Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Історія кінного діла на Луганщині має більш, ніж двовікову історію. Перший казенний конезавод на території нашого краю було засновано у XVIII ст. у Старобільському повіті Харківської губернії. Це старіший завод України – Деркульский. На поч. ХIX ст. на цій території було засновано ще 3 конезаводи – Стрілецький, Лимарівський та Новоолександрівський.
Історичні передумови заснування групи кінних заводів на півночі сучасної Луганської області були пов’язані з подіями, що відбувалися в Російській імперії у XVIII ст., а також, зумовлювалися географічним розташуванням і кліматичними особливостями цієї місцевості.
На початку XVIII ст. відбувалися зміни в усіх сферах життя Російської держави, стосувалися вони й організації конезаводської справи. Війни, що вела Росія, постійно вимагали нових кінських поповнень. Тому вже у першому десятиріччі XVIII ст. уряд став засновувати державні кінні заводи. Однак, вони не змогли цілком забезпечити армію кіньми. Через це було ухвалено рішення про організацію «воєнно-ремонтних» кінних заводів. У 1740 р. було створено 10 заводів при «малоросійських» і «слобідських» полках. У 1749 р. вони були ліквідовані, оскільки не виконували своїх функцій.
22 квітня 1765 р. імператриця Катерина II підписала указ про створення казенного кінного заводу: «Высочайше повелели Мы Нашей Дворцовой Канцелярии приписные ко двору Белгородской провинции Валуйского уезда маетности, а именно: Беловодскую, Евсюг и Марковскую слободы, с землею и со всеми угодьями отдать в ведомство Конюшенной Канцелярии» [1, с. 20].
Сприятливі природні умови цієї місцевості були придатними для заняття конярством. Великі території, різнотравні степи та наявність водоймищ дозволяли займатися табунним конярством. Ці чинники було враховано при обранні місця для облаштування казенного кінного заводу.
Восени 1765 р. відряджений до Старобільського повіту провіантмейстер Бєдауров обстежив цю територію та надав Конюшеній канцелярії звіт про кількість мешканців у Біловодській, Євсугській, Марківській слободах і приписаних до них хуторів, житлових і господарських будівлях, річках, лісах та пасовищах.
На підставі цього звіту Дворцова конюшена канцелярія обрала в одній із слобод «…самое хорошее место, чтобы построить на оном для содержания казенных лошадей конюшенный двор» [1, с. 25] і направила указ із планом будівництва керівнику слободами майору Врємєву. У січні 1766 р. керівник визначив оптимальне місце для майбутнього заводу, знайшов джерело будматеріалів і домовився з отаманами селищ про безкоштовне постачання на конезавод лісу та сіна. У лютому майор направив до канцелярії рапорт: «…для строения конюшенного двора к содержанию казенных лошадей, по присланному плану, удобное место при хуторе Даниловом выбрано, расстояние от слободы Беловодской вниз по р. Деркулу в 12 верст» [1, с. 26].
Будівництво заводу розпочалося в 1766 р. Для цього з оброчних грошей за 1765 р. було витрачено 725 крб. У серпні 1767 р. будівельні роботи було завершено. На Деркульський завод відправили 84 коня зі Скопинського, Бронницького та Єрмолинського дворцових кінних заводів німецької, данської, іспанської, англійської, російської та інших порід.
На заводі з власної цегли будували господарські та спеціальні будівлі, зокрема, тренерські стайні у формі «Е II» («Екатерина II») та унікальний круглий манеж у японському стилі (1897 р.), які, на сьогоднішній день, є пам’ятниками архітектури національного значення. Зростало й поголів’я коней. У 1786 р. на Деркульському заводі нараховувалося 881 голів – найбільше з-поміж 7 казенних кінних заводів Росії. Наприкінці XVIII ст. Деркульський конезавод став одним з провідних підприємств цієї галузі державного значення.
