Комунікаційний підхід у музейній справі як відповідь на потреби соціуму
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Одна із найтрагічніших сторінок історії Харківщини - німецько-фашистська окупація. Страшною бідою для молоді стала масова депортація на примусову працю до Німеччини. Загалом з території Харківської області було вивезено на рабську працю 164 045 бранців [1, с. 41]. Невільників зі Сходу за людей не вважали – вони були для німців живим знаряддям праці. Гіркі, понівечені долі, втрачене здоров’я. А скільки їх загинуло по дорозі на чужину, від знущань, голоду, хвороб в нацистських концтаборах»?!
Вижити в неволі було неймовірно важко, а особливо юним дівчатам та жінкам. Війна і жінка - поняття не сумісні. Війна – це смерть, жінка – нове життя. І вижити в фашистському концтаборі означало перемогти смерть. Саме цій темі присвячено один із розділів виставки «Ми перемогли смерть», яку було створено у музеї «Харківщина у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років» у 2010 р.
Типова доля жінки-в’язня представлена на виставці на основі спогадів та фотоматеріалів харків’янок - колишніх в’язнів нацистських концтаборів В.Пономаренко, М.Клименко та М. Іванової.
Серед тих, кого забрали до неволі, була студентка 4-го курсу Харківського текстильного інституту Валентина Пономаренко[2]. В кінці червня 1941 року вона разом з іншими студентами рила окопи в с. Ріпки, працювала на спорудженні протитанкових ровів у Зачепилівському районі і тому евакуюватися з родиною не змогла, залишилася в окупованому Харкові. Бідувала як і основна маса харків’ян: голодувала, жила в холоді, але працювати на німців Валентина не йшла. В квітні 1942 року вона була примусово вивезена до Німеччини у товарних вагонах, як худоба. Потрапила дівчина на завод «Фріц Вернер» у Берліні. Отримувала 200 грамів хліба в день та тарілку баланди. Жила разом з іншими невільниками в недобудованому бараці. Та Валентина і на чужині прагнула допомогти своєму народу здолати ненависного ворога. І, не вагаючись, взяла участь у роботі Берлінського підпільного комітету ВКП(б). Не маючи в руках ні зброї, ні чітких вказівок робила все за покликом серця. В березні 1944 року дівчину затримали з листівками і відправили в поліцію м.Галле. Спочатку були допити, потім – штрафтабір з побоями до втрати свідомості, проте Валентина трималася мужньо і нікого не видала. Вирок був такий: довічне ув’язнення «за підрив основ рейху». Так і опинилася Валя в фашистському концтаборі для жінок Равенсбрюк, який знаходився за 80 км від Берліна. В концтаборі невільники не мали ні імені, ні прізвища, а лише номер. Отримала свій номер і Валентина – 37219. Далі був інший концтабір – Бухенвальд. Тяжка непосильна праця в нелюдських умовах, нескінченні побої, приниження, холод, голод – буденна картина нацистського концтабору.
10 квітня 1945 року Валентина разом із трьома подругами здійснила втечу з концтабору. Нелегкою була дорога додому. Лише в червні 1945 року, після численних перевірок, фільтрації, принижень, Валя повернулася до Харкова.
