Сучасний стан експозиційної роботи музеїв з висвітлення подій громадянської війни в Україні

Вибухи націоналізму на сепаратизму в СРСР наприкінці 80-х та на початку 90-х років 20 сторіччя цілком підтверджують метафору, що раніше стосувалася Російської імперії, а пізніше була перенесена на Радянський Союз. Ще більше століття тому європейський мандрівник, маркіз де Кюстін, нарік Російську імперію “в’язницею народів”, і цей термін довгий час вдало застосовувався при описі як імперії, так і Радянського Союзу. Радянські лозунги, що маскували етнічну напруженість та розрізненість, проголошуючи інтернаціоналізм та дружбу народів, були знесені численною кількістю прапорів усіх кольорів веселки, що проголошувало визначення народів, які не зважали більше на припис з Москви. Нації нарешті “з’явились” у Радянській імперії, і ця поява стала для останньої початком кінця.

Це був другий шанс, який дала історія у 20 столітті. Перша спроба, що врешті-решт закінчилася поразкою, припадає на 1917-1921 роки, коли центробіжні сили революції виштовхнули на світову арену цілу низку досі невідомих національно-державних утворень. Деякі з них (Польща, Фінляндія) назавжди закріпилися на політичній карті, деякі, проіснувавши певний період, стали розмінною монетою у міжнародних політичних іграх і врешті втратили незалежність (Прибалтика). Але більшість з різних причин так і не змогли закріпити свою незалежність і дали знов себе всмоктати в імперську трясовину.

А чи не повториться історія знов? Це болюче питання, з огляду на перші кроки становлення незалежної України, обумовлює нашу цікавість до часів т.з. визвольних змагань. А задовольнити її можна через музеї, оскільки саме вони “відображають минуле, що мертве, в сучасне й передають культурну спадщину майбутньому, яке ще не народилося”.

На жаль, саме цей період у музеях України майже не репрезентований. За результатами проведеного дослідження, не більше ніж в 25 % історичних і краєзнавчих музеїв порушене питання знайшло свій відбиток. Та й то в половині з них події громадянської війни висвітлюються через призму становлення радянської влади, до іншої ж половини належать музеї західної України, що кваліфікують події 1917-1921 рр. як “прояви братовбивчої боротьби під впливом чужої українському народові більшовицької пропаганди та збройної експансії проти молодої української держави, внутрішньої політики гетьмана Скоропадського, яку впроваджували в життя австро-німецькі окупанти і протеговане ними російське монархічне оточення гетьмана”. Львівський же історичний музей визнав зазначену тему зовсім “не існуючою для оцінки подій 1917-1921 рр. в Україні”.

Інші музеї, такі як Роменський краєзнавчий, Євпаторійський краєзнавчий, Павлоградський історико-краєзнавчий, Сумський краєзнавчий, Мелітопольський краєзнавчий, Волинський краєзнавчий, Лубенський краєзнавчий, Білгород-Дністровський краєзнавчий тощо демонтували старі експозиції як застарілі й такі, що не відповідають дійсності. У зв’язку з рядом об’єктивних причин на даний час ними лише розпочато роботи зі збору матеріалів та експонатів для розробки наукових концепцій й тематико-експозиційних планів, які б відтворювали події громадянської війни з позицій об’єктивного історизму та української державності.

Виходячи з вищевикладеного, було б доцільним створення методики показу основних подій періоду громадянської війни в історичних та краєзнавчих музеях України.