Музей і сучасність
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Особливе місце в структурі традиційного весільного обряду багатьох народів посідає весільний коровай. Читаючи найдавніші джерела про звичаї та побут східних слов’ян, ми бачимо, що він фігурує необхідним атрибутом весілля. Дослідники відзначають, ще у 11 ст. жодна весільна трапеза в Стародавній Русі не відбувалася без короваю і сиру, а такі весільні чини, як коровайники, згадуються в документах 14 ст. Доцільно сказати про сир: за російським обрядом у цьому ж 14 ст., як повідомляє нам «Домострой», роздаючи коровай, дружко додавав ще й «глибку» сиру. А вже на початку 20 ст. в північно-східних районах України сир здебільшого згадувався лише в примовлянні дружка, і тільки в деяких селах Харківщини (Уди, Кам’яна Яруга, Кочеток, Старовєровка) зберігся звичай роздавати коровай зі шматком сиру.
Значення короваю в українському весіллі було настільки великим, що молодий, якому з певних причин (через бідність, сирітство) не випікали короваю, одержував прізвисько «Безкоровайний». Відомий вчений-етнограф М.Ф. Сумцов відзначав, що серед слов’янських народів по повноті обрядового вживання хліба перше місце займає малорусське весілля. І по всій території України цей хліб набуває різноманітних форм і назв.
Слід відзначити, що термін «коровай» має широкий ареал побутування не тільки на Україні, а й на всіх слов’янських землях, тому він не закріплений за певною визначеною формою. Коровай, дуже поширений у росіян, вживався часто й у необрядовій формі; на Україні під цією назвою в минулому виступав тільки обрядовий хліб. Найбільш поширеною формою весільного хліба на Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста, яка і називалася «коровай». А у нас, на Слобожанщині, частіше випікали лежень – великий продовгуватий хліб з різними прикрасами. За функціональними особливостями умовно можна виділити такі види цього хліба:
хліб періоду сватання, який символізує згоду чи відмову від шлюбу;
печиво, яке готується для запрошення гостей і обдарування коровайниць;
хліб для благословення, вітання молодих;
коровай для обдарування родин наречених і як його різновид – для дружок молодої;
хліб для обміну між сім’ями молодих, що символізує поєднання двох родин і його різновид – хліб для «викупу» молодої;
весільне печиво, яке призначалося тільки для батьків молодих;
хліб для освячення ложа молодих.
Отже, весілля розпочиналося з приготування весільного хліба. В українських селах випікали його за день або два до весілля, частіше всього у п’ятницю, а в слобожанських російських – напередодні. Для цього спеціально запрошували одружених жінок (близьких родичок, сусідок) – коровайниць, в російських селах, напр., у Старовєровці, Кам’яній Ярузі таких жінок називали «игрицы», «приспешницы». На Харківщині траплялося і таке, що замішування тіста доручалося двом чоловікам (дружкові та піддружому). Про це докладно писав О. Гриша у своїй монографії «Весілля у Гадяцькому повіті, у Полтавщині»: «Ті чоловіки беруть віко (кришку) із діжі, посипають на нього вівса, борошна і заколотять те борошно і овес пальцем (мезиньцем), а в середину заколотки уткнуть копійку або дві грошей і оддадуть те віко жінкам, а вони уже умішують (укачують) той коровай». Вимітав піч під коровай у цих районах теж чоловік, якого звали «вірмен», «вермін». Характерні для Слобожанщини також обряди з хлібною діжею. Тут найбільшого поширення, на відміну від інших районів, набув обряд носіння й підкидання діжі, «щоб коровай високим і гарним удався». Посеред хати ставили стілець, навколо якого коровайниці тричі обносили діжу, кожен раз підкидаючи її вгору, щоб вона вдарялася об сволок, а самі цілувалися і співали. Подекуди збереглися і ритуальні танці під час вищеназваних дій.
