Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Незважаючи на те, що про Миколу Сумцова-фольклориста і Сумцова-етнографа написано багато, студії джерельної бази праць вченого ми зустрічаємо не так часто.
М. Сумцов не був кабінетним ученим, однак польові дослідження займають порівняно невелике місце у його величезній науковій спадщині. Відомо, що Микола Федорович усе життя підтримував і заохочував до польової роботи збирачів усної народної творчості (наприклад, Івана Манжуру (див.: [2, с. 27–28]) і Петра Іванова (див.: [2, с. 26-27]), друкував їх матеріали, проте сам цілеспрямовано не займався збиральницькою діяльністю. Тим не менше, у багатьох працях етнографа ми зустрічаємо й власні дуже цікаві записи та спостереження автора.
В упорядкованій нами збірці праць М. Сумцова «Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України» майже увесь другий розділ («Повір’я, звичаї та побут слобожан») складають статті, написані переважно за польовими матеріалами етнографа (див.: [5, с. 199-304]).
Найперша за часом – «Подгороднее село Григоровка (Дачные заметки)», опублікована у газеті «Харьков» 1 червня 1879 року. У статті йдеться більшою мірою про церкву та школу, однак є й таке спостереження: «…григоровские крестьянки в пьянстве не уступают мужчинам; возвратившись в базарный день из города, они прямо направляются в кабак и уже отсюда толпой с песнями расходятся по домам» [5, с. 268]. Невдовзі, у 1896 році, вчений напише спеціальну розвідку «Малорусские пьяницкие песни», де проаналізує не тільки жіночі п’яницькі пісні, а й причини жіночого «заглядання у чарчину».
У статті «Ново-Екатеринослав (Очерки слободского быта)» (1880 р.) Сумцов описує верстви торгового люду слободи, зокрема такі, як «шебаї» та «кулаки», мета яких – «дешевле купить и лучше надуть» [5, с. 263]. Як актуально звучать сьогодні слова етнографа про те, що «соображения о справедливой оценке крестьянского труда менее всего могут занимать мозги этих практических людей, а потому и пословица: не надуешь – не продашь, в применении к крестьянству получает совершенно обратный смысл: не продашь без того, чтобы тебя же (продавца) и не надули» [5, с. 263].
Проводячи влітку час у своєму «родовідному гнізді» у Боромлі на Сумщині, Микола Федорович багато цікавих етнографічних подробиць зафіксував саме там. У 1883 р. у «Киевской старине» була надрукована стаття М. Сумцова «Шпиталь в м. Боромле», де як за друкованими, так і за усними джерелами зроблений опис боромлянського шпиталю, що є «любопытным и чуть ли не единственным остатком старинной народной филантропии в Слободской Украйне» [5, с. 255].
У книзі «Культурные переживания» (гл. «Надписи на сволоках») М. Сумцов докладно описує сволок у своїй хаті: «В моем доме в слободе Боромле находится сволок с надписью, перенесенный из стоявшего на том же месте маленького дома моих предков. Это дубовый брус длиной около 7 аршин (края вошли в стену), шириной 5 вершков и толщиной 4 вершка. На стороне, обращенной вниз, к полу, тянется вдоль всего бруса небольшой брусок с нарезками через вершок; а на стороне, обращенной к дверям, вырезано: «(о име)ни твоем жизн наша утверждается и совершается во веки»; далее следует крест с словами “и. н. ц. и. ника”, а за ним: “создася дом сей рабом божиим семионом михайловичем сумцем мая 2 дня 1776 г.”. Крест приходится посредине сволока и украшен бордюрной вырезкой» [7, с. 104]. На жаль, даний артефакт не зберігся, оскільки дачу в академіка Радянська влада відібрала.
