Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій
Тези наукових доповідей (повідомлень)
У музейній сфері популярності набирає така форма роботи як виставка одного експонату, що дозволяє популяризувати музейну колекцію і надавати максимально розширену інформацію про окремий предмет, підвищити його експресивність (загальні властивості музейного предмета, тобто виразність, його здатність здійснювати емоційний вплив). Звісно, можемо говорити про явище провідного, або ведучого експонату, який виділяється серед інших у музейному комплексі. Однак прагнення якомога рельєфніше показати кожен музейний предмет, зацікавити відвідувачів предметом як самоцінністю стає викликом доби. Особливо це актуально тоді, коли в музеї не вистачає виставкових площ, а весь простір зайнятий основною експозицією, яка хронологічно, тематично й естетично підпорядкована розкриттю певної теми і не надається до внесення змін.
Так, зокрема, постійна експозиція Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди, відзначена Міжнародною премією імені Григорія Сковороди у 2006 році, містить надзвичайно цікавий експонат – срібний годинник, переданий Чернігівським історичним музеєм. За висновками фахівців Політехнічного музею в Москві, годинник виготовлено у 1793-1794 рр. (наприкінці життя філософа) російською фірмою Євсевських з деталей, зроблених фірмою «Barwingsten» (Лондон). У 1989 році на внутрішній кришці годинника було виявлено напис «Отъ Григорія Варсавы Сковороды чрезъ Стефана Гречину». Стефан Гречина (Георгій Гречка) – священник, викладач Переяславського колегіуму. Слід зазначити, що годинник має певне відношення і до філософії Григорія Сковороди. Недаремно категорія часу є для нього однією з найцінніших філософських категорій, без якої він не мислить існування ані духовного, ані матеріального, і тому стверджує: «З усіх втрат втрата часу – найтяжча».
Відвідувачі часто звертають увагу на цей годинник, але, безперечно, його експресивність може бути підвищена за рахунок спеціальної програми, створеної у музеї. Проект «Час життя дорогоцінний» (мандрівна виставка одного експонату), який започатковується в Національному літературно-меморіальному музеї Г. С. Сковороди, а також феномен запровадження в українське музейне середовище такої форми експозиційної роботи як виставка одного експонату, є ключовими питаннями нашої статті.
Як зазначає В. Рутинський, «В добу інформаційного «буму» актуальною проблемою експозиційної діяльності сучасних музеїв є прагнення утримати «планку» суспільної зацікавленості, актуальності й популярності установи серед відвідувачів. У таких реаліях трансформується сама ідея експозиції як чогось непорушного й сталого в часі. Західні музеї вирішують цю проблему шляхом постійного оновлення експозиції (не плутати із частковою чи повною зміною теми й предметної суті експозиції та з тимчасовими виставками). Художники та дизайнери цих музеїв перебувають у невпинному творчому пошуку ідей видозміни тла, сюжетно-образної символіки, засобів емоційного відображення й анімації музейних експозицій, доповнення їх новими предметами з відповідною трансформацією логіки побудови всієї композиції та маршрутно-акцентного проведення и екскурсійного огляду. Найактивніше в напрямку постійного оновлення своїх експозицій працюють американські музеї, керуючись кредо: сталість експозиції – це смерть музею як популярного публічного закладу» [1].
Коли ж виставка одного експонату може бути найбільш дієвою? Які завдання вона вирішує і що позитивного вона несе музею? З одного боку, можемо говорити про те, що у випадку з виставкою одного експонату вдається уникнути витрат і дискусій у ході монтажу експозиції, оскільки це «процес доволі складний і дискусійний, адже важливо так взаєморозташувати групи пам'яток, щоб підкреслити головні акценти експозиції, передбачити, в яких саме залах очікуватимуться максимальні скупчення зацікавлених екскурсантів, а в яких плинність екскурсійного потоку буде стандартною. Не менш важливо дотриматися принципів гармонійності при монтажі експозиційних стендів та залів, враховувати їх масштабні співвідношення, фактурні особливості й кольорову гаму» [1]. Але, розуміємо, увиразнення одного предмету так само потребує серйозної підготовки, обрання виграшного експозиційного фону тощо.
