Комунікаційний підхід у музейній справі як відповідь на потреби соціуму
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Формування експозицій основних українських музеїв припадає на ХІХ ст.. – період, відомий в історії культури як романтизм. Як відомо, саме епоха романтичного захоплення в Україні вилилася у спробі створення власної історико-культурної концепції. До того ж романтики відкидали раціоналістичну регламентацію у мистецтві, вбачали джерело натхнення у здобутках далекого минулого, народного побуту і тим самим створювали емоційно-піднесену атмосферу для реалізації нових музейних задумів.
Поява організованих музейних осередків пов’язана з причорноморською археологією як характерним для ХІХ ст. захопленням античністю. Так, романтичним ореолом археологічних відкриттів, далеких мандрівок вчених овіяні експозиції пам’яток античності та середньовіччя в музеях Північного Причорномор’я – Керченському, Феодосійському, Одеському, Херсонському, Миколаївському. Особливістю їх образної структури було примхливе переплетіння вишуканої кераміки, зброї, монет, прикрас, скульптури, які презентували досягнення єгипетської, еллінської, римської, візантійської, генуезької, вірменської, татарської, турецької культур. Ці яскраві оригінальні речові композиції вабили глядачів своєю потаємністю, викликали різні образні асоціації.
Протягом першої половини ХІХ ст. при Харківському та Київському університетах, які стали центрами освіти і культури великих регіонах (навчальних округів) були створені та успішно функціонували художні, історичні, природничі музеї. Так, 1807 р. формується музейна збірка університету Харкова - були відкриті Археологічний, Зоологічний і Мінералогічний музеї, а також Музей образотворчих мистецтв [4].У 1833-1934 рр. виникли музеї при Київському університеті – Музей Старожитностей, Нумізматичний і Зоологічний музеї, Музей образотворчих мистецтв[1, С.66-76].
Діяльність цих музеїв регламентувалася університетськими статутами. Музеї вищих навчальних закладів мали статус навчально-допоміжних установ, тобто їхнє основне завдання полягало в забезпеченні якості навчального процесу. Безпосереднє керівництво музеями здійснювали представники музейної професури, такі знані вчені, як В.Антонович, В.Данилевич, О.Потебня, Є.Редін, М.Сумцов. Їхня діяльність сприяла піднесенню музейних закладів на достатньо високий організаційний та науковий рівень. Викладачі університетів одержували можливість демонструвати унікальні музейні експонати на лекціях, проводити заняття на базі експозицій і фондів музеїв, що значно поглиблювало знання студентів, створювало сприятливі умови для активізації їх пізнавальних здібностей, збагачувало емоційні враження.
Великий розвиток мали церковні музеї. Зокрема, 1872 р при Київській духовній академії був відкритий церковно-археологічний музей, який став першим суто релігійним музеєм не лише в Україні, але й на всій території Російської імперії. Водночас з музеєм створювалася спеціальна церковно-археологічна комісія, головна мета якої полягала в пошуку, зібранні та експертизі майбутніх експонатів нового музею. Невдовзі Комісія перетворилася на Церковно-археологічне, а згодом Церковно-історичне та археологічне товариство і поле її діяльності суттєво розширилося – вона стала фундаментальною науковою організацією, що займалася дослідженням значного кола історичних питань, серед яких церковна історія України становила хоча й пріоритетну, але не найбільшу частку. Разом з Товариством розростався й Церковно-археологічний музей. За першим своїм Статутом, що був затверджений на початку 1873 р., музей поділявся на відділи:
1. Рукописів та різноманітних рукописних актів.
2. Стародруків і гравюр.
3. Церковної архітектури.
4. Живопису та скульптури.
5. Церковного начиння.
У тому ж Статуті було вказано три способи придбання експонатів - покупкою, обміном та пожертвуваннями, а також три джерела залучення експонатів – академічна бібліотека, церковні та монастирські різниці і бібліотеки, приватні колекції. Але обміном та за гроші до музею надійшло обмаль предметів, і викликане це було, головним чином, недостатнім фінансуванням музею, який, за Статутом, повинен був існувати на добровільні грошові внески академічної професури, представників духовенства та любителів церковної давнини. Саме переважно добровільним внескам й склалася музейна колекція християнських культових старожитностей. Серед творців музейної колекції слід відзначити Порфирія Успенського, який подарував музею свою славетну збірку з 42 давніх ікон з Синаю, Афону, Єрусалиму V– XIст.; архімандрита Антоніна Капустіна, який передав сюди знамениті «Київські глаголичні листки»; відомого мандрівника О.О. Муравйова, котрий заповів музею 190 культових предметів і бібліотеку у 1740 томів; М.О.Леопардова, який залишив музею всю свою колекцію – понад 9 тисяч експонатів; княгиню Є.П.Демідову-Сан-Донато, яка передала колекцію у 200 екземплярів церковних коштовностей, в тому числі – хрест, яким за легендою преподобний Сергій Радонезький благословив перед Куліковською битвою князя Дмитра Донського; першого голову Київського Церковно-археологічного товариства Філарета Гумілевського, який на всі свої збереження купив для музею велику колекцію (більше 200 екземплярів) стародавніх ікон, головним чином, північно-східного письма. Не менш цінні внески, хоча й не такі численні, робилися іншими любителями української церковної давнини. Поповнювалася колекція також у результаті досліджень давніх християнських пам’яток України, що проводились членами Церковно-історичного та археологічного товариства. Так, унікальні речі культового вжитку давньоруського часу було знайдено під час дослідження Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, Михайлівського собору, Борисоглібській церкви у Вишгороді тощо. На початку ХХ ст. у Церковно-археологічному музеї зберігалося близько 30 тисяч пам’яток духовної та матеріальної культури. Експонати музею, починаючи з 1878 р., розміщувалися у 8 залах першого поверху Мазепиного корпусу та тематично розподілялися по 12 відділах:
1. Первісні та історичні старожитності, переважно дохристиянського характеру.