У цій же книзі у розділі «Церковные свечи домашнего изготовления» автор зазначає: «Самое приготовление таких свечей совершается с благоговением. Когда сукают свечи Богу, заботятся о чистоте работы и материала, работают в известные дни и часы, с молитвословиями, иногда с возженным светильником перед иконой. Воск топят на припечке или загнетке и облекают им гнот; иногда в воск примешивают краску, и тогда получаются цветные свечи, или украшают их золотой бумагой. Такое приготовление я видел в с. Боромле ахтырского уезда…» [7, с. 55]. У монографії 1918 р. «Слобожане. Історично-етнографічна розвідка» про долю боромлянського свічного промислу читаємо: «В 1902 р. в слоб. Боромлі охтирського повіту, з дуже численною людністю, з 4-ма церквами, жила ще одна старенька бабуся, що по старовині сукала церковні свічі» [5, с. 102]. У авторській примітці зазначено, що колекція цих свічок є в Етнографічному музеї при Харківському університеті. Зрозуміло, зібрав її і передав туди Микола Федорович, засновник і директор цього музею.
Чимало й інших предметів матеріальної культури, що склали основу зібрання Етнографічного музею університету, а пізніше – Музею Слобідської України (першим директором його також був поважний академік) Сумцов не тільки зібрав власноруч, але й зробив науковий опис, провів певне дослідження (див.: [3, с. 21-22]) нових надходжень. Особливо це стосується писанок (частина колекції вченого зберігається у Харківському історичному музеї і не так давно була зроблена її реконструкція) (див.: [4, с. 521]). Праця Сумцова «Писанки», видана «Киевской стариной» у 1891 р., базується значною мірою на обстеженні чималої кількості зразків народної художньої творчості.
У статті «О том, какие сельские поверья и обычаи в особенности вредны» (1897) повір’я про магічну силу мертвої руки («если сделать из человеческого жира свечу, то при входе с нею ночью в хату спящие не могут проснуться, пока будет гореть свеча» [5, с. 298]) ілюструється Сумцовим теж прикладом із боромлянського життя: «…В ночь с 19 на 20 мая 1891 года случилось из ряда вон выходящее происшествие. Днем ранее, 18 мая был похоронен крестьянин Буденный; через два дня вдова пошла утром на могилу своего мужа и к ужасу своему увидела, что могила разрыта; она бросилась в волостное правление и заявила о случившемся. <…> По вскрытии гроба оказалось, что у покойника на руке все тело до кости вырезано.<…> Подозрение пало на одного местного крестьянина Борзого, замеченного уже ранее в воровстве. Он был арестован и сознался, что вырезал кусок тела для свечи. Так невежество и суеверие погубило мелкого воришку. Его судили в окружном суде и по приговору присяжных сослали в Сибирь» [5, c. 298].
Хоч і доволі стислий, однак цілісний етнографічний опис улюбленої Боромлі дав науковець у розлогій польовій розвідці «Очерки народного быта (Из этнографической экскурсии 1901 г. по Ахтырскому уезду Харьковской губернии)». Тут наводиться і типологія місцевих вітряків, і аналізується характер селянських поселень, і фіксуються зміни у народному одязі, і подається опис хат, йдеться про суспільне життя, освіту, торгівлю та інше (див: [5, с. 203–253]).
Взагалі «Очерки … », яким надзвичайно високу оцінку дав проф. Єгор Рєдін, вже аналізувалися нами як джерело безцінної етнографічної інформації про рідний край [5, с. 36], а нещодавно ця праця була оцінена й як джерело діалектологічних знань [1].
У згаданій вже монографії «Культурные переживания» у різних главках розкидано чимало етнографічних фактів, зафіксованих безпосередньо Миколою Сумцовим на Слобожанщині. Наприклад, у розділі «Укрощение змей» знаходимо такий опис: «Лет тридцать назад в с. Боромле ахтырского уезда жил один глубокий старик, скликавший змей. Он держал змей в своей хате, клал их за пазуху, что, разумеется, возбуждало к нему уважение среди соседних крестьян. Не могу теперь сказать, что это за змеи были, безвредные ужи или ядовитые гадюки» [7, с. 41].
