Багнети у колекції Харківського історичного музею

Багнети складають одну з найбільших колекцій групи збереження “Зброя” (ХІМ). Типологічне визначення багнетів ускладнюється тим, що багнет за вживанням та військовою традицією (стрілецьким уставом) є не окремою зброєю, а приладдям довгоствольної вогнепальної зброї – мушкету, гвинтівки, автомату, що пристосовує її до рукопашного бою. Тому провідним принципом визначення багнетів як окремих одиниць зберігання є не функційний, а структурний принцип.

За відсутністю древка (штанги) багнети не можуть бути віднесені до колючої (штангової) зброї. Зважаючи на те, що значна, якщо не більша, частина типів багнету має полосу з колодкою, ефес-руків’я та піхви, мусимо віднести цю зброю до класу білої (клинкової) зброї у підгрупі “Холодна зброя”, де багнети утворюють окремий рід, поділяючись на кілька різновидів.

Багнети, що мають полосу, використовувалися з XVII до XX ст. Найстаріші з них багінети, тобто ножі, що встромлялися руків’ям до стволу голодкоствольної рушниці. У ХІМ зберігається наконечник пікінерського списа (пики), що, ймовірно, міг використовуватися і як перо багінету (ХІМ, ОС-583). Поступаючись довжиною аналогічним за призначенням втульчатим списам та рогатинам з ріжучим краєм, порівняно широке овально-ромбічне у розрізі перо не має шийки та звужується до вістря безпосередньо від основи. Монтаж здійснювався за допомогою колодочки пірамідальної форми та втулки, що охоплювала дерев’яне руків’я багінету або ратовище списа. Перо спиралося основою на овальний щиток, що використовувалося як упор, а в багінеті ще й як елемент гарди, до якого кріпилася захисна дужка.

Розгорнутий до колодки вус – залишок такої дужки – є ознакою більш пізнього різновиду багнетів з полосою, а саме багнета-кортика, який з XVIII ст. використовувався разом з єгерським штуцером. Пізнішим зразком багнета-кортика у колекції ХІМ є німецький «хіршфенгер»,тобто мисливський ніж або кортик єгера – церемоніально-парадний багнет до гвинтівки «Маузер-98», здобутий як трофей під час Великої Вітчизняної війни (ОС-1). Масивний ефес дозволяв збалансувати зброю на п’яту – незагострену основу полоси, збільшивши таким чином її якості як кинджала. Голівка руків’я кортика, що слугував за почесну зброю унтер-офіцерського корпусу Вермахта, прикрашена характерним «соколиним клювом». В усьому іншому “хіршфенгер” не має суттєвих відмін від сучасних йому кинджало- або ножеподібних багнетів.

Серед особливостей цього різновиду слід назвати колючо – ріжучу, здебільшого симетричну за профілем однобічну (у виключних випадках – двогостру) полосу, що не менш як у 2 рази перевищує довжиною колодку. Кріплення багнету здійснюється пласкою пружиною, що фіксує його на звичайно «Т»- подібному у розрізі приливі вздовж стволу гвинтівки, що заглиблюється до пазу відповідної форми на голівці руків’я, доповненому шомпольним каналом. Ствол гвинтівки або спирається на вогнутий з боку обуху упор (у більшості німецьких багнетів), або проходить через кільце на упорі. Зняття багнету з гвинтівки здійснюється з натисненням пружинної клямки на голівці руків’я.

До кинджалоподібних багнетів у колекції Харківського історичного музею належать багнети до гвинтівки «Маузер-98» та її модифікацій, зокрема карабіну «Маузер-98к»: німецькі М1914 та М98к, чеські М1924, а також радянський багнет до СВТ-40 (ОС-696). Загальною для цих моделей є монтажна конструкція – дерев’яні або бакелітові (М98к,ОС-130) накладки монтуються з боків наскрізної колодки розклепаними на кінцях гвинтами з шайбами. Спинка руків’я німецьких багнетів посилюється спеціальною накладкою – т.зв. «площадкою» під ствол або великий палець при використанні зброї як ножа. Полоси цих багнетів однобічні, мають виразний обух (у саперних моделей – з пилкою). Вістря чотиригранчасте, заточене з обох боків. Діл розташованой біля обуху (багнети до Маузера) або посередині полоси (СВТ). Розрізнюються моделі довжиною полоси та розташуванням леза – у чеського багнета М1924, найбільшого за довжиною, воно знаходиться з боку спинки руків’я, що посилює ріжучі якості багнета, одночасно зменшує можливість використання його як ножа (аналогічна конструкція зустрічається і в багнетах до СВТ-40). Саме якості зброї-інструмента компенсують малі габарити полоси – не більш як 2 довжини колодки – в багнета-ножа (штык- ножа) до сучасної автоматичної зброї. Закріпленню таких якостей служить, зокрема, асиметричне вістря.

Навпаки, багнети-тесаки, широко використовувані у 2 пол. XIX – на поч.XX ст., відрізнялися довжиною полоси більш як 50 см. Так само, як і ножеподібні багнети, вони нагадують єгерський кортик та рівноцінно використовувалися як багнети або півшаблі. У колекції Харківського історичного музею цю зброю репрезентують багнети до гвинтівки Маузера німецького (М98, ОС-1050) та турецького (М1890, ОС-502) виробництва, французькі тригранчасті багнети 1870-х – 1880-х років та багнети-ятагани сер. XIX ст. Багнети-тесаки обов’язково мали гарду з вусом до руків’я у німецькій та до леза – у французькій традиції. В останньому випадку вус допомагає побудові рушниць у «козли» та застосуванню багнетів-тесаків, зброї полегшеної та неточно збалансованої, як шпаг, коли вус захоплювали вказівним пальцем. Багнет-ятаган мав «S» – подібну гарду.

