Колекція листівок Харківського історичного музею і проблема вивчення завершального періоду громадянської війни в Україні

У післярадянскій історіографії поширеною є думка щодо складності та неординарності такого переломного історичного явища як громадянська війна на території колишньої Російської імперії, часткою якої була і Україна, а також висловлюються різні точки зору на її хронологічні рамки. Встановлені раніше (1918-1920 рр.) рамки властиві поширеному, але спрощеному розумінню розвитку історичного процесу в Україні після жовтневого повстання більшовиків. Проте перегляд цих рамок повинен базуватися на вивченні грунтовних джерел. Одним з них можуть бути колекції документів, у тому числі листівок, що зберігаються у фондах ХІМ та інших музеїв.

На початку 1921 р. основною формою громадянської війни став повстанський рух. Селянство вперто чинило опір диктатурі пролетаріату та її економічній системі –“воєнному комунізмові”. Своєрідність цієї тотальної селянської війни відображено у рішеннях 5-го Всеукраїнського з’їзду Рад (лютий-березень 1921 р.), який поставив першочерговою для більшовиків проблему боротьби з так званим “бандитизмом”. Здається типовою демагогічна листівка “Воззвание 5-го Съезда Советов Александрийского уезда” (інв. № 1526), що закликає: “Братья!.. Приходите к нам с оружием, сбруей и атаманами, и мы вам гарантируем нашим словом и именем полное всепрощение, забвение прошлого и возвращение всех прав гражданства… Прийдите к нам до 15-го мая в наши органы – исполком или Военком и Вы будете прощены.”1 До того термін так званої проголошеної “амністії” неодноразово продовжувався – первинно він закінчувався 15 квітня (листівки “К незаможним селянам” (№ 1524), “Об амнистии раскаявшимся бандитам” (№ 1527). Місце видання таких листівок 1921 року свідчить, що фактично селянські повстання проти більшовиків поширилися на всю територію України, починаючи з північних районів (листівка “К незаможним селянам”, видана у м. Кролевець місцевим повітовим парткомом), центру (“Об амнистии раскаявшимся бандитам”, видана у м. Олександрівську,  “Воззвание 5-го Съезда Советов Александрийского уезда” – в м. Олександрії), сходу (“Обращение! Охтирського повітового виконкому – №№ 1528-1530, листівка Охтирського повіткому КП(б)У “Демобилизованным из армии Красноармейцам” – №№ 1647-1649) та закінчуючи півднем і заходом України (листівка “Правда про бандитов”, видана 1-ю Волинською держдрукарнею у м. Житомирі).

Війна з більшовиками, що спалахнула в українських селах у 1920-1921 рр. була суттєвим продовженням 1919 року, коли поряд з рухами Махна, Григор’єва виникли великі селянські з’єднання на чолі з отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончаром (Батраком), Орловим. Більшовицька листівка “Правда про бандитов”, видана у Житомирі, викриває раніше невідомі в літературі прізвища селянських ватажків Волині початку 20-х років – керівників так званих “банд”: у Сквирському повіті – Богатиренко, в Городнянському районі – батько Голий, Верхіновський, Цвітковський.

То була природня реакція на систему “воєнного комунізму” й запроваджену на селі продрозкладку. Офіційна ідеологія називала повстанський антикомунстичний рух лише куркульською контрреволюцією, а слово “куркуль”, не маючи чіткого соціального та економічного визначення, використовувалося як політичний жупел у боротьбі з селянством. Перемогу над куркульством мали принести поділ села на ворогуючі табори (завдяки комітетам незаможних селян) і застосування репресій до заможнішої частини селянства.