Війна 1812 р. нанесла великі збитки економіці Росії та надзвичайно шкідливо позначилася на кіннозаводській справі. Більшість заводів було закрито, а решта – не відновила довоєнні обсяги виробництва, тому в армії та сільському господарстві гостро відчувалася нестача коней. Тож уряд відновив будівництво державних «воєнно-кінних» заводів як основного постачальника військових ремонтних коней.
Відбувалися зміни і в керівництві кіннозаводською справою. У 1819 р. було утворено «Комитет по управлению военно-конскими заведениями», перейменований у 1833 р. на «Комитет о коннозаводстве российском». Під його керівництво передали 6 заводів, зокрема, Деркульський і новоутворені Стрілецький і Лимарівський.
7 січня 1843 р. з’явився урядовий указ про зміну статусу державних заводів, який визначив їхню подальшу діяльність: «Императорские военно-конские заводы со всеми их способами предназначить для улучшения коннозаводства в государстве» [3, с. 35]. Вони мали стати «розсадниками» для виробництва племінних, а не «пользовательных» – ремонтних коней.
Деркульський завод не одразу визначив головний напрямок у своєму розвитку та спеціалізації. З 1843 р. завод займався вирощуванням племінних коней – «улучшателей» поміщицько-селянського конярства. У 60-ті рр. XIX ст. завод перепрофілювали на вирощування коней важковозних робочих порід. Однак, цей напрямок не розвинувся. Наприкінці 1880-х рр. важковозів передали на Хрєновський кінський завод (Воронезька обл.). На заміну Деркул отримав відділення чистокровної англійської верхової породи, а через декілька років –відділення коней арабської породи зі Стрелецького заводу. З того часу почався розквіт Деркульського кінного заводу. Виведенні тут скакуни перемагали на скачках у Росії та за кордоном. Наприкінці XIX ст. при заводі відкрили школу «конюшенных мальчиков» – майбутніх жокеїв і тренерів.
Деркульський конезавод був першим у Біловодській групі заводів, утворених на території нашого краю в другій половині XVIII – на початку XIX ст. Він послужив основою для становлення Стрілецького, Лимарівського та Новоолександрівського конезаводів.
Стрілецький кінний завод був другим у групі Біловодських заводів. Його будівництво розпочалося в 1801 р., але йшло повільно через нестачу людей і матеріалів. У 1802 р. першим доглядачем заводу призначили відставного штабс-капітана Є. В. Пашовкіна, який завершив будівництво. У 1803 р. прибула перша партія з 77 коней гірських і східних порід із Деркульського, Скопинського та Починковського заводів. Вони мали стати засновниками нової породи легкокавалерійських коней, яку пізніше назвали стрілецькою. Кінська прислуга була набрана із службовців цих заводів і, частково, із селян, приписаних до Біловодських заводів. З 1805 р. завод почав працювати на повну силу.
До 1819 р. Стрілецький кінний завод знаходився під керівництвом «Придворного дворцового ведомства», згодом перейшов у підпорядкування «Военно-коннозаводского управления», перетвореного пізніше на «Управление государственного коннозаводства». На заводі знаходилося 1608 коней арабської, перської, данської, трухмянської та англійської порід. Того часу на заводі розпочалася робота з виведення стрілецької породи, формування якої завершилося в другій половині XIX ст.
Значну увагу приділяли підготовці персоналу для обслуговування конезаводу. У 1843-1846 рр. було відкрито заводське училище, в якому навчалися селянські діти та діти працівників заводу [4, с. 91].
До кінця XIX ст. на конезаводі було побудовано 9 стаєнь, манеж (1815 р.), ветеринарний лазарет, склади для амуніції та фуражу, контора, готель, житлові будинки, церква, лікарня та школа. Більшість споруд збереглося до нашого часу.