Французькі багнети з «Т» – подібною у розрізі полосою фактично грають роль солдатської шпаги. Вістря з метою посилення проникаючих якостей зроблено чотиригранчастим, загострюючись з боку обуху. З цією ж метою багнети до Маузера мають зміщений за допомогою скошених діл та єлмані центр ваги, що при нанесенні уколу створює ефект гвинта. Таку ж перевагу мають і багнети-ятагани, які, до того ж, були не тільки даниною колоніальному стилю та добре пристосовані до окремого – без гвинтівки – вживання, але й полегшували заряджання дульнозарядної рушниці (карабіну Тувенена) завдяки віднесеній від осі стволу полосі. Зняті з озброєння у Франції наприкінці XIX ст., ці багнети-тесаки під час та після першої світової війни з’являються у її східних союзників (зокрема Польщі) разом з французькими гвинтівками «Гра» та «Лебель».

Складаючись з кількох монтажних елементів, багнети з полосою мають велику кількість виробничих позначок, марок та клейм, травле-них або гравірованих написів, навіть саморобних позначок власників, розміщених на обусі та п’яті полоси, упорі, спинці та голівці руків’я, а також на піхвах. Шкіряні піхви з металевим наконечником та устям зберіглися лише у турецького багнета (ОС-58) моделі 1890 р. Для виготовлення цілометалевих піхов у Франції використовували сталь та латунь; піхви німецьких та чеських багнетів зроблені з воронованої сталі. Устя піхов, скріплене з тулубом клепкою або гвинтом, несе прилив під обух та фіксаторні пружини, що утримують багнет у піхвах. Для ношення піхов при поясі використовувалася лопастина – згорнута петлею шкіряна полоса з муфтою, до якої встромлялися піхви (ОС-130, ОС-502).

Нетиповими з огляду на визначення багнетів як білої зброї є втульчасті багнети, найбільш поширені у XVIII – XIX ст. та широко використовувані у добу світових війн російською та Червоною арміями. Багнети, що належать до гвинтівок Бердана № 2 та Мосіна зразків 1891 та 1930 рр., мають ігольчасте чотиригранчасте перо, яке у 1880-х роках заступило тригранчасте та сягає довжиною 50 см. Перо багнета до гвинтівки Бердана, ромбічне у розрізі зі сплощенням у площині шийки, відрізняється також скругленим ребром посередині та двома лезами. Розріз пера багнета до “трилінійки” квадратний – воно має чотири ребра та доли.

Насадка багнетів на ствол гвинтівки здійснюється за допомогою колінчатого пазу у втулці, причому багнет розташовувався не під стволом, а праворуч від нього. У конструкції Кабакова – Комарицького 1930 р. з’являється фіксаційна пружина, клямка якоі розташована у циліндричній основі пера.

Якість виготовлення цих багнетів неоднакова. Наприклад, багнет ОС-1011 виготовлений, ймовірно, під час Великої Вітчизняної війни за спрощеною технологією: перо та втулка не цілоштамповані, а зварені у шийці, посиленої наскрізною клепкою; перо оброблене фрезою без подальшого шліфування. Недосконалі зразки зустрічаємо і серед німецьких багнетів – полоса багнету ОС-129 перекалена.

Характерними пошкодженнями багнетів є щербини на лезі біля вістря, а також на третій чверті леза від руків’я. Зустрічаються пошкодження леза і біля п’яти, у першій чверті полоси. Для металевих піхов звичайні вдавини та покрівлення тулубу. Трофейні багнети рідко співпадають з піхвами за виробничим номером, а інколи і за станом збереження. Значна кількість багнетів має затуплені або обламані вістря, у тій чи іншій мірі кородована. Заіржавлений фіксатор виключає використання багнету разом з гвинтівкою.

У колекції Харківського історичного музею зберігаються також перероблені моделі, теж не здатні до такого використання, які фактично не є багнетами, але монтовані на їх основі. До таких належить ніж-«фінка» (ОС-508) доби Великоі Вітчизняної війни, полоса якого запозичена в німецького багнета, а руків’я наслідує багнет до СВТ-40. «Кинджал-багнет» (ОС-239) має руків’я французького багнета 2 пол. XIX ст. та полосу зі слабим вигином, зроблену з уламку півшаблі з клеймом «Король», поширеному серед німецьких зброярів тієї ж доби. Під час монтажу або пізніше клямка фіксатора була розклепана, що унеможливило використання цієї зброї як багнета, хоча конфігурація полоси відповідає цій функції.

Таким чином, колекція Харківського історичного музею досить повно ілюструє історію цього роду зброї, принаймні кінця XIX – 1 пол. XX ст.; тут представлені моделі до гвинтівок та карабінів Мосіна, Бердана, Маузера, Лебеля та Токарева, що широко використовувалися у першу світову, громадянську та Велику Вітчизняну війну. Наявні майже всі різновиди багнетів, різноманітні за розміром, конфігурацією та оздобленням, використанням різних матеріалів та технологій виробництва. Це дозволяє широко застосовувати багнети в експозиціях різного спрямування: з політичної та військової історії, історії промислового виробництва (зброярства), присвячених місцевій, національній та світовій історії.