Роль методів морального і фізичного впливу на громадян у процесі дізнання в системі радянських репресивних органів

Головною засадою існування диктатури пролетаріату, встановленої більшовиками в результаті Жовтневого перевороту 1917 року, було застосування насилля над всіма членами суспільства. Введення інституту заручництва, масові арешти і розстріли ні в чому не повинних людей продемонстрували всьому світові відмову більшовиків від загальнолюдських цінностей. Під людиноненависницьку практику пануючої партії була підведена відповідна законодавча база.

Численні декрети, укази уряду, постанови Центрального комітету більшовицької партії, оперативні накази наркомату внутрішніх справ передбачали велике різноманіття способів і видів соціального захисту (за термінологією 20-х– 30х- років), до вищої міри покарання включно. В карному кодексі РСФРР 1926 року, продубльованому в УСРР наступного року, існував спеціальний розділ, що стосувався політичних злочинів. Цей розділ, притаманний тільки законодавству країни Рад, передбачав покарання за політичні погляди та переконання. Його автоматично включали в себе усі наступні кодекси держави і союзних республік.

Ще за часів “червоного терору”, коли Харківська губернська Надзвичайна комісія на чолі з Саєнком наводила жах на харків’ян, відпрацьовувалися методи фізичного тиску на “ворогів народу”.

Фізичний вплив на заарештованих не припинявся і після перейменування каральних органів. Більше того, негласні методи фізичного тиску урізноманітнилися, продовжувався процес їх вдосконалення.

Після приходу на пост наркома внутрішніх справ Миколи Єжова процес розкрутки маховика репресій прискорився. На базі обласних управлінь НКВС була застосована конвейєрна система катування. Пройти “великий конвейєр”, не підкорившись волі слідчого, вдавалося далеко не кожному звинуваченому. На допомогу слідчим підбиралися надійні оперативні працівники за “особистими і діловими” якостями, у котрих основною методою допитів були фізичні тортури та брутальна лайка. У результаті таких “слідчих дій” харківських чекістів померли підслідні Гамалій, Підгурський-Соловков, Подільський, Шпетнер та інші.

Методи і засоби отримання свідчень, що застосовували працівники Харківського обласного управління НКВС, нічим не відрізнялися від тих, якими керувалися у своїй роботі всі чекісти. Керівництво обласного управління НКВС усіляко стимулювало працівників на службових нарадах і заохочувало особисто, у результаті чого в колективі виникла атмосфера “змагання” з отримання необхідних свідчень.

Закатовані майже до смерті, обвинувачені не отримували медичної допомоги. Це підтверджується матеріалами службового розслідування у зв’язку з роботою особливої оперативно-слідчої групи УДБ УНКВС по Харківській області: “Крюков И.И., как руководитель опративно-следственной группы, запрещал оказывать медицинскую помощь избитым и искалеченным им арестованным, заявляя: “Пусть они подыхают и без медицинской помощи”.

Часто за розпорядженням слідчих непокірним обвинуваченим припинялося харчування. “Следователь Бордон, зная, что я голоден, раскладывал передо мной пищу и ел, говоря, что если я подпишу нужные следствию данные, то он даст и мне пищи…” (з свідчень М.Т. Чеховича). У медичних актах про смерть підслідних, складених у тюремних лікарнях, як правило, діагностується виснаження організму померлого.

За умовами утримання заарештовані були позбавлені елементарного. Як показував репресований О.А. Вертелецький, “…там не было ни окна, ни электросвета, размеры камеры были таковы, что я не мог полностью вытянуть ноги, а находившаяся здесь же батарея парового отопления создавала высокую температуру, и я вынужден был день и ночь находиться в одних трусах, в этой камере я пробыл около месяца”.

Методи фізичного тиску підсилювалися методами морального впливу на звинуваченого. Під час перебування у загальній камері заарештований піддавався всебічній обробці секретної агентури. “Поради” сексотів були напрочуд співзвучними вимогам слідчих, які пропонували дати свідчення на себе та знайомих, стверджуючи, що це відповідає інтересам держави. Репресований В.К. Сіора згадував, як слідчий наводив такий аргумент: “…нужно заселять отдаленные районы, а туда ехать никто, мол, не желает. Он сказал, что на дальних стройках нужны бухгалтеры, что буду получать там тройной оклад и смогу выписать туда свою семью”. Якщо заарештований відхиляв безглузді пропозиції, він піддавався елементарному шантажу з приводу родини, яка ще залишалася на волі.

В оглядових довідках на колишніх слідчих, пізніше засуджених, що трапляються в архівних карних справах політв’язнів, наводяться факти фальсифікації співробітниками НКВС протоколів допитів і зводин віч-на-віч. Факти фальсифікації справ підтверджують також листи на ім’я керівників компартії і держави, Генерального прокурора СРСР тощо.

Дозвіл на тортури, які широко застосовувалися з 1937 р. у всій системі НКВС, надійшов з ЦК ВКП(б). Про це свідчить шифрограма Сталіна від 10 січня 1939 р. до Берії, Щербакова та Маленкова, текст якої останні повинні були донести секретарям ЦК компартій республік, областей, наркомам внутрішніх справ республік та начальникам обласних управлінь НКВС. Це послання Сталін вимушений був скласти у зв’язку з тим, що місцеві партійні керівники, буквально сприйнявши постанову ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р., під час люстрації працівників НКВС почали звинувачувати їх у порушенні норм соціалістичної законності, а проти деяких навіть було розпочато слідство. Сталін у цьому документі прямо заявив, що вживання фізичного примусу було дозволено в органах НКВС з 1937 р. за згодою ЦК. До того ж, Сталін недвозначно дав зрозуміти, що використання методів фізичного тиску на підслідних і далі залишатиметься в ужитку. Про те, що вони мали місце в арсеналі каральних органів навіть після війни, свідчить звіт міністра МДБ СРСР Віктора Абакумова до Сталіна від 17 липня 1947 р. Застосування тортур не припинялося аж до 1953 р. Вони були офіційно відмінені наказом МДБ СРСР № 0068 від 4 квітня 1953 р., через місяць після смерті Сталіна.