Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Про життя Антона Васильовича Дикого написано зовсім мало. Єдине високоінформативне опубліковане джерело про нього – спогади Юрія Смолича «Розповіді про неспокій», які вперше були видані у 1968 р. Про Антона Дикого йдеться в невеликому розділі «Розповідей», Юрій Смолич повідомляє багато цікавих подробиць про нього, але в цих спогадах є й багато помилкових і спотворених фактів життя А. Дикого [22, с. 173-185].
Якщо ж говорити про малоінформативні джерела про А. Дикого, слід відзначити те, що ще в 1928 р. у книзі А. Лейтеса та М. Яшека «Десять років української літератури» були подані короткі біографічні відомості про нього [15]. Першим, хто написав про Дикого як про політичного в’язня – був Іван Багряний, у своєму знаменитому романі «Сад Гетсиманський», який уперше видали в 1950 р., але про А. Дикого ведеться мова лише в декількох епізодах [6, с. 91, 227].
Короткі біографічні дані про Антона Васильовича, із численними помилками, є в деяких спогадах [12, с. 537, 539; 13, с. 101-102] і в довідкових виданнях [5, с. 343; 14, с. 199; 15, с. 199; 18, с. 56; 21, с. 24].
Загалом,особа Антона Дикого залишається маловідомою,або зовсім незнаною як для вчених, так і для пересічних українців. На початку 21 ст. незнання Антона Дикого широкому загалу констатував відомий літературознавець Ігор Бондар-Терещенко [7, с. 388].
Не згадується А. В. Дикий і в спеціальних дослідженнях про репресованих музейних працівників у 30 рр. 20 ст. [16; 17]. Лише Юрій Винничук у невеликій біографічній статті про Антона Дикого до антології української поезії «Розіп’ята муза» пише про те, що Дикий був директором Харківського історичного музею [20, с. 601].
Нашим дослідженням, яке, в основному, спирається на архівно-кримінальні справи А. Дикого та його дружини А. Школяренко [1; 2; 3], ми спробуємо більш детально дослідити життя А. В. Дикого.
Про дитячі роки Антона Дикого нам відомо дуже мало. У матеріалах архівно-кримінальної справи навіть не зазначена точна дата його народження, скоріш за все її не знав і сам Антон Васильович. Аналізуючи справу,ми дізнаємося лише про те, що він народився у серпні 1900 р. у селі Велика Андрусівка Світловодського р-ну Кіровоградської області [1, арк. 9-9зв.] у родині селянина-бідняка [1, арк. 23]. М. Ф. Пономаренко та Ю. В. П’ядик у невеликій статті, написаній для «Української літературної енциклопедії», вказують, що А. В. Дикий народився 1(14).08.1900 р. Але якими джерелами користувались автори для подачі цієї інформації нам не відомо, тим більше до цієї дати слід ставитись обережно, оскільки в цій же статті була вказана неправильна дата смерті [18, с. 56]. Для часткової реконструкції ранніх років життя А. В. Дикого стане в нагоді його оповідання «Три сторінки». Якщо співвідносити дані про головного героя оповідання та матеріали з архівно-кримінальної справи А. В. Дикого,стає очевидним, що прототипом головного героя «Трьох сторінок» був сам А. В. Дикий. Не будемо стверджувати, що всі деталі життя головного героя оповідання «Три сторінки» обов’язково співпадають із життям А. В. Дикого, але майже не маючи інших джерел про його дитячі роки,наведемо їх. У «Трьох сторінках» ми дізнаємося про наступне: в 14 років головний герой був неписьменний і пішов працювати до міста в кузню [11, с. 15], приблизно в 16-17 років він пішов працювати до більшого міста на чавунно-ливарний завод [11, с. 52-54], у період між лютневою та жовтневою революціями1917 р. головний герой записався у Червону Гвардію [11, с. 68-69].
