Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства
Тези наукових доповідей (повідомлень)
В дореволюційну епоху найповажнішими підприємствами, якість продукції яких не бралася під сумнів, були ті, хто володів титулом Постачальника Двору Його Імператорської Величності (історія цього знаку відповідності почалася з 1824 р.). Стати постачальником було нелегко. Протягом восьми років необхідно було приймати участь у виставках, перелік котрих установлювався імператором, отримувати на них нагороди або хоч би згадування у похвальному листі. І головне – не мати ніяких серйозних скарг з боку покупців. За виконанням цих вимог ретельно слідкувало Міністерство імператорського двору. Якщо претендент порушував хоча б одну з умов – відлік восьмиріччя для нього починався знов [4].
Посвідчення постачальника отримував власник підприємства, а не юридична особа. Титул імператор присвоював власникам торгівельних закладів, майстерень, фабрик, заводів, а не самим підприємствам. Причому, звання не можна було передавати від одного фабриканта до іншого. Спадкоємцям або новим власникам воно могло перейти тільки «не иначе как с Высочайшего каждый раз соизволения». А починаючи з 1829 р., виробник послуг або товарів, відзначений титулом постачальника, отримував право відображати на своїй продукції малий герб Російської імперії. Згодом Міністерство двору могло лишити підприємство титулу, якщо стандарти якості продукції не підтверджувалися.
Багатьом виробникам важливіше було не «пробитися» до двору, а одержати перевагу на ринку. Багато хто обслуговував двір безкоштовно. Право поставляти товари імператору було важливіше для іміджу, ніж для гаманця.
Одним із таких значних постачальників двору був Матвій Сидорович Кузнєцов – видатний промисловець і підприємець, меценат Російської імперії к. 19 – п. 20 ст. Ще 15-річним він був відправлений до Риги для навчання у комерційному училищі; на Ризькому фарфоровому заводі пройшов технологічну практику з виробництва фарфору. У 1864 р. за духовним заповітом батька, Сидора Терентійовича, Матвій, як єдиний спадкоємець чоловічої статі, успадкував усю справу і вступив до управління підприємствами. Спочатку – під опікою чоловіків своїх сестер. З 1867 р. Матвій веде справи самостійно, за два роки до цього одружившись (одруження та досягнення віку 21 рік – обов’язкові умови за заповітом для вступу у самостійне керування спадщиною). Саме при ньому створюваний і збільшуваний десятиріччями сімейний бізнес Кузнєцових оформився як «Товариство фарфорових і фаянсових виробів М.С. Кузнєцова» [2].
А починалося все у підмосковній Гжелі – традиційному центрі російської кераміки – місцевості, суцільно заселеної старообрядцями. У 1810 р. в С. Ново-Харитоново коваль Яків Васильович – засновник династії Кузнєцових – відкрив перше підприємство з виготовлення фарфорової посуди. У своєму починанні він спирався на місцевих майстрів, які швидко налагодили йому виробництво типово гжельської продукції. Це були характерні чашки з блюдцями, тарілки «з бусом» по краю, напівсферичні полоскальниці. У фондах ХІМ, на жаль, є тільки один предмет, схожий на вироби цієї фабрики: солонка, виготовлена у вигляді стилізованого під дерево крісла. Через 22 роки син Якова, Терентій Якович, значно збільшив виробничий потенціал сімейного підприємства – відкрив у 1832 р. ще більший завод у пустоші Дульово Володимирської губернії (пізніше він став основою «Товариства виробництва фарфорових і фаянсових виробів М.С. Кузнєцова»). У 1843 р. почав діяти Ризький фарфоровий завод: працював, переважно, на імпортній сировині, яку підвозили морем; чисельність працівників доходила до 2,5 тис., в основному це були старообрядці. На заводі існувала традиція – дарувати співробітникам посуд на свята, але на ньому не ставили клеймо – щоб не було спокуси продати. У 1851 р. Т.Я. Кузнєцов орендував добре відомий завод Софронова у С. Короткій Богородицького повіту Московської губернії. У 1853-1854 рр. сини братів Т.Я. Кузнєцова і О.