В українському селі радянська влада опори не мала. Саме тому для проведення продрозкладки та боротьби з “бандитами” створювалися комітети незаможних селян. Більшовицька листівка “Незаможні селяне, організуйтесь!” (№ 1692) демагогічно “пояснює”, що тільки “незаможні селяне заінтересовані в укріпленні радянської влади”, та кидає заклик: “Треба провести хлібну розкладку… Треба вести боротьбу з бандитами, з куркулями… Кулаки, засівши в сільських і волосних виконкомах… використовують радянську владу в своїх вигідах. Тільки комітети незаможних селян будуть турбуватися про бідняків і середняків”. Аналогічні за змістом листівки “Дни, часы, минуты” (№ 1696), “Гоните кулака в шею” (№ 1714) із закликами до створення комітетів незаможних селян.

З точки зору більшовиків, із “закінченням” громадянської війни наприкінці 1920 р. країну захлеснула дрібновласницька хвиля, а її давнім суперникам – есерам та меншовикам вдалося створити збройні “антирадянські” заколоти під гаслом “Ради без більшовиків”. Комуністи все ще побоювалися своїх політичних недругів, які залишилися у підпіллі. Листівка 1920 року “Мы и они” (№№ 1706, 1707) докладно “аргументує” переваги партії комуністів перед меншовиками та есерами, які “зовут рабочих к измене рабочему делу”. Листівка “Кому страшні комуністи?” (№ 1704) пояснює, що “комуністи страшні куркулям,.. страшні буржуйській інтелігенції, усім тим писакам…” А листівка Одеського губернського видавництва “10 заповедей рабочего-избирателя” (№ 1689) застерігає: “Голосуй только за коммунистов. Другие партии сделают из Совета говорильню”.

З великими труднощами при придушенні антибільшовицького руху на початку 20-х років в Україні зіткнулася міліція – новостворена система адміністративних органів, що здійснівала так звану “охорону соціалістичного громадського порядку”. В травні 1921 р. Охтирський повітком КП(б)У поширював листівку “Демобилизованным из армии Красноармейцам” (№№ 1647-1649), в якій клеймуються “эти гнусные гады”, селяни-куркулі, “не решающиеся открыто вступить в бой”, поряд з цим – скарження на слабкість органів міліції та їх нечисленність і заклик до “закаленных в боях демобилизованных красноармейцев” поповнити її склад для “поднятия духа милиции и подтягивания нерешительных товарищей”. Але справжня причина полягала не стільки в слабкості міліції, скільки в незадоволенні населення новим режимом та періодичних спалахах непередреченої збройної боротьби. Тому ще навіть на початку 1923 р. більшовицькі листівки повідомляють про чистку особового складу міліції від “чуждого и вредного элемента”, “пьяниц и взяточников” (листівка “Воззвание” – №№ 1650-1651).

Для боротьби з непокірним населенням на початку 20-х років частини Червоної Армії також виявилися ненадійними, незважаючи на те, що всю громадянську війну в них діяли військові трибунали з метою боротьби з контрреволюційними злочинами в армії. Влітку 1922 р. листівка “Воззвание!” (№ 1683) закликає вести боротьбу з поширеним “болезненным явлением в армии – дезертирством”. Таким шляхом багато червоноармійців – учорашніх селян, як і їх земляки, виказували у 1922 р. глухе незадоволення радянською владою. Так, у листівці “Постановление ВУЦИК от 10 мая 1922 г. о прекращении дел возчиков в связи с раскулачиванием села” (№ 1589) повідомляє про спроби “возбуждения дел об имущественной ответственности незаможников за их действия по перераспределению имущества в селе, произведенные … в борьбе против кулачества до введения новой экономической политики”. А в листівці Президії ВУЦВК “Селяне Сов. Украины” (№ 1617) містяться заклики чесно провести продподаткову кампанію 1922 р. та “не допускать утайки облагаемой земли”.

Таким чином, бачимо відносність твердження, що запровадження непу 1921 р. поклало край громадянській війні і на довгі десятиліття утвердило радянську владу в Україні, так як прояви того ж “політичного бандитизму” знаходяться у період колективізації сільського господарства, коли “банди” з куркулів та колишніх білогвардійців спробували терором перешкодити створенню колгоспів, що фактично стало боротьбою за самозбереження в умовах сталінської політики ліквідації куркульства як класу.

1 Тут і далі збережено стиль оригіналів листівок.