Дмитро Іванович Яворницький – дослідник історії Слобожанщини (до питання про початок засвоєння козацького краю)

Загальновідомо, що діяльність видатного українського вченого, письменника, громадського та культурного діяча, одного з патріархів музейної справи в Україні Дмитра Івановича Яворницького безпосередньо пов’язана з дослідженням історії Запорізької Січі та сполучена з південно-українськими землями, Нижньою Наддніпрянщиною та Приазов’ям – колишньою територією “Вольностей Запорізьких”. Цим визначена і тематика майже всіх його праць, у першу чергу – славнозвісної “Історії запорізьких козаків”. Але, вивчаючи Запоріжжя, колишній вихованець Харківського університету не міг не звернути увагу на стосунки Січі зі слобідськими полками та містами, на роль запорожців у розбудові краю.

Про тісний зв’язок Коша Запорізького та Слобожанщини свідчить хоча б проблема територіальної належності Південної Харківщини у 17-18 ст., коли землі між Ореллю, Самарою, Казенним Торцем та Сіверським Дінцем були одночасно ареною активності як козаків Харківського полку, так і запорожців Самарської паланки. Експлуатація Муравського шляху та Торських соляних озер, як і боротьба за контроль над ними були серед головних її напрямів та проявів. Перебіг тогочасних військово-політичних обставин та особливості взаємного географічного розташування обох регіонів, що мали ключове значення з огляду на стратегію, ще тісніше пов’язали історичні долі Слобожанщини і Запоріжжя.

Переплетіння економічних, культурних, громадських та особистих зв’язків, міграції населення, військові операції – все це зумовило численні згадки про Слобожанщину у зв’язку з важливими і навіть ключовими подіями в історії Січі у творах Д.І. Яворницького. Широко відомі його дослідження про харківський період (1664-1668 рр.) життя Івана Сірка, коли той, як писав Яворницький, “опинився у Слобідській Україні полковником міста Змієва та начальником над козаками Мерефи та Печенігова…” (Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків.– Т. 1.– Львів, 1991.– с. 259).

Спробуємо роздивитися ще один згаданий у “Історії запорізьких козаків” факт з історії козацтва, так само пов’язаний з перебуванням на слобідській землі одного з найвидатніших його діячів – Дмитра Вишневецького.

“В начале 1559 года царь вновь отправил Вишневецкого на татар… Вишневецкий разбил 250 крымцев близ Азова, а Даниил Адашев вплыл в устье Днепра и отсюда бросился в Крым” (ІЗК – Т. 2 – с. 22). Як ця звістка, що майже на сторіччя передує традиційним датам започаткування козацької Слобожанщини, може бути пов’язана з нею?

Перебіг адашевської експедиції 1559 р. на Дніпро, яку підтримував зі сходу загін Вишневецького, досліджений досить докладно. “Иоанн приказал князю Вишневецкому с пятью тысячами легких воинов идти на Дон, построить суда, плыть к Азову и с сей стороны тревожить нападениями Тавриду.” (Карамзин Н.М. История государства Российского. – Т. VIII, Гл. IV// “Москва”, 1989 – № 6 – с. 147). Таким чином, мета Вишневецького – Азов, яким він зробив дві або три спроби оволодіти, зумовила спрямування його дій на берегу Дону. “Вишневецький захопив долину Дону та попрямував до Азова” (Лемерсье-Келькеже Ш. Кондотьєр Дмитрашка// Історичні постаті України. – Одеса, 1993. – с. 15).

Але залишається питання – як дісталися козаки донського пониззя? Джерела сповіщають ясно: “месяца февраля отпустил царь Вишневецкого на Донец…”, а сам Вишневецький писав до Москви, що “побил кримцов на Ядаре близко Азова” (Цит. по Сергійчук В.І. Іменем війська Запорізького. – Київ, 1991. – с. 27-28).