Трохи інша інформація про дитячі роки А. В. Дикого міститься в довідці Велико-Андрусівської сільської ради, яка була написана, приблизно, в 1956-1957 рр. під час перевірки архівно-слідчої справи А. В. Дикого. Із цієї довідки ми дізнаємося про те, що Антон Дикий з малих років залишився без батьків, які померли. Після їхньої смерті він,разом з молодшою сестрою,наймитував у місцевих заможних селян [2, арк. 34].
Чим займався Антон Дикий під час Громадянської війни? У протоколі допиту А. В. Дикого від 13 листопада 1937 р. зазначено, що він служив у Червоній Армії «в 1918 и 1922 г. в бригаде им. Б. Фрунзе, политбоец» [1, арк. 23]. Даних про службу в Червоній гвардії з 1917 р. в матеріалах архівно-кримінальної справи нема, хоча у книзі А. Лейтеса та М. Яшека «Десять років української літератури», яка була видана в 1928 р., зазначається: «Дикий Антон Васильович в 1917-1922 рр. був у Червоній гвардії та Червоній армії» [15]. Цікаву інформацію із приводу життя А. Дикого у роки Громадянської війни подає Юрій Смолич, він пише: «під час партійної чистки, ніяк не могли встановити, що ж то був за партизанський загін, у якому діяв Антон Дикий, – за червоних чи проти червоних? І партійний квиток у Дикого забрали. Та згодом доведено, що ті партизани з-над Тясмину були ані за червоних, ані проти червоних, а просто собі – проти панів та світової буржуазії. І партквиток Дикому був повернутий. Втім, ненадовго...» [22, с. 185].
Після служби в Червоній Армії Антон Дикий оселяється в Харкові, ймовірно це сталося у 1922 чи 1923 рр. Тут він знайомиться і починає жити з Оленою Володимирівною Олександровською, членом комуністичної партії з 1920 р., яка працювала на керівних посадах [2, арк. 3]. В 1926 р. у О. В. Олександровської від Антона Дикого народилась дочка Інта, яка і до цього часу живе у Харкові. Але на момент народження Інти Антон Дикий уже був одружений з Анастасією Миколаївною Школяренко [3, арк. 10]. Чи підтримував Антон Васильович стосунки зі своєю дочкою? За свідченнями Інти Анатоліївни (по батькові вона записана на друге ім’я Антона Дикого – Анатолій), вони майже не бачилися [23].
У своєму літературному доробку Антон Дикий мав поетичні, прозові та драматичні твори. В 1924 р. у газеті «Селянська Правда» надрукували його перший вірш «Пізно» [15]. Після цього, протягом декількох років, у різноманітних періодичних виданнях друкували вірші А. Дикого. На початку 1927 р. вийшла друком збірка поезій Антона Дикого «Огонь цвіте» [9]. У 1929 р. окремою книжечкою друкують оповідання «Три сторінки» [11], в 1930 р. «Кирило Стрюк» [8]. В 1932 р. однією книжкою виходить збірка оповідань Антона Дикого, куди увійшли раніше опубліковані «Три сторінки», «Кирило Стрюк» і раніше не опубліковані «Онуки» та «Експерти» [10]. У тому ж 1932 р. була надрукована п’єса «Сухий закон», яку у співавторстві з О. Полторацьким написав А. В. Дикий [18, с. 56].
Про роботу А. Дикого в Харківському історичному музеї відомо зовсім мало. Навіть коли саме Антон Дикий працював директором Українського історичного музею в м. Харкові (так тоді називався Харківський історичний музей) нам достеменно невідомо, але відомо, що на момент арешту в жовтні 1937 р. він працював саме на цій посаді [1, арк. 9]. Також нам відомо, що ще на початку 1937 р. директором Українського історичного музею в Харкові працював Л. Д. Хміль [4, ст. 347], ймовірно, саме його, за партійним призначенням, А. В. Дикий замінив на цій посаді і пропрацював менше року. Цікаво, що в тому ж 1937 р. заарештували й засудили до 10 років таборів заступника директора Українського історичного музею в Харкові Павла Матвієвського, який, щоправда, відсидів лише 2 роки з 10, а потім продовжив працю історика [19, с. 34-35]. В архівно-кримінальній справі на А. В. Дикого немає згадок про Павла Матвієвського, скоріше за все, він був засуджений за зовсім іншою справою. У серпні 1937 р. А. Дикий ще очолював Український історичний музей у Харкові, але був виключений з комуністичної партії за зв’язок з ворогом народу журналістом Євгеном Івановичем Касяненком, якого заарештували ще 11 липня 1937 р. [1, арк. 9, 25].