Марія Олексіївна Клименко з дитинства мріяла стати вчителем [3]. І ось, нарешті, вона – студентка Харківського державного університету ім. Горького. Навчалася добре, мріяла про щасливе майбутнє, будувала плани, та в червні 41-го всі її мрії і плани перекреслила війна. Евакуюватися дівчина не змогла, бо допомагала збирати врожай хліба в радгоспі під Ізюмом, тому й залишилася разом з мамою в окупованому Харкові. А в травні 1942 року її насильно вивезли до Німеччини. Спочатку був невільницький базар, де німці-господарі вибирали собі робітників – рабів, яких оглядали як худобу. Марія потрапила до поміщика, тяжко працювала в полі, потім стала хатньою служницею. Вставала о п’ятій ранку, виконувала найважчу і найбруднішу роботу. За невиконану вчасно роботу дівчину били. А коли вона після чергових побоїв відмовилася працювати, її відправили спочатку до в’язниці на Александрплац у Берліні, а потім у фашистський концтабір Равенсбрюк – фабрику смерті. Тепер вона була вже не МаріяКлименко, а номер - 15059. Через цей концтабір пройшло 132 тисячі жінок і дітей більше ніж 20 національностей, 90 тисяч знайшли в ньому свою смерть [4. с. 83]. У концтаборі все було спрямовано на приниження людської гідності. Радянські дівчата і жінки розуміли, що тільки перемога над фашистською Німеччиною принесе їм визволення, і всіма силами підтримували одна одну, намагалися залишатися людьми. Так, навіть в неволі, відзначали радянські свята, співали пісні. 1-го травня 1943 року Марія разом з іншими дівчатами вирішила випустити стінгазету до свята Першотравня, але їх хтось видав і кожна отримала по 25 ударів по оголеному тілу. На початку весни 1945 року дівчина була настільки знесилена, що вже не тільки не могла працювати, а навіть не мала сил підвестися - все тіло було вкрите ранами. Довгоочікуване звільнення відбулося 2 травня 1945 року. У серпні 1945 року дівчина нарешті добралася до Харкова, з підірваним здоров’ям, понівеченою долею. Після повернення з неволі брала участь у відбудові рідного міста, працювала на заводі. Та мрія дитинства - стати вчителем, не залишала її. І вона заочно продовжила навчання і здійснила свою мрію – стала вчителем. 24 роки Марія Олександрівна навчала дітей у школі, «сіяла розумне, добре, вічне», але спогади про молодість, знівечену війною, назавжди залишилися у її пам’яті.
У грудні 1942 року сімнадцятирічну харків’янку Марію Іванову [5]фашисти відправили на примусову роботу до Німеччини. Спочатку дівчина працювала на фабриці «Іотто-Шпінерай» в м. Герсфельд. Із-за принижень, важкої праці, голоду юна дівчина здійснила втечу у грудні 1943 року, та Марію невдовзі спіймали, вирок – фашистська в’язниця, а у квітні 1944 року дівчину відправили до концтабору Равенсбрюк, де вона отримала номер 29299 [4. с. 56 - 58]. У березні 1944 року Марію разом з 50 іншими жінками вивезли до одного із філіалів Равенсбрюка на території Чехії. Працювала тяжко по 12 годин і завжди була голодна. У концтаборі Равенсбрюк над Марією фашистські нелюди проводили медичні експерименти, в результаті яких вона вже ніколи не могла мати дітей. Визволення прийшло 9 травня 1945 року. Марію два тижні виходжувала чеська сім’я. А потім була нелегка дорога додому, в рідний і такий далекий Харків. Марія вижила «всім смертям на зло», але війна вкрала не лише її юні роки, а й материнство. Вона змінила її життя на стільки, що до цього часу нічого не забуто…
Тема «Жінка на війні» - один з пріоритетних напрямків науково-дослідної та експозиційної роботи Меморіального комплексу «Висота маршала І.С.Конєва». В сучасній історіографії висловлюється припущення, що загальна кількість жінок, залучених до бойових дій на боці СРСР, складає біля 800 тис. чол. [6. с. 256]. Жінки замінили чоловіків на виробництві, складали більшість медичного персоналу військових госпіталів, виконували допоміжні роботи в діючій армії, входили до складу партизанських загонів і, нарешті, воювали нарівні з чоловіками на передовій. Героїчна репрезентація мужніх санінструкторів, льотчиць і жінок-партизанок не може адекватно передати всю повноту жіночої військової повсякденності. Жіночі спогади про війну поки що залишаються лише окремими фрагментами, не перетворившись у групову, колективну пам’ять про велику війну. Наше завдання - зберегти в генетичній пам’яті поколінь правду про всі жахи, породжені коричневою чумою, донести до кожного відвідувача біль всіх тих, хто пройшов через фронти Великої Вітчизняної війни, пережив окупацію, нацистські концтабори, щоденно зазнавав фізичної та моральної наруги і, попри все, переміг смерть.
Список використаної літератури
1. Книга скорботи України: Харківська обл. / Головна ред. кол.: І.О.Герасимов (голова) та ін.; Обласна ред. кол.: В.Г.Дулуб (керівник) та ін. – Харків: Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам’яті України, 2003. – 496 с.
2. Фонди меморіального комплексу, Вст. 856.
3. Фонди меморіального комплексу, Вст. 942.
4.Мы победили смерть: Воспоминания харьковчан – бывших узников фашистских концлагерей. – Львов: Кальварія, 2005. – 192 с.
5. Фонди меморіального комплексу, фото, Вст. 364.
6. Иванова Ю. Храбрейшие из прекрасных: Женщины России в войнах. - М.: РОССПЭН, 2002. – 272 с.