Виставка одного експонату може бути дієвою в тому випадку, коли важливо підкреслити роботу реставраторів, показати повернення експонату його первинного вигляду. Приміром, у Центральному музеї Тавриди у 2013 році було презентовано відреставровану ентузіастами систему польової реактивної артилерії «Катюша», фрагменти якої були знайдені в районі бойових дій в долині річки Бурульча.
Цікавим експериментом став проект Чугуївського меморіального музею Іллі Рєпіна під час Ночі музеїв 2011 року. Запрошуючи відвідувачів на «Музейну ніч із Марією Магдалиною», музейники здійснювали залучення благодійних коштів для реставрації картини чугуївського художника Павла Триказова. Музей запропонував не просто виставку однієї картини, а змістовну, емоційну розповідь про Марію Магдалину, багатовікову історію її образу у світовому мистецтві, а також про долю чугуївської картини та юного Рєпіна, який копіював «Марію Магдалину» італійського майстра Помпео Баттоні. Свого роду виставка-шоу з елементами відео, музичних та художніх номерів, спрямована на глибоке емоційне, чуттєве сприйняття експонованого предмету, зацікавила відвідувачів. Число жертводавців у результаті проведення цього заходу збільшилося до 129 осіб.
Представлення одного експонату може відбуватися й у віртуальному просторі. Т. Сосновська, директор Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини, зазначає: «Музейна наука вчить нас, музейників: стрижнем музейної колекції є експонат! Дійсно, про будь-який експонат у музеї можна розповідати довго і цікаво. А якщо цих експонатів понад 28 тисяч? Як тоді бути? Тому ми й вирішили спробувати наблизити (для початку – віртуально) громаду до наших експонатів, розповідаючи про них на сайті музею у меню «Про музей» в розділі «Особисті речi». Ми прагнемо полегшити нашим шанувальникам життя та спростити пошуки, скоротивши шлях до експонатів нашого музею. Для цього ми вирішили створити у мережах Facebook, ВКонтакте сторінки «Його Величність Тичинівський експонат» і щосереди на цих сторінках, а також на головних сторінках у цих мережах публікувати світлини цікавих експонатів та короткі коментарі до них» [3].
Спільний проект Чернігівської обласної державної телерадіокомпанії і Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського, створений з метою популяризації музейної колекції, називається «Історія одного експоната». У невеликих відеороликах наукові співробітники музею оповідають історію виникнення й використання окремих цікавих предметів.
Виставка одного експонату «Час життя дорогоцінний» Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди є спробою познайомити шанувальників творчості Григорія Сковороди, а також студентство та широкі кола населення Харківщини із однією з важливих для українського філософа категорією – категорією часу, вічності.
На думку Л. Софронової, вічність у творчості Г. С. Сковороди пов’язана з невидимим та істинним, внутрішнім і таємним, з духом, а не з плоттю: «Все бо есть пепел, кромѣ вѣчности». Ця категорія притаманна Богові: «Пожалуй, хоть тысячу лѣт или вѣков ищи, не сыщеш». Людина ж, як і все тлінне, існує в часі, проводить його в суєті: «О дражайше жизни время, Коль тебя мы не щадим». Але людина може вчитися вічності, йти її шляхом, пізнаючи Бога. Думка в ідеалі спрямована у вічність, адже час незворотній, зникомий, спливаючий, а вічність залишається незмінною [4, с. 126].
