Конференція, присвячена 95-річчю XII Археологічного з’їзду
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Протягом століть найбільш яскравою та різноманітною деталлю костюма, обов’язковим доповненням як до святкового, так і до пов-сякденного одягу, були головні убори. Їх форма відповідала зачісці, була залежна від неї.
За традицією, тільки дівчата мали змогу ходити з неприкритим волоссям, тобто «простоволосими». Тому, частіше за все, дівчата на Слобожанщині заплітали волосся в одну косу, яка випускалася на спину (інколи в будні коса укладалася вінкоподібно навколо голови). Але основна особливість дівочих головних уборів, призначених не закривати, а скріплювати волосся, залишаючи відкритими маківку та шию, пов’язана з більш архаїчною зачіскою – розпущеним по плечах волоссям, яка зберіглася на поч.ХХ ст. тільки як пережиток у весільних, поховальних, деяких землеробчих обрядах та при ворожінні.
Жінки, натомість, були зобов’язані завжди та всюди повністю закривати волосся.
Регіонально російський жіночий одяг розподіляється на дві великі групи: одяг селянок південноросійських губерній та одяг селянок Півночі, але, насправді, відмічається більш велика різноманітність одягу та головних уборів.
Стосовно суміжних районів Слобожанщини (північний схід Харківської губернії та південні території Курської та Воронезької губерній), варіативність уборів найхарактерна. Це пояснюється великим етнічним змішанням населення з різноманітними традиціями, що, переплітаючись, утворювали цікаве різнобарв’я місцевих форм головних уборів.
Жіночі російські головні убори – одна з невеликих, але дуже привабливих збірок у колекції ХІМ, що притягує яскравістю кольорів та багатобарвністю декору. Збірка налічує понад тридцять предметів. До її складу ввійшли убори, передані державними музеями, придбані у власників та зібрані під час етнографічних експедицій.
Аналіз колекції російських жіночих головних уборів ХІМ почнемо з дівочого убору (ТК-1565). Це пов’язка, зшита з широкої смуги парчі, підкладеної картоном, з широкими зав’язками з малинового штофу. Тверда центральна частина убору прикрашена рослинним орнаментом, вишитим намистинами, і доповненим скляними камінцями. Пов’язка надійшла до музею з Державного Ермітажу. У ХІХ – на поч.ХХ ст. такий тип уборів був відомий у багатьох російських селах Курської та Воронезької губерній під назвами «перевязка», «повязка», «ширинка», «прилобник», «венец», «венчик».
З колекції музею Слобідської України ім. Г.С. Сковороди надійшов дівочий кісник, виготовлений з шовкових стрічок різної ширини, при-шитих до однієї довгої стрічки, що мала зав’язуватися навколо голови, шиї або вплітатися у косу (ТК-398), а також весільний головний убір – фата (ТК-446), зшита з білого серпанку з тканим рослинним орнаментом у тон тканини, прямокутної форми, з двома широкими декорованими смугами кумачу, пришитими «на кут « (для декору використані металева та нитяна тасьма, смуги різнокольорових шовкових тканин, металеве мереживо та чорна бахрома).
Більш широко у колекції музею представлені жіночі головні убори та їх окремі елементи.
На території Слобідської України у районах, де загальноприйня-тим одягом для жінок були паньови, широке розповсюдження мали кічкоподібні головні убори з сорокою. До їх складу входять: «кичка», «сорока», «позатыльник» та «налобник».
«Кичка» («волосник») – один із стародавніх компонентів убору, що одягався на волосся (на лоб або маківку) та надавав форму всьому головному убору; складалася з твердої основи – простьобаного або проклеєного полотна, луба, берести або дерев’яної дощечки – та тканини зі шнурком, яка облягала голову. На Слобожанщині широковживаними були «рогаті» кічки та кічки у формі напівовала або підкови, але у колекції головних уборів ХІМ не зберігається жодної з них.
«Сорока» одягалася на «кичку» та була святковим вбранням (у будні її заміняла хустка). «Cорока» шилася з двох або трьох шматків полотна, обшивалася галуном, кумачем, шовком або оксамитом. Передня частина, багато прикрашена, називалася «чело», «очелье», «челышко», бокові частини – «крылья», задня частина – «хвост». Форми «сорок» розрізнялися за ступенем зшитості. Старовинні «сороки» не зшиті зовсім, а на території південноросійських губерній широко відомою була «сорока» у формі капелюшка, крила якої зшиті з денцем (маківкою) та задньою частиною – «хвостом». Збірка російських жіночих головних уборів налічує 10 «сорок» такого типу. Переважна кількість з них придбана співробітниками музею під час етнографічної експедиції по селах Завгороднє, Протопопівка та Мілове Балаклійського району Харківської області, решта – надійшли з сел Писарівка та Борова, а також селища Південне Харківської області. Вони пошиті з оксамиту темно-бордового кольору, кумачу та інших бавовняних тканин, на підбої, оздоблені срібним або золотним галуном та позументом, тасьмою, металевими лелітками, бісером, гаптуванням різними візерунками («кристалики», «калачик», «листики», «квадратик», «волна», «крендели», «треугольники», «кружки») та вишивкою геометричним орнаментом різнокольоровим гарусом (переважно зеленими та червоними нитками).
