Очіпок як складова частина традиційного головного убору заміжньої жінки в Україні (з колекції головних уборів ХIМ)

Традиційний головний убір заміжньої жінки в Україні склався майже два століття тому. Під час становлення його складовими частинами стали очіпок, намітка чи убрус, а пізніше – хустка. Незважаючи на різноманітність матеріалу, крою та прикрас кожного з елементів головного убору, він здавна виконував захисну та естетичну функції, виступав як символ, оберег і, завершуючи одяговий комплекс, складав закінчений художній образ жінки. Жінка вперше і назавжди одягала очіпок під час весільного обряду розплітання коси та покривання голови наміткою.

Очіпок, відомий нам з 19 ст., мав багато місцевих назв: “очепок”, “чепец”, “чіпець”, “каптур”, “капор”, “чепак”, “керпа” тощо; міг бути м’яким або з твердою основою; виготовлявся з купованої тканини фабричного виробництва: тафти, оксамиту, шовку, парчі, атласу та різних бавовняних тканин. Кольоровий спектр тканин для пошиття очіпків був широкий: зеленувато-коричневий, зелений, бузковий, чорний, червоний кольори; використовували також строкаті тканини. Допоміжними матеріалами при пошитті очіпків були вата, солома, “клочча”, папір та домашнє тісто для проклеювання; підбивали очіпки домотканим полотном або фабричною тканиною.

У колекції головних уборів Харківського історичного музею зберігаються 30 святкових та повсякденних очіпків жінок різного віку, серед яких налічується 21 очіпок з твердою основою, 8 м’яких очіпків та 1 невизначений головний убір, що не входить у коло нашого огляду.

М’які очіпки мали вигляд невисокої шапочки, яка ззаду зав’язувалася на стрічку. Околиш м’якого очіпка частіше за все утворювався у результаті зшивання надріза на тканині, зробленого спереду; наголовок закладували у одну чи кілька складок або призборювали у повздовжньому напрямку, святкові очіпки інколи покривали прошвою контрастного кольору. Нижній край околиша часто декорували зубцями та прикрашали смугами основної тканини, зав’язаними “бантом”.

У порівнянні з пошиттям м’якого очіпка, очіпки з твердою основою шилися більш складним способом, бо мали відрізний околиш та простібаний наголовок, при чому для твердої та округлої форми очіпка під час простібування часто використовували солому, так звану “кичку” (з часом місце соломи зайняли товсті нитки, “клочча” або папір). Нижній край твердого очіпка обшивали смугами чорного пліса, прикрашали однотонними або квітчастими шовковими стрічками, а інколи – зубцями по краю околиша.

У залежності від території та традицій тверді очіпки мали різні форми. Етнографічна література свідчить, що вони могли бути округло-пласкими, кулястими, циліндричними, еліпсоподібними або розширеними угору.

Колекція головних уборів ХIМ налічує 11 твердих очіпків еліпсоподібної форми з випуклим наголовком, підвищеним над чолом. Переважна кількість з них побутувала у Богодухівському повіті Харківської губернії (нині Краснокутський район Харківської області). Кольорова гама цих очіпків різноманітна: від однотонних до багатокольорових; вони мають відрізний околиш, обшитий чорним плісом та простібаний наголовок, прикрашені шовковими стрічками, перехваченими спереду одна за одну.

Крім еліпсоподібних, колекція музею має також очіпки іншої форми та способу пошиття, а саме:

2 очіпки круглих з високим околишем і пласким верхом та верхом зі складкою-“перекладом”, передані до ХIМ Ахтирським та Дніпропетровським музеями;

2 очіпки еліпсоподібної форми з рівномірно випуклим наголовком, один з яких побутував у 80- х рр. 19 ст. у м. Люботин, а другий був переданий Ахтирським музеєм;

1 очіпок з наголовком, розширеним угору, характерний для Полтавської губернії, переданий співробітникам музею у с.Светилівка Глобинського району Полтавської області;

3 очіпки з основою з тонкого паперу, знайдені у Краснокутському районі Харківської області.

П’ять очіпків колекції мають по боках околиша спеціальні вирізи, так звані “вушки”. Такий елемент крою був характерний для Слобожанщини та для Полтавщини на південь від Лубен.

Більш детально розглянемо двогребінний сідлоподібний очіпок. Цей головний убір належав молодій заміжній жінці, виготовлений у 80-х рр. 19 ст. у с. Сенча Лохвицького повіту Полтавської губернії. Він зшитий з зелено-коричневої тафти, має широкий відрізний околиш з “вушками”, обкантований по низу чорним плісом. Верхня частина очіпка простібана, з горизонтальною складкою-“перекладом”, яка утворює два виступи – над чолом і над потилицею; очіпок зав’язується ззаду шнуром з кручених металевих ниток. Очіпки такої форми були характерні для Слобожанщини, яка межувала з півднем Росії, де жінки носили дворогий сідлоподібний кокошник, та для північно-східної частини Полтавщини, але, на жаль, у колекції ХIМ зберігається тільки один такий очіпок.

Колекція україських жіночих головних уборів ХIМ датується I-ю пол. 19 ст., 70-90-ми рр. 19 ст. та 10-ми рр. 20 ст. Приблизно з 20-х рр. 20 ст. очіпок як традиційний елемент жіночого вбрання поступово виходить з вжитку, його носять тільки найстарші жінки і як реліктовий цей головний убір зберігся у багатьох місцях України ще в 50-х–60-х рр. 20 ст. До таких уборів відноситься і м’який очіпок з колекції нашого музею. Він зшитий зі світло-зеленого штапеля, обшитий по краю смугою чорного сатину, був виготовлений та побутував у 60-х рр. 20 ст. у с. Охочє Нововодолазького району Харківської області.

Провівши аналіз колекції українських жіночих головних уборів, що зберігаються у Харківському історичному музеї, приходимо до висновку, що зібрання дуже невелике за кількістю, не відрізняється багатьма варіантами крою і прикрас, музейні предмети зібрані на досить обмеженій території та не достатньо широко представлені у хронологічному плані. Для колекції очіпків, які носила кожна жінка більшу частину свого життя, ці висновки мають негативний характер, тому треба не гаючи часу приступити до поповнення її складу та докласти максимальних зусиль до наукової атрибуції цих предметів.