Музей: історія і проблеми сьогодення
Тези наукових доповідей (повідомлень)
З остаточним встановленням культу особи Сталіна наприкінці 20-х років в Радянській державі відкрито переходять від політичних до адміністративно-репресивних дій проти інтелігенції. Погром у науці, який розпочався на межі 20-3 0-х років, трагічно позначився на долі багатьох українських вчених-істориків. Так, академік Д.І.Багалій після жорстокої критичної проробки своїх праць помер на початку 1932 р. Академіка М.І.Яворського було піддано нищівній критиці і засуджено у справі "Українського національного центру". У 1937 р. він був розстріляний. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.С.Грушевського, а самого вченого під приводом причетності до якоїсь таємної організації примусили омовити себе, вислали до Росії, де він за досить загадкових обставин помер у 1932 р. Набагато більш суворих переслідувань зазнали його колеги і майже всі учні.
У належності до міфічної таємної націоналістичної організації "Спілка визволення України" було звинувачено академіка М.Є.Слабченка та його сина Тараса. У ті ж роки були репресовані вчені-історики Й.Ю.Гермайзе. В.О.Пархоменко, В.О.Романовський, М.В.Горбань та багато інших. Переслідувань зазнали О.П.Оглоблін і НД.Полонська-Василенко. Змушені були покинути Україну й виїхати працювати до інших міст СРСР В.С.Сфимовський, ДО.Кравцов та ін.
Отже, в процесі підкорення історичної науки потребам офіційної ідеології, на поч. 30-х років у результаті широкої кампанії критики та самокритики, репресій проти провідних вчених відбувається кадровий розгром української історичної науки та освіти. З того часу українські історики, що залишилися в республіці, повинні буди основну увагу зосередити на вивченні провідної ролі більшовиків в історії радянської України. Ідеологи сталінського режиму масово вилучили з ужитку і наукового обігу усе, що торкалося справжньої історії українського народу, у спецсховищах опинилися всі праці, що суперечили тоталітарному режиму та його ідеології - марксизму-ленінізму. З книг та бібліотек вилучалися прізвища визначних патріотичних діячів української історичної науки. їхні пращ радянська історіографія використовувала хіба що, для чергової критики та звинувачення в українському націоналізмі. Краєзнавство, етнографія, що завжди надихали дослідників на пошуки і відкрита, були оголошені "буржуазною витівкою" і зрештою заборонені. Історики дедалі помітніше відходили від реального аналізу суспільних процесів, спрямовуючи всі зусилля на ідеологічне обслуговування адміністративно-командної системи, звеличення Сталіна, що тією ж системою визначалося як партійність і класовість у науці. Істиною в останній інстанції для гуманітаріїв стали догми сталінського "Короткого курсу історії ВКП(б)", що окреслював коло проблем та спрямованість дослідницької діяльності. Історико-партійна наука, займаючись апологетикою історії партії, і сама поринала в кризу, і справляла негативний вплив на стан інших суспільних наук.
Безумовно, що без репресій та ідеологізації суспільства тоталітарна система не спроможна існувати. Тенденції щодо денаціоналізації історичної науки та освіти, а відтак до появи національних нігілістів і безбатченків, що з'явилися в 30-ті роки, продовжують в деякій мірі відчуватися і досі. Тому сьогодні найактуальнішою в духовному житті української нації є потреба писати та вивчати правдиву історію в усій її повноті, без купюр та замовчення ніби-то "неактуальних" тем. якими б трагічними та непопулярними вони не були. Це випливає з державних, культурних потреб нації, її підростаючого покоління, яке повинно знати, звідки ми вийшли і куди йдемо.