2. Знімки з архітектурних будівель, будівельні матеріали, гравірувальні дошки, акварелі, гравюри, літографії.
3. Муравйовська колекція старожитностей та святинь.
4. Приладдя християнського богослужіння й обрядів.
5. Ікони, образки, хрестики.
6. Філаретівська колекція ікон.
7. Картини і портрети.
8. Статуї.
9. Пам’ятки медального мистецтва.
10. Зразки письма та друку.
11. Бібліотека музею.
12. Леопардівська колекція[4, С.25-27; 5].
У 1849 р. в губернському місті Катеринослав за ініціативою губернатора А.Я.Фабра і при підтримці місцевого населення був створений Громадський музеум Катеринославської губернії. Роботу по упорядкуванню музею очолив директор училищ Катеринославської губернії Я.Д.Грахов. В 1860-1900 рр. цей музей вже не підтримувався місцевою владою та не набув статусу губернського. Але цікавість до історії і древностей в Катеринославі не переривається, тут формується декілька цінних приватних колекцій: Г.П. Алексєєва, П.О.Гана, В.Я. Левенсона, І.Я.Акінфієва, П.П.Проніна. Безумовно, найкрупнішим, різноманітним і науково класифікованим було зібрання О.М.Поля, який в 1887 р. відкрив у Катеринославі перший приватний музей, що був розташований у чотирьох великих кімнатах і складався з таких розділів:
1. Кам’яна доба.
2. Бронзова доба.
3. Залізна доба (скіфський та давньоруський періоди).
4. Козацько-запорозький період
5. Автогравюри та портрети найбільш видатних діячів Новоросії.
6. Загальний відділ, в якому були зібрані речі, що не належали ні до одного з попередніх відділів [2, С.18; 3].
Десь із останньої третини ХІХ ст. цікавість до народних виробів як мистецьких витворів починає проявлятися у колах міського населення, передусім інтелігенції. Організовуються виставки кустарних промислів, які знайомлять громадськість із своєрідним мистецтвом народних умільців. Так, незмінний успіх мали твори Олеся Бахматюка, експановані у Відні (1873 р.), Львові (1877 р.), Коломиї (1880 р.). Земства починають організовувати закупку і продаж виробів кращих майстрів через свої магазини-склади у багатьох великих містах. Наприклад, у Петербурзі продавалися твори Каленика Масюка із Дибинці (Київщина) та Якова Бацуци із Адамівки (Поділля).
Таким чином експозиції вітчизняних музеїв ХІХ ст., які яскраво демонстрували самобутність українського народу, стали важливим засобом піднесення національної свідомості. Саме в експозиціях українських музеїв ХІХ широко представлена багатовікові традиції, матеріалізована історія українського народу. В цей час поступово збільшується вага музеїв в контексті виховних завдань, музеєзнавство розглядається як невід’ємна галузь не тільки культури, але й науки і освіти.
Література
1. Антонович В. Музей // Историко-статистические записки об учебных и учебно-вспомогательных учереждениях императорского университета Святого Владимира. – К., 1884. – С.60-76.
2. З минувшини Подніпров’я. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995. – 177 с.
3. Каталог Екатеринославского обласного музея им. А.Н.Поля. – Екатеринослав: Типография губернского правления, 1916. – 426 с.
4. Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи. – Дніпропетровськ: РВВОП «Дніпропетровська книжкова друкарня», 1999. – 177 с.
5. Петров Н.И. Указатель церковно-археологического музея при Киевской духовной академии. – К.: Тип. Корчак-Новицкого, 1897. – 292 с.
6. Фогт К. Историко-статистические записки об императорском Харьковском университете и его заведениях от основания университета до 1859 года. – Харьков, 1859. – 170 с.