Я. Кузнєцова розділилися: заводи у Дульові і Короткій відійшли до Сидора Терентійовича, а у Ново-Харитонові – Миколаю Онисимовичу і Адріану Онисимовичу Кузнєцовим. Всі ці заводи, як вже говорилося, у 1867 р. об’єдналися в руках Матвія Сидоровича, який продовжив активно розширювати сімейну справу. До існуючих заводів додаються все нові і нові: у 1870 р. – у Твері (кол. Ауербаха в С. Кузнєцово Корчевського повіту, нині Конаково); 1870 р. – взяв в оренду єдину на Харківщині фаянсову фабрику бєлгородського купця І.І. Нікітіна (с. Байрак, недалеко від м. Люботин). А як тільки у 1880 р. через С. Буди проклали залізничну колію Люботин – Мерефа, Кузнєцов прийняв рішення перенести виробництво у С. Буди. У 1887 р. на місці винокурні сільського поміщика Т.Г. Котляра почала діяти «Ново-Харківська фабрика М.С. Кузнєцова у Будах». А з 1 січня 1889 р. вступило в дію організоване Матвієм Кузнєцовим «Товариство виробництва фарфорових і фаянсових виробів М.С. Кузнєцова» з основним капіталом 3 млн. рублів [2]. У 1891 р. – славнозвісний ще з 18 ст. завод Гарднера у Вербілках не витримав конкуренції і був викуплений товариством; і найголовніше – був складений особливий договір, за яким М.С. Кузнєцов міг ставити на виробах, вивісках, рахунках клеймо фірми «Гарднер», її нагороди і медалі, що дуже допомагало збуту коштовної продукції (а в подальшому, на жаль, дуже ускладнило атрибуцію виробів). Поступово до «Товариства виробництва фарфорових і фаянсових виробів М.С. кузнєцова» доєднуються: у 1892 р. – Слав’янський завод Харківської губернії; у 1894 р. – заводи у с. Песочня Ярославської губ. та Рибінський (кол. Рахманова і Карякіна); у 1898 р. – орендує у «кришталевих королів» Мальцових фабрику в с. Пісочному Калузької губ., яка з 1911 р. перейшла у повну власність М.С. Кузнєцова. Існувала ще друга гілка підприємств, на чолі якої стояв Іван Омелянович Кузнєцов. Заводи знаходилися у Новгородській губ. і успішно розвивалися до 1917 р.: Волховський, Бронницький і Грузинський, але вони не входили до «Товариства виробництва фарфорових і фаянсових виробів М.С. Кузнєцова».
В кінці 19 ст. об’єднання М.С. Кузнєцова фактично стало на чолі вітчизняної фарфорової промисловості. За грандіозністю масштабів виробництв, широтою територіального розповсюдження продукції до цього об’єднання у вітчизняній фарфоровій промисловості нічого подібного не було.
На фабриках товариства виготовлявся фарфоровий, фаянсовий, опаковий і напівфаянсовий посуд (столовий і чайний), майолікові і теракотові прикраси для оздоблення внутрішніх покоїв, а також фасадів будинків, церков та ін., майолікові кахлі та деталі для печей і камінів; теракотові фігури, вази; фарфорові телеграфні і телефонні ізолятори, фаянсові сантехнічні предмети (чашки, умивальні дошки, ванни та ін.), виконувалися великі замовлення церкви (фарфорові іконостаси, оклади, церковне начіння).
У колекції ХІМ зберігаються близько 200 предметів, що представляють майже всі кузнєцовські заводи, більш чисельна збірка – «Товариства виробництва фарфорових і фаянсових виробів М.С. Кузнєцова» у Будах. Посуд найрізноманітніший і за формами, і за призначенням, і за декором (рис.42). Це і маленькі блюдця, і великі круглі та овальні блюда (декоративні та функціональні), цікаві за формою чашки і сухарниці, молочники, глечики, вази, супники, фарфорові ізолятори, свічники, посудини для косметики та ін.
Кузнєцовські вироби створювалися для обраних (рис.39) і для широкого загалу (рис.41): вони прикрашали і багаті будинки, і вишукані салони, і ресторани, і готелі, були поширеним обов’язковим атрибутом побуту людей усіх станів. У цьому можна переконатися, розглянувши деякі з музейних предметів. Наприклад, ваза-цукерниця, вироблена на Дульовському заводі, яку лікар-офтальмолог Л. Гіршман подарував академіку М.Ф. Сумцову, оздоблена позолотою, рельєфом та зображенням янголів, на вигнутих маленьких ніжках. Не можна не звернути увагу і на дві вишукані підлогові вази «Маркіз» та «Маркіза» (рис.37), оздоблені ліпниною: квітами, фігурами чоловіка і жінки, одягнених у костюми 18 ст. Є прості тарілки з написами «Студенческая столовая», «Кофейня Акжитова», «Большая Московская гостинная». На жаль, у музейній збірці немає повних сервізів (є декілька неповних, які складаються з 5-8 предметів).
