Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Для істориків і музейників сучасної України важливим питанням залишається, якою мірою зразки матеріальної культури впливають на свідоме (а часом і підсвідоме) намагання створити почуття національної єдності. Вишивки як елементи, що використовуються українцями для самовизначення, за словами Марти Богачевської-Хом'як служать «засобом затримання існуючої спільності… емоційним, атавістичним задоволенням» [2, c. 11-14].
Певною мірою провокативне або ж дискусійне твердження змушує уважніше оцінити потенціал музейних закладів різного типу – від національних музеїв-заповідників до музеїв навчальних закладів художнього профілю – у різноманітних освітніх і соціокультурних проектах.
Музейна педагогіка, за визначенням авторів розробки «Музейні терміни» (Москва, 1986 р.), означає теорію і методику використання музейних предметів з просвітницькою і виховною метою. Вона передбачає застосування загальних положень педагогіки і педагогічної психології до діяльності музею у пропаганді його зібрань за допомогою екскурсій, лекцій та інших форм науково-просвітницької роботи. Музейна педагогіка є основою реалізації музеями освітньо-виховної функції і функції організації вільного часу громадян [4, с. 94].
Наприкінці 1920-х – у 1930-ті роки вишивання із домашнього жіночого заняття стає ремеслом і вишивальницькі артілі створюються по всій Слобожанщині. У 1932 р. до харківської артілі «Вишивальниця» увійшли дві артілі – «Швейкооперат» та «Харківодяг» [6, с. 135].
У Харкові в різні часи працювали майстрині-вишивальниці – члени Спілки народних майстрів України. Вони зверталися і до зразків кінця ХІХ ст. (т. зв. «брокарівський стиль»), і до «панської вишивки» [6, с. 133].
Декілька років тому у Харківському історичному музеї була створена етнографічна виставка «Світ народного майстра», яка користувалася великим попитом у відвідувачів. Згадана виставка мала багато цікавого наочного та інформативного матеріалу [3, с. 36].
Авторові цього повідомлення випало побачити український рушник у соляній шахті на глибині 280 метрів. Місто Соледар належить до Артемівського району Донецької області. До нього входять селища Дворіччя і Сіль. Колективне Підприємство Воїнів Інтернаціоналістів «Пам’ять»: проводить екскурсії за незвичним підземним маршрутом – на солевидобувне підприємство, що існує з 1881 р. Серед експонатів музею, створеного в соляній шахті, – вишитий український рушник. За словами екскурсовода, такі речі нагадували гірникам про їхні родини, слугували оберегами для тих, хто обрав небезпечну професію. Та й потенційні вишивальниці – жінки працювали у ХХ ст. в соляних шахтах. В основному транспортували за допомогою коней вагонетки із сіллю.
На шахті, але вже вугільній, працювала в Донбасі Олена Павлівна Спеціальна, Заслужений майстер народної творчості України. Вона родом з Полтавщини, але вік прожила на Луганщині. Осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва, як у Харкові, там немає, тож долучилася до нашої спілки. Нині вона вже лауреат премії імені Данила Щербаківського, етнографа, археолога, музейного діяча.На виставці, влаштованій з нагоди 20-річчя Харківського відділення в обласному центрі культури і мистецтва, майстриня розповіла і про свою творчість, і про співпрацю з музеями: «У мене он там висить рушник. Я там нарахувала десь 40 видів (сміється). Тут є занизування, качалочки, купк`и, разні кривульки. Є в два настіли, єсть у три настили. В 11-у р. у мене виставка була персональна в музеї Пирогова в Києві, ціле літо, починаючи з травня по жовтень. В мене душа болить, шо полтавська вишивка – немає її. Я народилась на Полтавщині і до 16 років там жила, а тепер я живу в Красному Лучі, майже 60 років.
Як начну перелічувати усі професії, то пальців не хвате. Мені прийшлось працювати в шахті. Аж у 74-у році у нас построївся завод і я попала на завод. Із завода пішла на пенсію. І я почала виставки робити.
