Національне питання в рамках музейного педагогічного процесу: проблема самоідентифікації культурного інтегрування народів України

У широкому спектрі педагогічних завдань сучасного музею, що працює в умовах зміни ціннісних орієнтирів українського суспільства, усе більше значення одержує вирішення проблеми виховання цивілізованого відношення до національного питання. Актуальність винесеної на розгляд теми обумовлена, по-перше, багатонаціональним і полікультурним (у тому числі й у музейному аспекті) характером української держави, по-друге, відсутністю реальних музейно-педагогічних (та й узагалі педагогічних) розробок у цьому напрямку в радянський час, що негативно позначилося на культурному розвитку окремих національних груп. Очевидно, що зусиллями однієї музейної педагогіки неможливо цілком змінити ситуацію на державному рівні, але цілком реальною здається розмова про участь музею в створенні загального соціокультурного фону, який би сприяв формуванню більш гармонічних міжнаціональних відношень в Україні.

Слід зазначити, що в останній чверті XX сторіччя проблема врегулювання національних відношень оформилась як одна з найбільш глобальних задач сучасного суспільства. Гострота національного питання не була би настільки несподіваною, якби воно стосувалося винятково країн колишнього СРСР або країн соціалістичного табору. Природно припустити, що ослаблення тоталітарного режиму в Радянському Союзі могло дозволити конфліктам, що підспудно жевріли, вийти на поверхню і заявити про себе у весь голос. Як це і відбулося вперше в рамках конфлікту між Вірменією й Азербайджаном з питання про приналежність Карабаху. Ця ж причина могла послужити поясненням численних конфліктів на Балканах, які протягом не однієї сотні років були "пороховою бочкою Європи". Подібні конфлікти в умовах "совєтізації" багатьох регіонів Східної і Центральної Європи були насильницьким засобом приглушені, але стали активно виявлятися в умовах пострадянської демократизації.

Можливо, розпад тоталітарних систем на фоні тяжкої економічної кризи (котру сьогодні сміло вже можна назвати світовою) збільшив національні устремління малих націй, що не бажають миритися з національним тиском у будь-який, навіть досить демократичній формі. Проте необхідно відзначити, що цей процес державної дестабілізації протікає на фоні яскраво вираженої інтеграційної тенденції, що проявилася у формуванні загальноєвропейських об'єднань, вершиною яких стало створення Європейської Спілки.

Подібний парадокс змушує залучати до вирішення національного питання не тільки політиків і політологів, але й філософів, спроможних розглядати сьогоднішню ситуацію через призму загальнофілософських законів розвитку окремих суспільств та етносів. Природно, що для вирішення національного питання у всій його глибині залучаються також і вчені різних профілів: як теоретики, так і практики. Можна говорити про особливу роль економістів і соціологів, істориків і філологів, особливе, "речове" місце в осмисленні цієї проблеми займають музеєзнавці: музейні педагоги, психологи, екскурсоводи й експозиціонери.

Цілком очевидно, що однією з безпосередніх музейних задач є зберігання реальної історичної і культурної спадщини різноманітних етносів і повноцінне освітлення її музейними засобами. Сторіччями, формуючи колекції, музеєзнавці (професіонали й непрофесіонали) створювали шари речового відображення етнічних культур, що, на жаль, трактувалися в залежності від національних і політичних умов. Сьогодні в умовах демократизації й інтенсивного культурного відродження музей спроможний стати більш пластичним інститутом, що за допомогою культурних зв'язків може здійснювати міжнародне культурне спілкування, та багато в чому сприяти згладжуванню національних конфліктів.

Таким чином, сьогодні одним із принципів соціальної комунікації повинний стати особливий музейно-педагогічний підхід до вирішення етнонаціональних задач. Така постановка проблеми дозволяє запропонувати чотири головні напрямки музейної діяльності:

1.Розширення міжнародних культурних контактів як на мікро- (усередині окремих регіонів і населених місць на базі відповідних музейних закладів), так і на макро- (міждержавних) рівнях.

2.Збільшення ролі культурної спадщини національних меншин у рамках експозиційної діяльності музею, що, безумовно, буде сприяти процесу самоідентифікації представників окремих етнічних груп, створюючи в них відчуття культурної цілісності.

3.Вивчення різноманітних аспектів етнопсихології, у першу чергу, психології сприйняття, традиційних ціннісних (етичних) і культурних (естетичних) моделей представників різноманітних національних груп, що мешкають в Україні (регіоні, місті).

4.Активне сприяння процесу культурного відродження української нації, оскільки подібний аспект музейної роботи буде сприяти гармонічному інтегруванню представників національних меншин в орбіту загальнокультурного розвитку України.

Завершуючи розмову про поліетнічність в музейній сфері, необхідно підкреслити, що саме музей є найбільш вдалим організмом для усунення національної незадоволеності. Він не жадає від представників етнічних меншин знання мови, оскільки експонати його речі. Він дозволяє витримано й академічно звернутися до початків формування сучасної полікультурної ситуації. Таким чином, музей (як і вся музейна мережа в цілому) може активно брати участь у створенні синтетичної культури багатонаціональної країни, створюючи культурне поле нової України.