Коли у 2-й пол. 19 ст. зростаючому стану підприємців захотілося мати начиння як у аристократів, але дешевше, кузнєцовський посуд почали стилізувати під західноєвропейський фарфор. А щоб задовольнити попит на чашки і тарілки, що свідчили про багатство їх власника, на Дульовському заводі почали покривати посуд з внутрішнього боку золотом суцільно або наполовину – він одержав назву «золоте нутро» або «золоте напівнутро». У фондах зберігається такі чайні пари (чашки у вигляді стилізованого розкритого тюльпана та блюдця, наполовину покриті золотом) (рис.40). Випускався і так званий «селянський» посуд. Протягом десятиліть великим попитом користувався Дульовський «агашечний» фарфор: посуд, прикрашений яскравими розанами, нанесеними не пензлем, а просто пальцем. За місцевою легендою, придумала такий швидкий спосіб розпису Агафія (прізвище, на жаль, невідоме), від імені якої і пішла назва цього стилю [1].
Одна із сильних сторін Кузнєцова-комерсанта – повсякчасна обізнаність про смаки і потреби покупців. Ще за діда Терентія Яковича було взято за правило розсилати по ярмарках прикажчиків і довірених осіб – вивчати попит та відправляти на заводи замовлення на популярний посуд. До 1890-х років постійні торгові представники М. Кузнєцова знаходилися у Петербурзі, Москві, Харкові, Ростові, Одесі, Києві, Варшаві, Тюмені. Працювали магазини у Петербурзі і Москві. Фарфор його заводів збувався не тільки в Росії, але і в Персії, Румунії, Туреччині, Афганістані, була організована експедиція до Монголії, «дабы понять и привлечь к себе покупателя-монгола». А щоб продукція завжди була якісною, підприємець пильно слідкував за новинками технологій на світовому ринку, прагнучи впровадити на своїх заводах всі останні досягнення. Тоді вперше на нашому фарфорі Матвій Кузнєцов використав малюнок, нанесений штампом за допомогою трафарету. У 1880-ті рр. в Західній Європі стало модно прикрашати фарфор перебивними малюнками способом декалькоманії – багатокольорової печаті, що повністю імітує ручний розпис. Ця технологія була моментально освоєна на заводах. На Будянському заводі, наприклад, у 1901 р. була встановлена найпотужніша для того часу парова машина «Компаунд». У 1910 р. французька фірма «Фор» випустила автомати для формовки чашок з товстими стінками, М. Кузнєцов відразу ж купив ці машини. А запуск в 1911 р. тунельної печі для випалу литих виробів став справжнім переворотом у технології виробництва посуду [2].
Труди М.С. Кузнєцова і його працівників перетворювали не тільки промисловість, але й населені пункти, в яких стояли фабрики. У селах, наприклад, у Кузнєцово, Будах, почали з’являтися будинки для робочих, лікарні, школи для дітей і самих робочих, училища, бібліотеки. У Кузнєцово в 1912 р. за проектом архітектора В.В. Патураєва був побудований кінотеатр [5]. Окремою статтею витрат була побудова і прикраса православних храмів. Ще у 1887 р. у Ризі була споруджена часовня в пам’ять 25-річчя царювання імператора Олександра ІІ (за це М.С. Кузнєцов був нагороджений орденом Святої Анни 3-го ступеня). За проектом головного харківського єпархіального архітектора В.Х. Нємкіна у Будах був зведений і 13 жовтня 1902 р. освячений храм на честь Миколи-чудотворця; у 1912 р. – старообрядницький храм у с. Кузнєцово, у якому знаходився унікальний за художніми якостями і використаними матеріалами фаянсовий іконостас. Всього фабриками було виготовлено 8 іконостасів.