Третім заводом Біловодської групи був Лимарівський державний конезавод. Його почали будувати за казенні кошти у господарський спосіб у квітні 1818 р. За кошторисом, складеним конезаводським архітектором Кутеповим, на будівництво було надано 278833 крб. Директор Біловодських кавалерійських заводів М. С. Кологривов збудував перші 7 будівель заводу. Його наступник, заводський наглядач – надвірний радник Фогель, завершив будівництво заводу, спорудивши ще 6 будівель.
Комплектування Лимарівського заводу кіньми та «конюшенными служителями» розпочалося з осені 1819 р., а основну масу поголів’я завод отримав у 1822 р. «…из Деркульского и Стрелецкого военных конных заводов, согласно выбору директора заводов Кологривова» [1, с. 78]. Відповідно до затвердженого 13 травня 1823 р. плану, конезавод мав тримати 1467 коней і щорічно постачати 311 коней «для ремонта гвардейских полков». На заводі розводили тварин арабської, растопчинської та орловської верхової порід.
У 1846 р. в Лимарівському заводі тримали 350 маток і 21 жеребця-виробника. Племінна робота заводу, спершу, полягала у вирощуванні коней певної масті, переважно темних. У 1850 р. перед кінними заводами було поставлено мету – розводити певні породи коней. Лимарівка повинна була постачати легких упряжних коней для артилерії.
Після скасування кріпосного права в 1861 р. державні заводи почали запрошувати людей, які зналися на кінській справі та служили у кавалерії. Це дозволило налагодити роботу заводів і втілити урядові плани – виведення якісних порідних коней.
До 1870 р. Лимарівський завод досяг певних успіхів, позитивно відзначених у циркулярі Головного управління державного конезаводства. До цього часу поголів’я коней було представлено «чистокровными арабскими, англо-арабскими, арабо-рысистыми производителями, которые являлись источником улучшения лошадей всех сортов» [2, с. 7]. Наприкінці XIX ст. «Лимаревский арабский рассадник» перетворили на завод напівкровних англійський коней, отримавши з Хрєновського заводу верхове відділення, а «прежний же состав переведен в Стрелецкий завод, где образовано особое арабское отделение» [4, с. 48]. До 1917 р. Лимарівський завод виробляв полукровних верхових коней.
У 1820 р. на Старобільщині, поблизу слободи Олексіївської, було заплановано збудувати ще один – Олексіївський казенний конезавод. Проте, після огляду в тому ж році Біловодських кінних заводів, головний директор військових заводів шталмейстер Козенс визнав ці місця непридатними та вирішив заснувати новий завод на р. Євсуг, біля хутору Шаповалов, а Олексіївський завод перейменував у «Ново-Олександрівський» (за тогочасним правописом). 12 квітня 1822 р. нову назву затвердив Олександр I.
У 1822 р. в Новоолександрівському заводі було збудовано казарми для солдатів, заводські майстерні та стайні. Будівництво відбулося в господарський спосіб під керівництвом заводського доглядача К. А. Штенгэра, якому допомагав Лимарівський наглядач Фогель. Згідно з технічним кошторисом архітектора Букіна для спорудження заводу було виділено 436579 крб.
Комплектування заводу «конюшенными служителями» та кіньми розпочалося восени 1823 р. На завод поступили 63 «служителя». Це були спеціально направлені солдати – майбутні конюхи, табунщики, ковалі, а також, частина робітників із інших Біловодських заводів. Згодом у Новоолександрівку доставили 220 коней із Деркульського, Стрілецького, Лимарівського, Скопинського та Починковського заводів.
До 1825 р. Новоолександрівський завод цілком укомплектували «служащими» та кіньми. В якості основних виробників на заводі використовували коней, імпортованих з Англії в 1825 р. Конезавод займався розведенням полукровних коней верхової породи.
Група Біловодських заводів, створених на Луганщині в другій половині XVIII – на початку XIX ст., була найбільш значною та продуктивною на Півдні Росії. Із 6 тогочасних державних конезаводів 4 знаходились в Старобільському повіті (Біловодський і Міловський райони сучасної Луганської обл.). Вони забезпечували армію стройовими кіньми, постачали їх для господарських потреб, формували племінне поголів’я та виводили нові породи коней.