Антон Дикий, як і багато літераторів, представників інтелігенції того часу, став жертвою сталінських репресій. Точну дату арешту Антона Дикого встановити важко – це сталося 12 або 13 жовтня, можливо в ніч з 12 на 13 жовтня 1937 р. [1, арк. 5, 6, 9].
1 листопада 1937 р. на допиті військовий льотчик 43-ї авіаційної бригади Павло Григорович Ананьєв розповів слідчому про те, що він був завербований в українську націоналістичну антирадянську організацію Антоном Диким, який дав йому декілька завдань, одне з них – здійснити замах на голову КП(б)У Косіора під час літніх військових маневрів під Києвом, але П. Ананьєв не зміг виконати це завдання, оскільки в той час не був під Києвом, а потім був звільнений з армії [1, арк. 41-53].
Через декілька днів, 5 листопада 1937 р., була проведена очна ставка між А. Диким та П. Ананьєвим. Дикий заперечив свідчення Ананьєва, хоча і визнав, що просто спілкувався з Ананьєвим в ресторані міського парку [1, арк. 38-39зв.].
Вже на наступний день, 6 листопада 1937 р., Антон Дикий, мабуть під тиском слідчого, написав заяву, у якій визнавав те, що з 1935 р. був завербований у націоналістичну організацію журналістом Євгеном Касяненком, яка мала на меті повалення радянської влади, відторгнення України від СРСР, у цьому вони розраховували на допомогу Польщі та Німеччини. Центр організації знаходився у Києві, але Касяненко не розповідав Дикому, хто входить до складу центру, пояснюючи конспірацією. У своїй заяві А. Дикий вказував, що Є. Касяненко доручив йому організувати терористичну групу для замаху на главу КП(б)У Косіора, для цього А. Дикий завербував у терористичну групу військового льотчика П. Ананьєва, який жив у Харкові та голову сільради Г. Михайленка села Андрусівка, де народився А. Дикий. Також Антон Дикий повідомив про те, що крім зазначених вище осіб до організації входили численні літератори (він назвав їх поіменно) та льотчик Макаров. Деяких з них, начебто, завербував особисто А. Дикий [1, арк. 10-12].
Після цього слідчими НКВС були проведені численні допити та очні ставки, для того, щоб сформувати доказову базу обвинувачення.
30 грудня 1937 р. відбулося закрите засідання виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР по справі А. В. Дикого. На засіданні Антон Дикий визнав себе винним, повністю підтвердив усі свідчення, які він дав на попередньому слідстві, а в останньому слові попросив повірити в його щире каяття й поставитись поблажливо. Вирок – розстріл і конфіскація всього особистого майна. Вирок був остаточний, без права апеляції. На наступний день, 31 грудня 1937 р., перед самим Новим роком, А. Дикого розстріляли [1, арк. 71-74].
Мабуть, 20-й з’їзд КПРС, коли був розвінчаний культ особи Сталіна й почалася масова реабілітація жертв сталінських репресій, підштовхнув дочку Антона Дикого – І. А. Бадуліну почати справу реабілітації свого батька. У серпні 1956 р. вона написали лист прокурору міста Харкова із проханням повідомити долю свого батька після 1937 р. [2, арк. 3] Відповідно до цього листа прокуратура Харківської області почала повторну перевірку матеріалів кримінальної справи А. В. Дикого, було проведене додаткове розслідування, опитані люди, які знали А. В. Дикого, або навіть проходили по його справі.