В мене Міністерство культури купило два рушники, один рушник я подарувала в світлицю при Музеї Івана Гончара. А то я подарувала рушник на своїй батьківщині – в Зінькові, у музей. Єсть рушник у Луганську – я вишила до 70-ліття Луганської області. У Лисичанську єсть – я вишила до 300-ліття Лисичанська. Де Міністерство дівало ті рушники, не знаю. Був семінар вишивальниць. Мені зателефонували з Луганська, а я кажу: «Та шо мені там робити?» Ну, кажуть, дайте рушник. А я його якраз тільки скомпонувала. Ну я й дала. І мені потім сказали, що як підійшла до його полтавчанка Роїк Віра Сергіївна, вишивальниця, Герой України то аж сльозу впустила: «Оце ж наше рідне». І попросила сфотографувати. І мені передали фотографію. 2008 р., Ялта. А тепер мені сказали, шо в Сімферополі їй відкрили у краєзнавчому музеї відділ. Я з ними зв’язалася і сказала: «Я Вам привезу і фотографію і подарую цей рушник». Кажу, мені ніхто не буде відкривати музей, так хай там, в Сімферополі.
– А яке в Луганську ставлення до таких майстрів, як Ви, наприклад, у краєзнавчому музеї?
– Вони мене не приглашають. За той рік – ні разу. У нас там був клуб «Лівша», ну а на ярмарки не їжжу – я ж не продаю. Ви розумієте, я ж не продам її за тисячу. Я стіки сижу над нею. Я показую, шоб люди бачили, шо була така вишивка і шо треба таку вишивку вишивать, а не хрестики, шо ото ліплять. Тим більше у 2011 р. у нас була виставка в Українському домі «Український сувенір». І там стояла Решетилівка. Там же майстри, вони ж вчать.
Мене більше цікавить сам малюнок. Я сама не малюю, тому мені трудно. Що мене там вразило – це Суми. Вони дійсно, вишили рушник. Правда, вишили тамбурним швом, я цього шва не люблю, я ним не вишиваю. Правда, в Полтаві у нас там вишивали тамбурним швом. А зараз оці майстрині – ті, хто хоче заробить, вони тамбурним швом на машинках строчать рушники.
Хто зараз вишиває?! Це ж ми тоді – у нас не було нічого. У нас не було червоної ниточки. Ми дивилися – мама пряла і ми там коло неї. Хто шо робив – і ми то робили. Ми все вміємо. Оце як ткали, забула по скіки там чисниць, як півміток мотали. По-моєму, 40 чисниць, а в чисниці, по-моєму, 40 ниток було.
– І на Харківщині приказка така є «Три чисниці до смерті», тобто так мало залишилося.
– Ну да! Я все пам’ятаю. Як готували грядку – попелом засипали. І як брали цю плоскінь, як на верстат – я сиділа основу держала, заправляли основу. Я все це пройшла.
Трапився мені в Києві журнал «Собаководство». Там про собак – «Золотий фонд України». Але хіба ж оці майстри і їхні роботи не золотий фонд?!»(Запис 05.02.2013 р., Харків).
Для родинних свят і обрядів українців обов'язковими атрибутами були рушники. Зміни відбулися не тільки в їхній якості, технічному і художньому виконанні, але і в кількісному використанні. Ще в 50-х рр. минулого століття в деяких районах у якості весільних рушників почали використовувати різноманітні види промислових тканин без оздоблення вишивкою.
На українсько-молдавському порубіжжі сватання фіксує згоду хлопця і дівчини на шлюб пов’язуванням нареченого і старост рушниками або сорочками [1, с. 322]. Харківщина, розташована також на порубіжжі, але вже українсько-російському, не втратила традиції використовувати на вінчанні і укладанні шлюбу вишиті рушники. Про це теж важливо нагадувати молодим відвідувачам на екскурсіях під час огляду етнографічних збірок.
Особливою магічною силою володіли рушники, зроблені за один день або ніч.У цьому переконана вишивальниця Ганна Міщенко, яка народилася на Полтавщині у селі вишивальниць – Решетилівці. Батьки переїхали з маленькою донькою до радгоспу «Комінтерн» Нововодолазького району Харківської області. Вишивати почала у четвертому класі [5, с. 2]. Після вузу 34 роки вчителювала у Тельманівському районі Донецької області. Померли батьки, загинув в автокатастрофі брат. Особисте життя не склалося, тож після розлучення з чоловіком повернулася в «Комінтерн». Вчителювала й там. Вишивала ночами, спала по кілька годин, але робота, за словами майстрині, ішла, як струмочок дзюрчить, приносила їй нову життєву енергію [7, с. 5].