Як читач та інтерпретатор Біблії Григорій Сковорода постійно вписує процес пізнання священного слова в реальний час і простір. Він відзначає в якому році і місяці відбулася розмова, стежачи й за тим як рухаються стрілки годинника. Називає усамітнені місця, де проводить час із Біблією. Конкретизуючи час і простір, філософ робить процес пізнання реальним, а не містичним [4, с. 219]. Філософ прочитує життя людини у лінійному часі, розкриває принципи його руху. Людина часто витрачає відведений їй час намарне, не встигаючи ані знайти сенсу життя, ані виконати своєї ролі. Людське життя – вік короткий, малий, довжина його вимірюється не стільки «довжиною», скільки «добротою». Філософ описує його як часовий відрізок, дорівнюючи до доби, називаючи першу половину ніччю, а другу – світлом, що освітлює шлях до життя вічного. Наслідуючи традицію, Григорій Сковорода виділяє такі періоди життя як дитинство, юність, старість. Дитинство, вважає він, не настільки прекрасне як багато хто думає, бо вже тоді людина пускає у своє серце єхидну і женеться за грубою видимістю. Юність часто постає на пару з вічністю, тоді вона істинна і ніколи не старішає. Але частіше вона не освітлюється істиною: «В молоды лета не зажить света? Что за корысть свѣт молодому?». І молодь, і стариків, які віддаються на плин життя, однаково спокушає світ. Старість і юність пов’язані між собою як причина і наслідок: «Как каждый сеет в юности, так пожинает в старости». Частіше саме в старості до людини приходить істинне світло життя, коли вона залишає всі земні справи. Якщо цього не відбувається, людину охоплює задума, печаль, страх [4, с. 269-270]. Для того, щоб досягти душевного миру, людина має піднятися над буденним, вирватися із часу у вічність, наблизившись таким чином до розуміння Бога.
Як зазначає Л. Сфоронова, Г. Сковорода осмислює час не тільки в протиставленні його з вічністю. Час описується і через людину. Він не існує без неї, рухається по прямій, йде, віддаляється і рветься вперед. Він і повертається, слідуючи по колу. Як бачимо, філософ розрізняє циклічнй і лінійний час, символами якого, відповідно, є коло і стріла. Він розширює поняття часу, приміряючи його до світу, і доводить, що час – це ритм всесвіту, міра руху небесних кіл, основа гармонії світу. Час структурує цей світ, будучи основою його єдності: філософ говорить про єдиний ритм руху планет, часових машин і людського співу.
Г. Сковорода не виокремлює власне історичного часу і задовольняється протиставленням часу давнього і нового. Він вказує на те, що час поділяється на теперішнє, минуле і майбутнє, і розглядає його у ставленні до людини. Майбутнє нам не належить, і ми не можемо його передбачити: «Не наше то, что породит будуща пора. / Днешній день только наш, а не утренній час. / Не знаем: что принесет вечерняя Заря?» [2, с. 75]. Він пропонує сумніватися в істинності й реальності майбутнього. Людина не може собі привласнити не лише майбутнє, а й минуле: «Не наше то уже, что пройшло мимо нас» [2, с. 74]. Єдиний час, в якому існує людина, – теперішній, але й він їй не належить. Життя спливає, витрачається на дрібниці, сповнюється гріхів і жалю і не насичується богоугодними справами. Людина не цінує час, хоча має дбати про нього як про найдорожче в житті: «з усіх втрат втрата часу найтяжча, навіть одна мить цих янгольських днів така цінна, що перевершує все, що ми маємо, навіть себе самого, настільки, наскільки час перевершує все те, чим ми володіємо» [2, с. 1108]. Це ставлення до часу філософ не раз підтверджує висловом Горація про цінність кожної миті. Не витрачати час намарно, а кожну мить використовувати з користю, усвідомлювати, що в доконечному людському існуванні існує тільки шлях до вічності, але саме життя не є вічним. Філософ стверджує: «На майбутнє ми сподіваємось, сучасним нехтуємо: ми прагнемо до того, чого немає, а нехтуємо тим, що є, так, ніби те, що минає, може повернутись назад або напевно мусить здійснитись сподіване» [2, с. 1128].