Копітка, кількарічна робота співробітників прокуратури призвела до того, що 28 травня 1959 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала Антона Дикого. Після проведення додаткового розслідування була встановлена відсутність складу злочину й повна непереконливість доказів, які були покладені в основу обвинувачення А. Дикого. Вирок 1937 р. щодо Антона Дикого був скасований [1, арк. 76; 2, непронумерований аркуш у кінці справи]. Таким чином,було відновлене чесне ім’я поета, письменника, директора Харківського історичного музею, жертви сталінських репресій Антона Васильовича Дикого.
Література
1. Архів Управління Служби безпеки України в Харківській області. – Спр. № 016310. – Т. 1 («Следственное дело № 45025 по обвинению Дикого А. В.»).
2. Архів Управління Служби безпеки України в Харківській області. – Спр. № 016310. – Т. 2. («Материалы проверки архивно-следственного дела № П-406153 по обвинению Дикого Антона Васильевича по ст.ст. 54-8, 54-11 УК УССР»).
3. Державний архів Харківської області. – Ф. Р6452. – Оп. 2. – Спр. 2847 (Архівно-кримінальна справа по обвинуваченню А. М. Школяренко).
4. Адресно-довідкова книга «Весь Харків» на 1937 рік. – Х. :Редвидав Харківської міської ради, 1937.
5. Архів розстріляного відродження. Матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років. – К. : Смолоскип, 2010.
6. Багряний І. Сад Гетсиманський. / Іван Багряний. – К. : Дніпро, 1992.
7. Бондар-Терещенко І. У задзеркаллі 1910-30-их років. / Ігор Бондар-Терещенко. – К. : Темпора, 2009.
8. Дикий А. Кирило Стрюк. Оповідання / Антон Дикий. – [Х.] : Книгоспілка, 1930.
9. Дикий А. Огонь цвіте. Поезії / Антон Дикий. – [Х.], 1927.
10.Дикий А. Оповідання / Антін Дикий. – Х. :Література і мистецство, 1932.
11.Дикий А. Три сторінки / Антон Дикий. – [Х.] : Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1929.
12.Дукина Н. На добрий спомин... Повість про батька / Наталка Дукина. – Х. : Березіль, 2002.
13.Куліш В. Слово про будинок «Слово» / Володимир Куліш // Березіль. – 1991. – № 5. – С. 85-115.
14.Кутинський М. Некрополь України. Довідник про місця смерті історичних і культурних діячів України від давнини до сучасності / Михайло Кутинський. // Дніпро. – 1991. – № 6. – С. 195-206.
15.Лейтес А.Десять років української літератури (1917-1927). / А. Лейтес, М. Яшек. – [Х.] : Державне видавництво України, 1928. – Т. 1. Біо-бібліографічний.
16.Маньківська Р. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-х–30-х рр. / Руслана Маньківська // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1997. – № 1/2. – С. 263-271.
17.Панченко І. С. Репресії музейних працівників на Харківщині (30-ті рр.) / І. С. Панченко // Вісник Харківської державної академії культури. – 2001. – Вип. 6. – С. 78-86.
18.Пономаренко М. Ф. Дикий Антін Васильович / М. Ф. Пономаренко, Ю. В. П’ядик// Українська літературна енциклопедія. – К. : Українська радянська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1990. – Т. 2. – С. 56.
19.Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття. / Андрій Портнов. – К. : Критика, 2011.
20.Розіп’ята муза. Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю / упор. Ю. Винничук – Львів : Піраміда, 2011.
21.Славутич Я. Дослідження та статті: Розстріляна муза, Меч і перо, Українська література на Заході. / Яр Славутич. – Едмонтон : Славута, 2006.
22.Смолич Ю. Твори у восьми томах / Юрій Смолич. – К. : Дніпро, 1986. – Т. 7: Розповіді про неспокій.
23.Усні спогади дочки А. В. Дикого Інти Анатоліївни Бадуліної від 17.08.2012 р.