У нове століття М. Кузнєцов вступив у якості самого маститого виробника фарфоро-фаянсових виробів у Росії. За все це 3 травня 1902 р. за височайшим волевиявленням «предоставлено «Товариществу производства фарфорових и фаянсових изделий М.С. Кузнецова» в Москве, доколь во главе его будет находиться Матвей Сидорович Кузнецов, звание Поставщика Двора Его Величества, с правом иметь на вывеске находящееся на сем удостоверении изображение Малого Государственного герба с надписью внизу «Поставщик Двора Его Императорского Величества» [4]. Після цього усі найвигідніші замовлення пропонувалися перш за все йому. Саме кузнєцовські кухлі з імператорськими гербами повинні були роздавати народу на Ходинському полі під час коронування Миколи ІІ. У нашій колекції зберіглися два таких кухля (брунатний і жовтуватий з відповідними написами: «На Память Св. Короновании» //»1896») (рис.38).
Про успіхи «Товариства виробництва фарфорових і фаянсових виробів М.С. Кузнєцова» можна судити хоча б за переліком нагород, призів, отриманих на різноманітних ярмарках, виставках, аукціонах у країні і за кордоном. Ось найбільш значні з них: 1870 р. –Мануфактурна виставка – золота медаль; 1872 р. – Московська політехнічна виставка – Державний герб і Велика золота медаль; 1882 р. – Всесвітня виставка у Парижі – Велика золота медаль; 1893 р. – Всесвітня виставка у Чикаго – вища нагорода – Бронзова медаль; 1903 р. – Міжнародна виставка в Реймсі (Франція) – Гран-прі, така ж нагорода і в 1905 р. у Льєжі.
Як вже було сказано спочатку, благодійність, меценатство, громадська діяльність становили образ його життя. Матвій Сидорович був гласним Московської Думи, виборним Московського біржового товариства, членом ряду благодійних товариств: Московського товариства дитячих притулків, товариства піклування про поранених і хворих воїнів (до речі, як підтвердження цьому – у фондовій колекції зберігаються дві тарілки із сервізу, який спеціально продавали громадянам, щоб зібрані за нього гроші віддати на лікування хворим на туберкульоз солдатам). Кузнєцов був одним із тих, хто активно допомагав Олександру Олександровичу Пушкіну (внуку поета) побудувати земський санаторій у Коняшині, відкриття якого відбулося у 1909 р. Крім того, він був Піклувальником Народної стрікалівської їдальні на Хітровому ринку. Останні роки життя очолював Раду московської старообрядницької громади Рогозького кладовища. На потреби громади йшли великі суми: для тих, хто знаходився у богадільні – стипендія 2 тис. руб. на рік; стипендія тим, хто навчався у Старообрядницькому інституті – 15 тис .руб. Крім того, кожен рік від спадкоємців Матвія поступало у непорушний капітал Московської Духовної Ради по 10 тис. руб [3]. Всі ці заслуги Матвія Кузнєцова перед Вітчизною були щедро винагороджені. З 1870 р. за височайшим повелінням підприємець був возведений у вище міське станове звання – Спадковий Почесний громадянин. 15 травня 1883 р. М. Кузнєцов був відзначений орденом св. Станіслава 3-го ступеня за корисну діяльність у галузі фабричної промисловості. У лютому 1892 р. за діяльність у галузі торгівлі і промисловості Кузнєцов отримав звання радника комерції, за сприяння участі Росії у Всесвітній виставці 1900 р.– нагороджений орденом Почесного Легіону (Франція). Помер Матвій Сидорович Кузнєцов в ніч з 8 на 9 лютого 1911 р., але створене ним «Товариство», всі його підприємства у різних районах країни заклали основу для державного за масштабами ведіння справ, завдяки чому була збудована струнка система вітчизняної фарфоро-фаянсової промисловості.
Література
1. Безрукова Т. Матвій Кузнєцов – людина-легенда / Т. Безрукова. – Х. : Харків’янин, 2002.
2. Дорошенко Т. Описание фарфоро-фаянсовой фабрики Товарищества М.С. Кузнєцова, находящейся в с Буди Харьковской губернии и уезда / Т. Дорошенко. – Х., 1895.
3. Деньги. – 2007. – № 35.
4. М. С. Кузнецов – промышленник и меценат культуры второй половины 19 – начала 20 вв. // Материалы научно-практической конференции. – М. : Московский фонд культуры, 2000.
5. Русский фаянс и фарфор. Империя Кузнецовых и Конаково. – М. : Среди коллекционеров, 2010. – 510 с.