Те, що Приазов’я військо Вишневецького дісталося Дінцем, а не Доном починаючи з верхів’їв (до речі, у давнину назви цих річок часто плутали), зумовлене було багатьма причинами. Зокрема – необхідністю координації дій з головним загоном Данила Адашева, що рухався Пслом до Дніпра – “сел близ Кременчуга на ладьи, им самим построенные” (ИГР/ “Москва” – с. 147). Так на початку експедиції між обома її учасниками встановлювався найтісніший зв’язок та взаємодопомога, які були б неможливі, якщо б Вишневецький рухався Доном. Таким чином, спільний похід як починався фактично з єдиного табору – курських околиць, так само, охоплюючи усю арену “татарських війн”, по Азов та Очаків включно, і завершитися повинен був об’єднанням сил на спільній меті – Криму та Приазов’ї. Адашев мав атакувати Керч, Вишневецький – Азов, а черкаський ватажок Кансук – Тамань. Що ж до Верхнього Дону, то там східний фланг операції забезпечував загін воєводи Вєшнякова: “а велено ему сходиться на Дону со князем Дмитрием Вишневецким” (Цит. по Сергійчук В.І. –с. 27).

Саме рухаючись Дінцем, і міг Вишневецький здобути перемогу на р. Айдар– лівому притоку Дінця та східній межі Слобожанщини. Це була не випадкова сутичка в степу: козацьке панування на берегах Дінця розривало ланцюг, що зв’язував Кримське ханство з Ногайською ордою у Сальських степах та колишніми улусами Поволжжя – Вишневецький закрив прямий шлях для “крымцев, хотевших снова пробраться к Казани” (ИГР/ “Москва” – с. 147). Так вперше виявилася роль нашого краю у спільних військових планах українських козаків та Московського царства, вперше козацтво опанувало цими землями та збройною рукою виженуло звідси кочовників, окресливши кордони майбутньої Слобожанщини. І не дивно, що виконавцем цієї місії виявився саме Дмитро Вишневецький, засновник Запорізької Січі – без забезпечення козацького впливу на берегах Дінця саме існування її на дніпровому Низі було б проблематичним.

Таким чином, вже у другій половині 16 ст. розгортається козацька, точніше запорізька колонізація краю, тісно сполучена з російською активністю на Лівобережжі. Протягом 16 ст. Сіверщина належала цареві, а влада Канівського та Черкаського старостів, а у їх особі усієї Польсько-Литовської держави на сході України була номінальною. Весь простір Дикого Поля від Дніпра до Дону був “нічиєю землею”, відкритою діяльності козаків та московських воєвод. Особливо активною вона стає у часи Федора Іоановича. У 1589 р. на Дінці отаборився отаман Матвій Федорович и “черкасы, которые пришли из Запорожья на Донец” (Цит. по Сергійчук В.І. – с. 45). Тобто справа Вишневецького на донецьких берегах мала безпосереднє продовження. Можливо, що саме у ці 30 років припинила існування татарська фортеця – “кермен” на Узун-кургані (Ізюм).

Відкритим залишається питання і про час побудови так званої Старої лінії (Валки-Перекоп-Коломак), що перетинала Муравський шлях, а також Святогорського монастиря-фортеці. У наступному, 17 ст. вони вже грали неабияку роль у житті краю. Завершилося ж 16 ст. для майбутньої Харківщини заснуванням у 1600 р. Цареборисова – свідоцтвом офіційного відновлення давніх, мономахових кордонів на Донці. Лише російсько-польська війна, “Смута” та встановлення польського панування на лівобережжі перервали досить плідну та тривалу співпрацю українського козацтва з Московським урядом, поновлену на Слобожанщині лише у середині 17 ст.

Так, здавалося б, випадкова згадка в “Історії запорізьких козаків” Д.І. Яворницького про події 1559 р. за ретельного розгляду може загалом змінити наше уявлення про історію Слобожанщини, повернути їй цілу втрачену епоху.