У російських селах Харківської губернії коровайний ритуал був трохи інакший. Ввечері дві родички нареченого (якщо дійство відбувалося в нього) ліпили коровай. Зробивши три хліба і приклавши до них мідний образ, вони урочисто просили благословення, щоб саджати коровай до печі. В цей час наливали дві пляшки горілки, прикріплювали до них по запаленій свічці і ставили їх по обидва боки печі. Посадивши коровай у піч, жінки цілувалися, випивали пляшку горілки, другу пляшку підносили усім присутнім.
Коли коровай був готовий, його виймали, клали в сито і з піснями відносили до комори, де потім мусили бути молоді. В цьму проявлялася символіка продовження роду. Коровай ставили в діжу, наповнену зерном. А якщо коровай пекли в домі нареченої, це робили її подруги. Саджаючи на лопаті коровай у піч, втикали в нього дві свічки, наливали чарку горілки, клали в неї монету, хміль та подавали цю чарку одна одній три рази під лопатою, потрохи відпивали. Потім ставили пусту чарку на піч і садили коровай під пісні дружок. Подруги пригощали всіх їжею, принесеною з дому, йшли до нареченого і запрошували до нареченої на млини.
Взагалі, збереження й побутування коровайного обряду протягом століть, наявність вірувань, обрядових пісень, танців, пов’язаних з виготовленням та розподілом обрядового хліба, свідчать про те, що коровай наділявся в минулому магічною силою, яка мала забезпечити молодим щастя й добробут, міцний шлюб.
Щоб наречені жили дружно, коровайниць зв’язували рушником, а всю роботу вони мали виконувати гуртом: місити тісто, виліплювати оздобу тощо. Щоб молоді увесь рік прожили в парі, на виготовлення хліба запрошували парне число жінок, які перебували у першому шлюбі й жили в злагоді. Люди здавна вірили, що вдало спечений коровай символізує щастя молодій родині, тріснутий – розлучення, а загнічений – «сердиту вдачу» майбутньої невістки чи зятя. Прикрашали коровай на Слобожанщині калиною, барвінком і обов’язково підперезували «красним рушником» (кролевецькими тканими виробами).
А з чого ж випікали цей святковий хліб? Технологія виготовлення тіста для нього була досить складна і мала в різних регіонах України свої особливості. У нас же, на Сході, зокрема на Харківщині, найчастіше робили дріжджове здобне тісто. Усі продукти за звичаєм приносили з собою коровайниці.
Пекли весільний хліб з трьох шарів: нижнього – «підошви», під яку підсипали зерно і вкладали дрібні гроші і яку при розподілі дарували музикантам; середнього і верхнього. Останній формувався з шишечок, голубків, качечок та інших фігурок.
І нарешті, урочистим винесенням спеченого короваю до комори закінчувалося хлібне дійство (але тільки на першому етапі) і продовжувалося на другий день весілля під час розподілу цього хліба між родиною. Отже, весільна обрядовість, хоч ми розглянули лише одину з її частин – коровайний обряд, являє собою різнобарвну і складну картину духовної культури і творчості народу, яка видозмінювалася, набувала нових форм вираження протягом століть.
Література:
1. Я.Н. Щапов. Брак и семья в Древней Руси// Вопросы истории.-1970. –№ 10.
2. Культура і побут населення України. Вид. друге, доповнене. – К.: «Либідь», 1993.
3. Л.Ф. Артюх. Весільне печіво українців та росіян// НТЕ.- 1979. –№ 5.
4. А. Малинка. Малорусское веселие// Этнографическое обозрение.- 1898.- № 4.
5. В. Ястребов. Свадебные обрядовые хлебы в Малороссии. – Киевская старина.- 1897. –№ 11.
6. Л.Н. Чижикова. Свадебные обряды русского населения Украины.// Русский народный свадебный обряд.
7. Н.Ф. Сумцов. Хлеб в обрядах и песнях. – Харьков, 1885.