«Сороки» одягалися з «позатыльником» ( «позатыльнем»), призна-ченим закривати волосся ззаду. «Позатыльник» міг бути довгим, звисати та закривати частину потилиці, шиї а, іноді - плечі (ТК-394) або більш коротким, закривати тільки потилицю (ТК-2487/2; ТК-2899). Деякі «позатыльники» були одним цілим з убором (ТК-1222; ТК-4179). Головна частина «позатыльника» – «колодочка» – багато прикрашалася тасьмою, стрічками, позументом, золотим та срібним гаптуванням, камінцями, лелітками, іноді – вишивкою гарусом та бісером.
До «кички» та «сороки» часто додавали «налобник» – смугу ткани-ни з зав’язками, прикрашений край якої випускався на лоб (ТК-1221).
Доповненням до всього комплексу кічкоподібного головного убору були кульки з гусиного пуху, різнокольорового гаруса, пір’я селезня або павича, шнури, стрічки, яскраві гарусні та шовкові китиці тощо. Одним з таких елементів є помпони з чорних вовняних ниток (ТК-1220).
У к. ХІХ – на поч. ХХ ст. на зміну «кичкам» приходять «сборники» та «повойники» («шлык», «чепец», «почепушник»). Це м’які головні убори, зшиті у формі капелюшка або чепця з легкої фабричної тканини з зав’язками ззаду (ТК-3706). У деяких місцях «повойники» шили на ваті та носили взимку (ТК-1212). Вони побутували поряд з «кічкою» та «сорокою», але були повсякденним головним убором, їх завжди носили під хусткою.
На території Слобідської України були у вжитку і «кокошники». Це святковий убір, в якому поєднується м’яка покровна тканина з твердою основою з картону або полотна, проклеєного тістом. Якщо «кичку» та «сороку» селянки шили самі для себе, то «кокошник» виготовляли спеціальні майстри з парчі, позументу, оксамиту, шовку (на підбій використовували полотно, сатин, ситець, рідше – шовк).
У колекції головних уборів ХІМ зберігається так званий «седло-подобный кокошник», який побутував у Суджанському повіті колишньої Курської губернії (ТК-2765/3). Він придбаний разом з «прилобником» (ТК-2765/1) та «позатыльником» (ТК-2765/2) як складовими частинами цього убору. Сам «кокошник» має високий округлий околиш і денце у формі сідла з трохи піднятою передньою частиною та більш високим заднім гребнем, вигнутим назад. Лицьовий бік убору повністю обшитий галуном.
Окрім місцевого «кокошника», збірка ХІМ має ще три головні убо-ри такого типу, характерні для російської Півночі, а саме:
1) круглий «кокошник» з блакитного оксамиту, з підвищеним око-лишем, прикрашений рослинним орнаментом, вишитим дутими намистинами; ззаду – дві довгі стрічки, скріплені «бантом» (ТК-1567);
2) «однорогий кокошник» або «кика с рогом», характерна для Во-логодської та Олонецької губерній (ТК-1572), з пласкою верхньою частиною, яка видається вперед у вигляді тупого рогу. «Кокошник» оздоблений галуном, вишивкою металічними нит-ками, кольоровою фольгою, дутими намистинами, а також «под-низью» з намистин, що спускається на лоб;
3) «тверская головка» або «новгородская кика» – високий головний убір, круглий спереду, з довгими вушками на скронях, повністю вкритий вишивкою металічними нитками, прикрашений «поднизью» з прозорого бісеру та річкового перламутру (ТК-1573).
Незважаючи на те, що у кожній місцевості була певна форма, спосіб прикрашання та носіння головного убору, кожна жінка мала ще його зовнішню покривну частину – хустку. У к. ХІХ – на поч. ХХ ст. фабрична хустка була неодмінним головним убором у багатьох російсь-ких та, особливо, українських селах. Дуже популярними були хустки з червоного ситцю – «хранцузские», літні жінки у будень носили білі ситцеві хустки. На свята одягали шалі з шовку або тонкої вовни, заткані квітковим орнаментом, з довгими китицями. Взимку жінки вкривалися великими теплими шалями. На поч. ХХ ст. хустка стає за-гальновживаним головним убором як для дівчат, так і для жінок.
На основі аналізу збірки жіночих російських головних уборів, що зберігаються у фондах ХІМ, ми прийшли до висновку про відсутність широкого обсягу в її формуванні, що призвело до неповноти та вузькості колекції. До того ж, у ній налічується кілька музейних предметів, що потребують більш детального вивчення їх місця та ролі у складному комплексі головного убору. Це накладає на нас певні обов’язки, які мають проявитися у подальшій науково-дослідницькій та збиральницькій роботі.