Становлення та особливості розвитку сільськогосподарської кооперації Харківщини в період НЕПу

З розгортанням НЕПу створювалися сприятливі умови для розвитку багатогранних форм власності. Необхідною та зрозумілою формою господарювання для мільйонів селянських господарств стала кооперація, яка виконувала функцію й активного елемента економічної політики радянської держави. Соціально-економічний розвиток українського села 20-х років 20 ст. характеризувався зростанням питомої ваги середняцьких дворів з їх відносною сталістю розвитку, що сприяло формуванню справжньої соціально-економічної бази сільськогосподарської кооперації.

За рівнем кооперативного будівництва в сільському господарстві Харківщина була одним з найбільш розвинених регіонів не тільки на Лівобережній, але й в усій Україні. Це виявлялося в таких показниках, як: густота мережі, кількість селянських дворів, охоплених сільськогосподарською кооперацією, та відсотком кооперованого нею сільського населення. На середину 20-х років на Харківщині пересічно було кооперовано 51,16% сільського населення. Це значно більше, ніж в цілому в Лівобережному регіоні (37,6%), або в кожному з інших районів України (Полісся – 25,9%, Правобережжя – 17,8%, Степ – 34,9%). Харківщина відрізнялася найбільш інтенсивним процесом будівництва сільськогосподарської кооперації. Тут була низка господарсько-економічних та демографічних чинників, які в різній мірі виявили себе, що в підсумку склало диференційовану картину кооперованості населення в сільськогосподарській кооперації по різних округах: в Ізюмській окрузі – 72,1%, в Куп’янській – 42%, в Харківській – 39,4%.

Загальні закономірності кооперативного будівництва складалися і під дією факторів зверху – партійно-державної регуляції діяльності сільськогосподарської кооперації та знизу – ініціативи самого селянського населення.

У першій період становлення і розвитку сільськогосподарська кооперація розвивалася в низовій, первинній мережі в формі універсальної кооперації (з кредитними функціями або без них), а з другої половини 20-х років – інтенсивно почали створюватися спеціалізовані (фахові) кооперативні товариства, які кооперували не тільки збуто-постачальні, але й окремі виробничі процеси індивідуальних господарств. Це стало свідченням не тільки поглиблення спеціалізації сільськогосподарського виробництва, але й адекватним відображенням цього процесу в формах його організації. На 1 жовтня 1926 р. було створено 279 універсальних товариств. З середини 20-х років зростає і кількість спеціалізованих товариств – буряківничих, молочарських, машинно-тракторних, садово-городних, насінневих тощо, і на 1 жовтня 1926 р. їх чисельність досягає 989.

У другій половині 20-х років зростала практично вся мережа сільськогосподарської кооперації, за виключенням універсальних товариств, які в 1928 р. майже всі переходять на статути кредитних. Повільними темпами зростали товариства та, особливо, спілки скотарсько-молочарського та птахівничого фаху. Селянство не надто поспішало вступати в спілки, де вже відчувався значний вплив радянських органів, які всіляко втручалися в господарські операції товариств і намагалися керувати ними згідно з директивами партійних та державних органів.

За соціальним складом сільськогосподарські товариства на Харківщині, як і в усій Україні, були середняцькими. Проте, на Лівобережній Україні особливістю їх було те, що в них був найнижчий відсоток бідняцьких та незаможницьких верств. На 1 жовтня 1927 р. відсоток незаможницьких господарств у сільськогосподарських товариствах складав: в Степовий Україні – 48,7%, на Правобережжі – 45,1%, в Поліссі – 35,6%, на Лівобережжі – 31,4%. Об’єднане в сільськогосподарській кооперації селянство Лівобережжя і Харківщини, зокрема, було найбільш заможним з поміж інших регіонів України.