Розділ «Уличные клички» завершується повідомленням: «Настоящая статья об уличных прозвищах составлена по устным сообщениям крестьян, записанных отчасти мною, отчасти неизвестными мне лицами в двух уездах Харьковской губернии <…>. Записано всего около трехсот объяснений, число, очевидно, крайне незначительное сравнительно с сотнями тысяч, даже миллионами бытующих в народе личных и фамильных прозваний» [7, c. 41].
Вимогливий до себе вчений далі зауважує, що «настоящая статья таким образом представляется лишь слабой попыткой научного исследования громадного сырого материала уличных кличек» [7, c. 41], і мета розвідки – заохотити етнографів та філологів до збирання та вивчення вуличних прізвиськ. Тим не менше, у цій фактично першій в українській етнографії праці, присвяченій антропонімам, зроблена вдала класифікація прізвиськ, проаналізовано головні шляхи їх походження, а головне – показане реальне життя феномену. Це було б неможливо без особистого опитування автором інформантів.
У статті 1893 р. «Деревенские вершины (Из личных наблюдений)» Сумцов робить блискучий культурно-антропологічний аналіз стратифікації сільського населення, з літературною майстерністю вимальовуючи типи «жупанників» та «дукачів», а також представників сільської інтелігенції (див.: [5, с. 275-282]).
Стаття «Чого бажають в селах на Новий рік» (1908 р.) теж написана на основі особистих спостережень. Тут наводяться не тільки віршовані і прозові побажання й віншування, але й «веселенькі приказки», як от:
«Паляниця, хлібові сестриця як пух, як дух, як милеє щастя.
І вас, книші, поважаємо, як є в віщо, то вмочаємо, а нема в віщо – вибачаємо.
І пироги не вороги – усе хліб святий.
А щоб рот не гуляв, вареничком його треба заткнути, та со сметаною, бо од сметани вареничку нема вади» [5, с. 290].
Описуючи за різними джерелами розповсюджений по всій Європі звичай залишати після жнив на полі «Спасову бороду» («горсть жита, которое связывают в пучок, <…> нагинают его колосьями к земле и украшают цветами или лентами» [8, с. 127]), учений у своїх «Этнографических заметках» наводить і власне свідоцтво про поширення цього звичаю на Харківщині: «Я встречал неоднократно «бороду» после жатвы в Ахтырск. у. Харьк. губ.» [8, с. 127].
У добре відомій сучасним етнографам статті М. Сумцова «Досветки и посиделки» (1886 р.) наводиться багато фактів про стосунки парубків і дівчат на селі. Безперечно, лише знавець сільського життя міг стверджувати: «Деревенская девушка, воспитанная в простых и трезвых понятиях о супружеской жизни, смотрит на жизнь трезвыми глазами и, сознавая в себе достаточно силы воли для предохранения себя от нравственного падения, не боится близко сходиться с парубком на вечерницах в зимнее время и не смущается в летнее время близостью купающегося нагого парубка» [6, с. 250].
Не погоджуючись із огульним засудженням вечорниць, Сумцов називає їх «нравственными увеселениями молодежи» [6, с. 250], однак, спираючись на власні спостереження та дані інформантів («знакомых парубков»), дає порівняльну характеристику вечорниць у різних селах Харківщини: «Нельзя отрицать возможности в некоторых случаях возникновения вечериночной распущенности нравов в позднее время как результата вредного, развращающего влияния заводов и фабрик. Мне приходилось наблюдать через знакомых парубков за вечерницами в двух малорусских селах Харьковской губернии, отстоящих одно от другого на расстоянии около двадцати верст. Одно село глухое и бедное, с плохонькой школою, с небольшой деревянной церковью; другое село торговое, богатое, вблизи сахарного завода, с образцовым двуклассным училищем, с четырьмя каменными церквами, с признаками изменения народных обычаев, выражающимися, между прочим, в том, что все женщины приняли мещанское платье. В глухом селе вечерницы не вызывают порицания со стороны благонамеренных местных стариков, потому что проходят мирно, тихо. В богатом селе на вечерницах случаются буйство, драка; бывает, пьяные парубки стучат в окна и требуют, чтобы их впустили в хату, когда уже потушена свеча, причем бьют окна, разламывают тыны, портят печь. Неудивительно, что местное население относится к вечерницам очень враждебно и не дает для вечерниц хаты.
На вечерницах бывают иногда ссоры и драки, кончающиеся даже убийствами; но всё это бывает так редко и сами убийства и членовредительства совершаются при таких исключительных обстоятельствах и большею частью по таким исключительным мотивам, что вменить их в вину собственно вечерницам нет возможности» [4, с. 253–254].
Отже, об’єктивність дослідника і у цьому випадку базується не тільки на чужих даних (їх чимало аналізується у статті), а й на власному польовому досвіді.
У статті «Поэзия и проза сельской жизни» (1902) знаходимо доволі докладний опис патріархального побуту сільської родини садівника і пасічника, 75-річного діда. Між іншим, М. Ф. Сумцов пише: «Везде обнаруживается хозяйственный глаз, но вместе с тем видно также художественное чутье и любовь к изящному, к природе. Это видно из той заботливости, с какой старый дед ухаживает за цветами…» [5, с. 273].
Отже, М. Ф. Сумцов добре знав як поетичний, так і прозаїчний бік народного життя, і у своїх етнографічних студіях послуговувався не тільки даними з друкованих джерел та рукописними збірками фольклористів, а й безпосередньо зафіксованими фактами народного буття.
Джерела та література
1. Карнаушенко Г. Н. Работа Н. Ф. Сумцова «Очерки народного быта» как источник для этнолингвистического изучения русских говоров Слобожанщины [Текст] / Г. Н. Карнаушенко // Культурна спадщина Слобожанщини : зб. наук.-попул. ст. – Х. : Курсор, 2011. – Вип. 24 : Культура, мистецтво, філософія, охорона пам’яток. – С. 238-244.
2. Красиков М. Вдячний син Слобожанщини. Микола Сумцов – дослідник і громадський діяч краю [Текст] / М. Красиков // Сумцов М. Ф. Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України : вибр. пр. / упоряд., підготовка тексту, передмова, післямова та примітки М. М. Красикова. – Х. : АТОС, 2008. – С. 3-55.
3. Красиков М. Петро Іванов і справа його життя [Текст] / М. Красиков // Иванов П. В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии / упоряд. та передмова М. М. Красикова. – Х. : Майдан, 2007. – С. V–XLIII.
4. Красиков М. Сумцов і ми [Текст] / М. Красиков // Сумцов М. Ф. Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України: вибр. пр. / упоряд., підготовка тексту, передмова, післямова та примітки М. М. Красикова. – Х. : АТОС, 2008. – С. 508-526.
5. Сумцов М. Ф. Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України [Текст] : вибр. пр. / упоряд., підготовка тексту, передмова, післямова та примітки М. М. Красикова. – Х. : АТОС, 2008. – 558 с. ; 30 с. іл.
6. Сумцов Н. Ф. Досветки и посиделки [Текст] / Н. Ф. Сумцов // «А се грехи злые, смертные…»: Русская семейная и сексуальная культура глазами историков, фольклористов, правоведов и богословов ХІХ – начала ХХ века. В 3 кн. Кн. 2. / издание подготовили Н. Л. Пушкарева, Л. В. Бессмертных. – М., 2004. – 720 c.
7. Сумцов Н. Ф. Культурные переживания. Издание редакции журнала «Киевская Старина» [Текст] / Н. Ф. Сумцов. – К., 1890. – 408 с.
8. Сумцов Н. Ф. Этнографические заметки [Текст] / Н. Ф. Сумцов // Этнографическое обозрение. – 1889. – Кн. 3. – С. 111-133.