Народне взуття в етнографічній збірці ХІМ

Важко уявити собі народне вбрання без взуття, яке завжди доповнювало одяг і також, як і верхня ноша, було майже однаковим для чоловіків, жінок та дітей, відрізняючись тільки розміром та прикрасами.

На території України протягом ХІХ-ХХ ст. існували різноманітні типи взуття, виготовленого з кори дерев, деревини, рослинних волокон, мотузок, шкіри та повсті. Кожен з цих типів мав свою історію, ареал розповсюдження та традиції щодо носіння. Вибір того чи іншого взуття обумовлювався вигодою в роботі, пристосованістю до конкретного грунту та, насамперед, вартістю взуття.

Колекція народного взуття в етнографічній збірці ХІМ досить різноманітна, її родовід ведеться з предметів, зібраних на Слобідській Україні під час підготовки до XII археологічного з'їзду, що відбувся у Харкові у 1902 р. Саме ці предмети стали основою нинішньої колекції, яка у результаті подальшого поповнення новими надходженнями, зараз налічує понад 30 пар та кілька розпарованих предметів.

Хронологічно колекція обіймає період з поч. XIX ст. до 20-х рр. XX ст., включає в себе жіноче, чоловіче та дитяче взуття, виготовлене переважно зі шкіри, але є у наявності і взуття, плетене з кори, і взуття зі змішаних матеріалів, наприклад, деревини та шкіри. Виходячи з цього, автор вважає доцільним проводити аналіз складу колекції на фоні конкретно історичного розвитку різних типів взуття на окремо взятій території відповідно до соціальних та вікових відмінностей, використання взуття як повсякденного, робочого чи святкового, обрядового.

Найдавнішою, примітивною формою взуття, що існувало на території Слобожанщини, були личаки, плетені з липового лика, та постоли, «поршні», виготовлені зі шкіри. Личаки були загальним східнослов'янським взуттям, відомим також народам Прибалтики і Поволжя, а на досліджуваній території були притаманні тільки росіянам; відсутність такого взуття в українському вбранні - одна з найяскравіших, специфічних ознак у порівнянні з вбранням росіян, які використовували личаки як робоче, святкове та обрядове взуття; але у деяких російських селах, наприклад, на півдні Воронезької губернії, під впливом української культури, личаки майже не носили.

Існувало декілька типів личаків, які відрізнялися формою та технікою плетіння. Російське населення Слобожанщини носило «московські» личаки косого плетення. Цей факт відобразився на складі колекції: десять пар личаків відносяться до цього типу, їх виготовляли на косій колодці, тобто окремо для правої та лівої ноги, починаючи виплітати з п'яти та розташовуючи смуги лика під кутом одна до одної. «Московський» личак мав круглу голівку, високий задник та товсті борти, отримані у результаті підкладання товстих смуг лика під петельки під час плетення. У отвори борта протягували пенькові або вовняні мотузки - обори довжиною близько 4 метрів. У колекції зберігаються також і «подковыреные» личаки з проплетеною конопляними мотузками підошвою, що робилось для тепла та міцності взуття, яке носилося у всі пори року.

Окрім «московських» личаків колекція має і личаки «мордовського» типу з трапецієвидними голівками та двома петельками з кожного боку для протягування оборів, «чуни», плетені з пенькових мотузок прямим плетенням, та «ходоки» або «берещеники» - традиційне домашнє робоче взуття, плетене з берести.

Паралельне з плетеним взуттям на Слобожанщині XIX - на початку XX ст. існували і різноманітні форми шкіряного, хоча різні верстви селян користувалися ним у різній мірі.

Найбільш давньою загальнослов'янською формою шкіряного взуття були постоли, «поршні», що використовувались як повсякденне робоче взуття. На досліджуваній території відомі 2 різновиди такого взуття: «морщенці» з гострим носком, що були більш старою формою постолів, притаманною українському вбранню, та постоли - коти з тупим носком, характерні для росіян.

Постоли першого типу виготовлялися з прямокутного шматка товстої шкіри, із зшитими передніми кутами та краями, стягнутими за формою ноги ремінцем, протягнутим у отвори по краях постола. Ремінець ззаду утворював петлю, в яку протягувались волоки, довжиною близько 4 метрів із скрученого конопляного мотузка, вовняного шнура або ременя. На жаль, така форма взуття не представлена у колекції жодним предметом на відміну від постолів - котів, виготовлених з двох прямокутних шматків грубої шкіри, один з яких зшивався на п'яті, а з другого робили пришивну голівку.

Окрім постолів, розповсюдженими були також черевики та чоботи. Чоловіки взимку та влітку носили чоботи. Більшість жінок та дітей в українських селах ходили влітку босоніж, чоботи та черевики взували на свята. Що стосується російських сіл, то у одних шкіряне взуття було святковим, у інших воно витіснило личаки, які стають робочим та зимовим взуттям та взуттям злидарів.

До сер. XIX ст. як чоловічі, так і жіночі чоботи шилися виворітними, пізніше - витяжними. У виворітних чоботах халява, переди і підошва зшивалися з вивороту, у розмоченому стані чобіт вивертався і тоді вже вшивалися задники і каблуки. Витяжні чоботи мали подвійну підошву, тобто були рантовими. У чобіт вкладалися устілки із соломи. Повсякденні чоловічі чоботи шилися з темної юхтової шкіри, святкові - з червоного, жовтого, зеленого сап'яну і називалися «сап'янці». Часто сап'янові чоботи мали чорний низ - пришву, від чого мали назву «чорнобривці». Святкові чоботи мали вистрочені або інкрустовані гвіздочками закаблуки та високі каблуки з мідними підковами. У колекції зберігаються всі вищезазначені типи українських чобіт, а також російські жіночі чоботи із халявами «в гармошку». Дитяче взуття у колекції представлене дівочими червоними сап'янцями та чобітками для хлопчика, прикрашеними рельєфними смугами та тисненням.

Характерним українським та російським взуттям були також закриті черевики з грубої шкіри, схожі на чоботи з відрізними халявами, які теж зберігаються у колекції музею.

Колекція налічує декілька пар українських та російських жіночих черевиків, які відрізнялися формою та декором. Українські черевики були високими, закритими, на високих каблуках з мідними підковками, зав'язувалися вовняною стрічкою; російські черевики були відкритими, з невеликим каблуком з залізною підковкою, прикрашені пістонами, строчкою, мали орнаментовані задники з петлею для оборів. У кінці XIX ст. у селянський побут входить взуття міських фасонів, так звані жіночі «полсапожки» та чоловічі «щиблеты». Жіноче взуття такого типу, виготовлене з чорної та брунатної шкіри також зберігається у колекції музею. «Полсапожки» мають високий обтягнутий шкірою каблук, функціональною прикрасою такого взуття є висока шнурівка, а елементами декору слугують строчки, що з'єднують окремі деталі крою.

Підсумовуючи короткий огляд народного взуття, що зберігається у етнографічній збірці ХІМ, треба сказати, що, незважаючи на різноманітність представленого взуття, колекція досить вузька і однотипна у плані декору, що може стати спонуканням до її подальшого поповнення більш яскравими музейними предметами.