Відриваючись від символічних значень, філософ говорить про способи вимірювання часу. Він майже з ніжністю описує й порівнює різноманітні годиники – грецький годинник, клепсидру – водний годинник, сонячний годинник. Зауважимо, що Григорій Сковорода пише про вічність, та пропонує читачеві поглянути на годинник, щоб побачити як течуть хвилини [4, с. 352-354]. Як бачимо, час відіграє для Григорія Сковороди надзвичайно важливу роль, він намагається навчити своїх учнів цінувати кожну хвилину. Наскільки це актуально для сьогодення? Вочевидь, у тому ритмі, в якому існує сучасне суспільство, цінність миті зростає, адже динаміка змін диктує поспішати, не зупинятися, повсякчас перебувати у русі. У французькому журналі «Наука і життя» було опубліковано статтю, в якій ішлося про те, куди ж іде час? На що люди витрачають свої дорогоцінні секунди, хвилини, дні, місяці, роки? Статистика показала, що сучасний європеєць за 70 років життя працює 7-8 років, спілкується 2-3 роки, спить 4 роки, їде в транспорті 4 роки, ходить по крамничкам 440 днів, фліртує 504 дні, хворіє 440 днів, заповнює документи 305 днів, вітається 8 днів. Це стосується середньостатистичної людини, проте кожен сам вирішує, що робити зі своїм часом. Чи можемо оцінити, скільки часу ми приділяємо тому, що є найважливішим для нас? Як писав Григорій Сковорода у листі до Михайла Ковалинського, «О, якщо б, мій Михайле, ми користалися часом так, щоб потім збентежено й марно не молити про те, про що дурні зазвичай голосять: “От щоб Юпітер вернув мені дані роки проминулі!” Правильно використав час той, хто пізнав, чого треба уникати й чого домагатися» [2, с. 1128].
Під час мандрівної виставки одного експонату музейні співробітники пропонують не тільки ознайомитись із думками Григорія Сковороди, а й пройти невелику тренінгову програму з тайм-менеджменту, опанувати мистецтво управління часом. Пояснюючи синдром прокрастинації (психологічний термін, який означає схильність особи відкладати на потім, на завтра, на майбутнє неприємні рішення та справи), тренер пропонує визначити, наскільки слухачі схильні до прокрастинування, а також разом із ними знаходить шляхи до подолання цієї проблеми. Ознайомившись із законами Сіріла Паркінсона (робота займає рівно стільки часу, скільки ви його виділили на неї), Теодора Старджона (ніщо не може завжди йти правильно) та принципом Парето (20 % зусиль = 80 % результату, а 80 % зусиль = 20 % результату), слухачі можуть зробити важливі висновки – як організувати своє життя так, щоб не втрачати час намарне.
Окрім того, в системі заходів для увиразнення виставки планується створення інсталяції «Час життя дорогоцінний» під час Майстерні креативного чину «Відкрите небо: Час творчості» (червень 2014 року) на території Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди. Після тренінгу з тайм-менеджменту та пояснення, чому думки Григорія Сковороди про час і про нас у часі важливі, дітям буде запропоновано подумати: 1) якою вони бачать свою сродну працю; 2) яку мрію їм би хотілося втілити; 3) скільки часу вони готові приділяти справі втілення їхньої мрії. Після цього кожній дитині необхідно буде на годинниках (механічних, електронних, справних і таких, що вже давно вийшли зі вжитку) за допомогою фарби зобразити цю мрію і записати, скільки часу відведено на її втілення. По завершенні всі годинники з дитячими мріями підвішуються до символічного «годинника» – кола, встановленого на території музею.
Відтак, виставка одного експонату не тільки представить один із найцікавіших предметів музейної колекції, а й актуалізує творчість Григорія Сковороди та дасть можливість застосувати його поради на практиці.
Література
1. Рутинський М. Й. Музеєзнавство [Текст] : навч. посібник / М. Й. Рутинський, О. В. