Конференція, присвячена 95-річчю XII Археологічного з’їзду
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Творчість Михайла Беркоса охоплює період 80-90-х років ХІХ ст. та першого десятиліття ХХ ст. Як і його товариші - харків’яни С.І. Васильківський, М.С. Ткаченко, П.О. Левченко, М. Беркос представляє харківську пейзажну школу, навіть своєрідну «школу в школі», представники якої створили самобутній пласт української культури кінця ХІХ - початку ХХ ст.
Михайло Андрійович Беркос народився 3 вересня 1861 року в Одесі. Навчався в Одеській рисувальній школі (закінчив у 1877 р.) і в Академії художеств у М.К. Клодта (1877-1889). Одержав звання класного художника І ступеня, як пенсіонер Академії художеств перебував за кордоном (1890-1893), де зазнав впливу мистецтва імпресіонізму, використовуючи в подальшій творчості його кольорові та світлові здобутки.
Після закінчення пенсіонерського строку деякий час жив у Петербурзі, де брав активну участь у виставках Петербурзького товариства художників, а також виставках.Товариства південноросійських художників, Товариства акварелістів, Товариства харківських художників.
З другої половини 90-х рр. М. Беркос працює у Харкові, з 1904 р. викладає у Харківській міській школі малювання та живопису, займається значною громадською роботою у справі національного відродження у Харкові, бере участь у роботі комісії міського художньо-промислового музею.
Роботи М. Беркоса сповнені відчуття оптимізму і життєствердження, радості спілкування з природою і вдячності за щедрість її фарб, цвітіння, оновлення. Реалістична достовірність його творчості невід’ємна від поетичної, глибоко художньої передачі натури (у цьому М. Беркос виступає як продовжувач традицій вітчизняного пленеру, блискуче розвинутого українськими пейзажистами другої половини ХІХ ст.). У своїх роботах Михайло Беркос втілив ще одну особливість саме українського варіанту імпресіонізму - послідовний розвиток його в межах пленерної концепції, обравши з її складових (сонце, повітря, простір) сонце.
Висока живописна культура його творів - культура європейського рівня - органічно поєднана з демократизмом, що природно включає в себе елементи народного розуміння краси природи як своєрідного «раю»- від екзотиного плетива середземноморських квітів («Капрі») до квітучих полів та куточків саду, де найулюбленіші - повні маки («Маки цвітуть. Червень». 1913), квітка досить популярна і у стилістиці тогочасного модерну.
На відміну від «небесного» Васильківського був абсолютно байдужим до неба, гри хмар, натомість сонцепоклоніння виражено у гарячому золотистому підмальовку, що просвічує крізь світло-повітряне тло.
Особливістю зрілих робіт художника стають соковитість кольору, живописність, м’якість і пластика, так притамані українському мистецтву. Така ж і композиція його творів - вигадливо-вільна, де тонко інтерпретовано своєрідну «неправильність», кривизну округлих ліній. Слідуючи імпресіоністичному принципу, що «в картині повінні бути сліди того, як вона зроблена», майстер використовує круглястий «крапковий» щільний мазок, що створює мерехтливу, «дихаючу» поверхню, працює і мастихіном, і тонкими пензлями.
Залежно від композиційних завдань варіюється і точка зору: камерність, інтимність підкреслено майже інтер’єрною замкнутістю, в просторово-панорамних роботах дальні плани проглядаються вільно.
Характерна риса українського пейзажу - його олюдненість, обжитість, камерність варіюється Беркосом в його улюблених мотивах - сільські вулиці з білими хатками і квітучими полями і садами. До українського пейзажу як іділії, де біля хати віє спокоєм, затишком, підійшов по-своєму. В них немає ностальгійного щему окраїнних хат та похилених вітряків, як у Левченка, він не досліджує хат як живописець і архітектор, подібно Васильківському.
У Беркоса вона завжди схована у кучеряві зарості зелених або засніжених дерев, та скоріше він співець «садибнох» культури - білих будинків з колонами, в оточенні клумб з пишними квітами, зарослого старого саду, парників з голубувато-сизою капустою. Беркос добре знався і з роботою на землі - мав власну садибу під Харковом, і фото із музейного архіву доносять аромат «садибної культури» - самобутнього і, на жаль, втраченого пласту тогочасного життя - висококультурне господарство, чай на веранді, щасливі усміхнені обличчя господарів.
Зображення землі - більш щільне і матеріальне, різноманітне за характеристиками складових мас: окутані повітряним простором дерева, власне земля - зелена, соковита, «розбиті» мазочками маси буйного цвіту полів.
Архітектурні мотиви злиті з природним оточенням. У просторово-панорамних пейзажах («Льон цвіте» (1893), «Вулиця в Умані» (1895) майстер піднімається до значного художнього узагальнення.
Так сталося (з причин, нам не відомих), що життя і творчість Беркоса не знайшли належного втілення у мистецтвознавчій літературі, хоча художник цього заслуговує. Свідченням тому були дві його персональні виставки у Харківському художньо-промисловому музеї (1906, 1908), Харківській Державній картинній галереї (1938), Харківському художньому музеї (1962) та участь у виставці «Видатні майстри українського пейзажу» (із збірки Харківського художнього музею та приватних колекцій. 1990). Нинішня, невелика за обсягом, виставка творів М. Беркоса із фондів музею присвячена 135-річчю від дня народження цього визначного майстра.