Решетилівські рушники і вишиванки побачили учасники виїзного семінару, влаштованого 2010 р. Харківською обласною станцією юних туристів для керівників позашкільних гуртків і колективів народознавчого спрямування.
Завідувачка відділу краєзнавства Харківської обласної станції юних туристів Ірина Скриль пояснила: «Це вже традиційний щорічний обласний семінар керівників народознавчих гуртків і фольклорних колективів. Цього разу на Полтавщині, Решетилівка, де художньо-промислові майстерні з традиціями вишивки, килимарства та інш. Матеріали цих подорожей використовуються на заняттях. Ірина Анатоліївна так спланувала поїздку, щоб максимум інформації про решетилівський осередок старих і осучаснених ремесел прозвучало вже в дорозі. Учасники семінару всі тією чи іншою мірою причетні до всеукраїнської акції «Україна вишивана». За три роки дізналися чимало і про майстринь, і про техніку перенесення узорів на тканину».
Про етнографічну колекцію Харківського історичного музею дорогою розповіла кандидат історичних наук Валентина Сушко. На автобусному моніторі можна було спостерігати рушники і сорочки, зібрані в етнографічних експедиціях. Сорочка додільна, вишита 1942 р. синім і зеленим. Які вже нитки знайшлися в окупованому слобожанському селі. У 17-річної дівчини була мама при смерті, батько на фронті. Розповіла, передаючи вже в наші дні свою роботу музейникам, що шила, аби не збожеволіти, вижити. Отак і залишилися на полотні волошки.
Квіти, сніп і розіп’ята смушка (нагадування про місцеве вівчарство і кушнірство) відображені на гербі сучасної Решетилівки. З кінця ХІХ ст. вона стала одним з центрів народного ткацтва, килимарства і вишивки. У 1905 р. була заснована Полтавським губернаторським земством зразково-показова ткацька майстерня. Вишивки решетилівських майстринь у 1923-25 рр. були представлені на виставках українського мистецтва у Західній Європі.
Із сучасними промислами знайомив директор Решетилівської майстерні художніх промислів Сергій Колінченко:«Без вишивки нам нікуди. У нас асортимент зараз маленький, бо адміністрація Президента зробила закупку для подарунків гостям, які приїжджають з-за кордону, тобто для протокольних заходів. Раніше вишивали – називали ленінградське муліне. Дуже хороше було. А зараз китайське, воно трохи кошлатиться. Кілька стірок зробите – воно починає кошлатиться. Ми взяли поліхлорвінілові ниточки. Ми закупили раз в Житомирі тканину, випрали – а вона розлізлася. Ми беремо льон – Білорусь, шерсть – новозеландський меренос.
В Решетилівці в нас вишивають надомниці. У ручній вишивці немає досі в Решетилівці зеленого кольору. А червоне і чорне вважалося місцевим. Хто каже – бузиною робили, хто глиною, хто цибулею. У нас 30 людей працює і три художника. Всі майстрині і художники не місцеві. Може, люди приїжджі сприймають краще, схоплюють. Я теж не місцевий.
Чого у чоловіка на грудях вишивка? Людина, яка йде на битву, на війну, опредільонний щит мала. Якщо людина не могла собі кольчугу купить, вона на сорочці робила опредільонні знаки, які захищали од разних негараздів» (запис 03.11.2010 р.)
Рушники, виготовлені решетилівською майстернею художніх промислів, прикрашають інтер’єри багатьох громадських споруд, посольств нашої держави, українського центру культури та бізнесу в Афінах.
У майстерні працюють і випускниці Решетилівського професійного художнього ліцею, заснованого в 1937 р. як школа майстрів. Нині 150 учнів опановують за два роки дві професії. Вишивальниця вміє вишивати вручну і на машинці. Кравець також вивчає машинну вишивку і опановує професію «закрійник-вишивальниця». Навчання безкоштовне. Методист ліцею Людмила Меус запросила до музею навчального закладу, який складають кращі дипломні роботи учнів. «Все, що тут є, можна замовити і придбати. Машинна вишивка набагато швидше робиться, простіша, і коштує десь вполовину дешевше. Але залежно скільки в замовника грошей. Наприклад, тисяча. Ми тоді менше вишивки пускаємо. Верховна Рада – дуже багато замовлень іде на чоловічі вишивки (сорочки). Для Полтавщини характерні кольори білим по білому і пастельні. Вишиваєм на натуральній тканині. Це може бути білий льон і невідбілений. Або ще під замовника ми можемо вишивати на домотканому полотні. У бабушок їздять із скринь скуповують.
