Музей: історія і проблеми сьогодення
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Висвітленню цього вельми важливого питання протягом останніх семидесяти років розвитку українського радянського краєзнавства, фактично, за винятком статті В.Дашкевича та кількох згадок в інших працях, не було надано належної уваги. Науковий доробок кількох поколінь українських вчених з політичних обставин знаходився під негласною забороною, праця багатьох сотен дослідників народного життя фактично виявилася забутою. Багато видатних вчених закладали підвалини цієї важливої справи та зробили значний внесок у її розбудову. Серед них - відомий український етнограф та антрополог Ф.К.Волков, юрист і криміналіст А.Ф.Кістяковський, лінгвісти К.П.Михальчук і Є.К.Тимченко та багато інших видатних вчених. Значний внесок у розробку та розповсюдження різноманітних програм щодо збирання свідоцтв з етнографічно-краєзнавчого дослідження України зробили представники Харківського історико-філологічного товариства, такі, як відомий етнограф і редактор "Харьковского сборника" П.С.Єфименко, професори історико-філологічного факультету Харківського університету Є.К.Рєдін, М.Г.Халанський, Д.І.Багалій та особливо М.Ф. Сумцов. який з початку своєї багаторічної наукової діяльності наприкінці 70-х років XIX сторіччя до своєї смерті у 1922 році неодноразово розпочинав своїми програмами дослідження нових, до того майже невідомих сторінок матеріального та духовного побуту українців, своїми передовими науковими ідеями та розробками впливав на процес розвитку слов'янської етнографії. Так, у 1900 році М.Ф.Сумцов склав й надрукував програму щодо збирання свідоцтв про кобзарів та лірників, що стосувалася важливих питань репертуару кобзарів, їх біографій, умов життя, що до цього на Україні не робилося. Саме ця самовіддана праця представників вітчизняної науки з розробки програм етнографічно-краєзнавчого дослідження України, пропаганди збиральницької діяльності та історико-філологічних знань надала можливості вже на початку XX сторіччя розгорнути масовий збір свідоцтв з матеріального та духовного життя нашого народу й залучення до цієї праці широких верств українського суспільства. У свою чергу; розвиток збиральницької діяльності надав можливість значно розширити спектр досліджень у гуманітарній галузі, завдяки чому в ці роки відбулося бурхливе зростання мережі різноманітних музейних закладів. Так, наприклад, у 1904 році на базі Етнографічної виставки XII Археологічного з'їзду з'явився один з найкращих на той час на території Російської імперії Етнографічний музей Харківського історико-філологічного товариства, чиї колекції, у свою чергу вже за радянський час. лягли в основу створеного у 1920 році музею Слобідської України імені Г.С.Сковороди. Таким чином, всі ці події були б неможливі без існування численних програм по збиранню різноманітного етнографічного матеріалу що без перебільшення, євеликим досягненням вітчизняної етнографії.