Наукова конференція
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Етнографічні колекції складають значну частину збірки Харківського історичного музею. Свій початок вони беруть від етнографічної виставки XII археологічного з'їзду (1902 р.). Тоді ж була закладена і колекція рушників, що нараховує нині понад 300 одиниць.
Колекцію можна розподілити за часом, національною належністю, географічним походженням, за призначенням, технікою та матеріалами виконання, мотивами оздоблення.
За часом колекція складається з рушників XVIII, XIX та XX ст.ст. Найменше перших — до двох десятків.
За національною належністю колекція складається з українських, російських та татарських рушників. Останні потребують особливого, більш ретельного вивчення. Українські та російські вишиті рушники кін. XIX — поч. XX ст.ст. іноді важко відокремити через подібність стилю, техніки та матеріалів оздоблення. Є також молдавський рушник з Кишинівського району (ТК-1331) та польський з м. Балаклії (ТК-5489).
Географічно рушники розподіляються на слобожанські (Харківщина: місто й райони; Сумщина: Лебедин, Кролевець, Охтирщина, Сумський район; Курщина); полтавські; чернігівські; волинські; по одному з Дніпропетровської області та Гуцульщини. Рушники, що входили до довоєнних колекцій харківських музеїв, на жаль, нерідко мають лише вказівку, що вони — з України.
За призначенням у колекції здебільшого весільні рушники чи такі, що ними прикрашали хату: «божники», що прикрашали ікони, «кілкові», що висіли на кілочку, такі, що клали на свято поверх скатертини тощо.
За технікою виконання рушники передусім поділяються на ткані, вишиті та з нанесеним фарбою малюнком (ТК-142).
Ткані переважно кролевецькі (50 од.), але є й домоткані з с. Васищева на Харківщині (російські), а також — з Волинської губернії (українські). Орнамент їх геометризований чи геометричний, лінейний. На кролевецьких рушниках виткані традиційні ромби, церковці, зірки, квіточки, качечки. Крім традиційних біло-червоних є й багатокольорові рушники.
Вишиті розподіляються на вишиті по доморобному полотну, конопляному (здебільшого) та лляному, та по тканинах фабричного виготовлення (рушники з кін. XIX ст. й пізніші).
Найбільш ранні вишивалися по доморобному полотну доморобними нитками — конопляними чи лляними, фарбованими природними барвниками здебільшого в червоний колір. Піз-( ніші (з кін. XIX ст.) — по доморобному чи купованому полотну заполоччю — бавовняними нитками, фарбованими аніліновими барвниками. Такими нитками вишиті українські, російські та польський рушник кін. XIX — поч. XX ст. т. зв. «брокарівського стилю». Російські рушники (напр., ТК-1833, інш.) вишиті кольоровою вовною. Татарські нерідко оздоблювалися золотою й срібною нитками (ТК-175, інш.). З початку XX ст. починають вишивати й шовковими нитками (ТК-1429, тощо).
За техніками вишивання колекція досить різноманітна: XVIII ст. та майже все XIX ст. представлені вільними поверхневими техніками, такими як: рушниковий шов — для вишивання мотиву «світове дерево», або «древо життя», «візантійський» або «кабацький орел» (ТК-8, ТК-130 тощо); тамбурний шов, або «гачок» — для вже згаданого мотиву «древо життя», що являє собою казкове дерево, яке росте з вазона (ТК-105), або квітки, зверненої до кінця рушника (ТК-2089), стовбура й кількох квіток обабіч нього, квітки, зверненої до центру рушника. Є рушники, вишиті гладдю різнокольоровими нитками — шовковими чи вовняними, оздоблені золотним шиттям, причому не лише татарські.
Та серед рушників кін. XIX — поч XX ст.ст. найбільше рушників «брокарівського стилю», як його визначив І.М. Гончар. Це — вишиті червоною і чорною заполоччю в техніці «хрестик» рушники (іноді замість чорної використовувалася синя нитка, а хрестик ускладнювався (ТК-4145). Характерна деталь стилю — троянди, в розсип та на гілках. Взагалі ж він складається з поєднання натуралізованого рослинного, зооморфного стилів, нерідко з доповненням смуг китиць, тексту, а також зображень хрестів, будиночків, людей.
У другій пол. XIX ст. цей стиль розповсюдився по всій Україні, особливо Центральній та Східній, не оминув і наш край, настільки, що зараз по селах буває й не пам'ятають більш давні техніки та мотиви.
При тому важко погодитися з твердженням, що тільки реклама мила Брокарі чи Ролле або альбоми вишивок, що їх розповсюджували земства, в тому винні. Бо в багатьох селах таких альбомів не було, так само, як і мила, яке було задорого для селян.
Мабуть, якби це не була потреба часу, то не стала б ця вишивка модою. Якби не була зображенням близького й зрозумілого — не прижилася б, і не стали б «два кольори мої» символом України.