Окрім державних кінних заводів Біловодщини на території Луганського краю із середини ХІХ ст. функціонував Провальський військовий кінний завод. У 1844 р., за указом імператора Миколи І, «…для устройства донского коннозаводства необходимо учредить четыре войсковых конных завода, которые должны служить рассадником лошадей, способных к казачьей службе» [5, с. 84]. Для одного із заводів обрали слободу Провалля Донецького округу Області Війська Донського, що знаходилася в південно-східній частині сучасної Луганської обл.
У 1846 р. селяни слободи Провалля були переселені на р. Куго-Єю, де було утворено селище Новопровалля. З того часу селище в документах називається Провальським військовим кінним заводом, у господарському веденні якого перебувало 22882 дес. землі (бл. 24 тис. га).
Облаштування заводу коштувало скарбниці 74275 крб. та щорічно до 1863 р. донська влада на утримання та керування заводом виділяло по 15000 крб. До 1905 р. грошове утримання Провальського кінного заводу досягало 95272 крб. Центральне керівництво здійснювалося зі штабу Війська Донського. Для місцевого управління було призначено наглядача, письмоводителя, 6 табунних наглядачів, 6 коновалів і 100 козаків.
Комплектування Провальського заводу кіньми розпочалося в 1846 р. До складу заводу ввійшло 20 жеребців і 250 маток із найкращих приватних донських заводів – Іловайського, Мартинова та Платова. Прийнята на заводі косячна система розведення коней дозволяла вирощувати непримхливих і загартованих коней для козачого війська.
З 1888 р. завод почав купувати англійських, англо-арабських і растопчинських жеребців, що дозволило покращити якість коней. У 1865 р. на заводі було 1488, а в 1898 р. – 2304 коня.
Незважаючи на виділені кошти та придбання породних виробників, головне завдання – виведення донського верхового коня – Провальський завод не виконав. Як вказав С. Ф. Номикосов у праці «Очерк коневодства в Области Войска Донского»: «…В развитии завода совершенно отсутствовала какая-либо определенная система. Для коренного основания табуна приобретались лошади всевозможных пород, поэтому завод не мог выработать своего особенного типа» [5, с. 86].
Тільки на початку ХХ ст. на конезаводі змогли вивести висококровного донського коня. Проте, буремні події початку ХХ ст. завадили подальшому розвитку Провальського кінного заводу.
Таким чином, вивчивши архівні документи, дореволюційні публікації та праці місцевих краєзнавців ми простежили історію створення та діяльності 5 державних кінних заводів на території Луганського краю в другій половині XVIII – на початку XIX ст., які були одними з основних джерел постачання коней для армії та господарських потреб у Російській імперії.
Знов виявленні матеріали раніше не використовувались в експозиції Луганського обласного краєзнавчого музею. Знайдені в ході дослідження експонати увійдуть до розділу «Розвиток сільського господарства на території Слобожанщини та Катеринославської губернії» відділу історії дожовтневого періоду.
Література
1. Историческое исследование о коннозаводском деле в России. – Издание 3-е. – Санкт-Петербург, 1893.
2. Кожевников Е. В. Лимаревский конный завод / Е. В. Кожевников, Ф. Е. Ємельянов, А. А. Ласкова. – Донецк : Донбасс, 1972. –75 c.
3. Конские заводы Европейской России, Кавказа и Тургайской области. Исторический очерк их развития. Составил Дм. Дубенский, под. редакциею И.К. Мердер. С картой распределения пород, заводов и табунов. – С.-Петербург : Военная Типография (в здании Главного Штаба), 1896.
4. Озерной И. Сказание о стрелецкой породе лошадей / И. Озерной. – Луганск, 2007.
5. Свердловск: начало биографии. – Луганск, 2008.