У ліцеї з 2000 р. працює агенція моделей – учні самі створюють вироби, тоді їздять по всій Україні – демонструють їх. Блузочка на маркізеті (найтоншій натуральній тканині) може коштувати від 5 тисяч – і 8, і 10. Тканинка дуже тоненька, а всі техніки йдуть рахункові – треба кожну ниточку порахувати, щоб вийшов малюнок. Тут і мережки є, і коса лиштва. Продалась сорочка – гроші пішли на наш спецрахунок і ми закуповуємо матеріали, нитки, фарби. Студенти не купують»(запис 03.11.2010 р.).
Рушник завдовжки понад 2 метри прокоментувала заслужений майстер народної творчості Надія Вакуленко. «Тут зображено дерево життя. Внизу два птахи, дивляться один від одного – обереги оселі. Коли будували хату, на ганку ставили півника, який дивився завжди від оселі, оберігав від нечистої сили. На рушнику зображені колоски, щоб хліб був на столі. Квітки у вигляді сердечок – символ кохання. Ще така квітка-сердечко у вигляді полум’я, щоб до кінця життя в серці горів вогонь кохання. От такий весільний рушник. Щоб нанести такий малюнок на тканину, використовуємо кальки, робимо сколок (проколюємо дірочками). Потім розчин – машинне масло і синька, дірочками на тканину тампончиком наносимо і можна використовувати 20-30 разів.
Я закінчила Решетилівське училище, потім у Чернівецькій області Вижницьке училище прикладного мистецтва, де отримала професію художник-майстер вишивки. Повернулася сюди, закінчила Полтавський педуніверситет. Була в Кореї з виставкою, де отримала сертифікат світового майстра. Вишивала «Рушник єдності» (запис 03.11.2010 р.).
Таким чином, музейна педагогіка в сучасних умовах спроможна по-новому демонструвати звичні об’єкти традиційної матеріальної культури, відігравати активну роль вестетичному розвитку учнів, формуванні у них ціннісних, а подекуди і потенційних професійних орієнтацій і компетенцій у сфері українського мистецтва.
Література
1. Артюх Л. Ф. Украинско-молдавские этнокультурные взаимосвязи в период социализма / Л. Ф. Артюх. – К. : Наукова думка, 1987. – 385 с.
2. Богачевська-Хом'як М. Моделі минулого і міфи сьогодення / М. Богачевська-Хом'як // Пам'ятки України. – 1991. – № 3, червень. – С. 11-14.
3. Пантєлєй О. М. До питання про створення стаціонарної експозиції з етнографії / О. М. Пантєлєй // Шістнадцяті Сумцовські читання: Матеріали науковоїконференції, присвяченої 90-річчю із часу заснування Харківського історичного музею. 16 квітня 2010 р. / Харківський історичний музей. – Х. : Оригінал, 2010. – С. 35-38.
4. Пищулин Ю. П. Музейные термины / Ю. П. Пищулин // Терминологические проблемы музееведения. Сб. научных трудов. – М. : Ценитральный музей революции СССР, 1986. – С. 36-135.
5. Світайло Л. Я рідний край та мову солов'їну у вишиванку свою вплела, в нитки / Л. Світайло // Вісті Водолачини. – 2011. – 25 січня. – С. 2
6. Сушко В. А. Розвиток слобожанської вишивки у XX ст. / В. А. Сушко // Шістнадцяті Сумцовські читання: Матеріали науковоїконференції, присвяченої 90-річчю із часу заснування Харківського історичного музею. 16 квітня 2010 р. / Харківський історичний музей. – Х. : Оригінал, 2010. – С. 133-135
7. Чаговець М. Її мрійливий дивовижний світ / М. Чаговець // Водолазький кур’єр. – 2010. – 22, 29 травня. – С. 5