Конференція, присвячена 80-річчю Музею Слобідської України ім. Г.С. Сковороди
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Серед знавців народного одягу загальновідомим є поняття про костюм як сталу систему, ансамбль, який не тільки відображає конкретні культурні традиції, але й певне утилітарне і декоративне навантаження, є своєрідним оберегом. Кожен предмет цієї системи займає у ній окреме місце, має свою історію, генеалогію та ареал розповсюдження.
Фартухи були невід'ємною частиною жіночого вбрання, їх одягали до поясного одягу (плахти, паньови, спідниці) та до сарафана, прикрашали ним вбрання під час свят і захищали одяг від забруднення у будні.
За особливостями крою виділяються два основні типи фартухів: високий, який кріпиться на плечах, та короткий, що зав'язується на талії. У рамках першого типу виділяються підтипи, тому доцільним буде розглянути кожний з вищезазначених типів окремо.
Високий фартух був характерним для російського жіночого костюму Слобожанщини. Послідовний розвиток цього типу відбився у трьох його підтипах.
У XIX ст. у багатьох селах Воронезької та Курської губерній побутував тунікоподібний фартух, при чому у Курській губернії він зустрічався частіше у північних повітах, там, де носили паньову. Цей підтип високого фартуха шився з одного полотнища домотканого полотна, перегнутого навпіл по пітканню, мав виріз для голови на місці згину та розріз майже по всій довжин спинки, міг бути з рукавами або без них; пізніше він трансформувався; фартух з кокеткою, який відрізнявся тільки тим, що попереду до кокетки пришивалися два призборені полотнища.
Другим етапом розвитку високого фартуха, більш пізньою формою тунікоподібного, став фартух з відкритим верхом на вузьких або широких лямках, що були продовженням переднього та заднього полотнищ, при чому розріз проходив по всій довжині заднього полотнища. Цей підтип був відомий у тих же місцях побутування, що і його попередник.
Фартух з відкритим верхом, який шився з двох або трьох полотнищ тканини, призборених угорі на обшивку, і кріпився на плечах та шиї за допомогою шнурків-поворозок - одна із подальших стадій розвитку тунікоподібного фартуха, його третій підтип, відомий у багатьох повітах на півдні Воронезької та Курської губерній, одягався як з сарафаном, так і з паньовою.
На наш погляд, високий фартух розвивався паралельно з російський жіночим плечовим одягом, а саме сарафанами.
У другій половині XIX ст. почалося поступове витіснення високого фартуха коротким, який зав'язується на талії. Він здавна був відомий у вбранні росіянок, українок та білорусок. Росіянки носили його з сарафаном та паньовою, українки - з плахтою та спідницею. Вважається, що такий фартух був стадією розвитку архаїчної незшитої форми одягу. Генетичним попередником короткого фартуха була запаска, яка мала вигляд двох повздовжніх смугастих полотнищ домотканої вовни з пришитими угорі зав'язками, за допомогою яких одне з полотнищ кріпилося на талії ззаду, друге - попереду. У сер. XIX ст. з плахтою та спідницею частіше носили передню пілку запаски, яка виконувала роль фартуха.
На межі XIX та XX ст. короткий фартух значно поширився, але став тільки робочим одягом, виконуючи утилітарну функцію запобігання забрудненню; як святкове вбрання фартух зберігся тільки у жінок старшого віку.
Переходячи до характеристики зовнішнього вигляду фартухів, треба сказати, що вони могли бути полотняні, сукняні, вовняні, парчеві, баєві, каламайкові, стаметові, шовкові, тобто виготовлялися як з домотканих, так і з фабричних тканин, але вибір тканини та матеріалу оздоблення завжди відповідав усьому ансамблю вбрання. З білою полотняною сорочкою носили білий домотканий фартух, з червоною сорочкою - червону «завіску» з купованої тканини, з шовковим сарафаном частіше одягали шовковий фартух, але інколи ним доповнювали і святковий сарафан, зшитий з домотканої вовни. Святкові високі фартухи прикрашали широкими смугами вишивки, візерунчастого ткання, аплікацією, вони могли зшиватися з багатьох шовкових та вовняних стрічок, смуг кумача, мережива, оздоблювалися бахромою та ґудзиками. Короткі фартухи, що одягали українки до спідниць, шилися з домотканого полотна, а до плахти та обгортки більш підходив вовняний фартух. У багатьох російських селах, де носили паньову, короткий фартух був старовинною формою одягу. Його шили з двох полотнищ домотканої тканини, призборювали угорі на поясі, до якого пришивали зав'язки. До святкового одягу такі фартухи прикрашали по центральному шву та подолу щільною геометричною вишивкою чорними вовняними нитками. Такий фартух гармонійно поєднувався з домотканими сорочками, прикрашеними у тому ж стилі, та з чорним полем паньови, вишитої яскравої вовною. У кінці XIX на початку XX ст. зі спідницею з фабричної тканини завжди носили короткі фартухи, шиті з купованого матеріалу.
Протягом свого існування фартухи мали багато місцевих назв, як то «завєска», «запаска», «запілка», «застілка», а на початку XX ст. поширився термін «фартух», який існує дотепер.
Музейна колекція фартухів була започаткована на зорі XX ст., займає хронологічні рамки з кінця XIX ст. до другої половини XX ст., включає в себе понад тридцять предметів. На даний момент на музейному обліку знаходяться 26 російських та 5 українських фартухів. Російські фартухи представлені обома типами, але більшість з них короткі. На їх фоні виділяються 3 високі фартухи з нагрудником та шнурками. Українськіфартухи первісно існували тільки як короткі, що і відбилося на складі колекції. Завдяки значному кількісному розриву між російськими та українськими фартухами, а також завдяки неповноті колекції, вона не займає значного місця у етнографічній збірці ХІМ, оскільки нема можливості достатньо повно використовувати її у експозиційній та виставочній діяльності. Мінімальна кількість українських фартухів обумовлює проблеми пов'язані з розкриттям різноманітних тем. Залишається тільки бажати подальшого поповнення складу колекції, щоб використовувати її у більш повному обсязі.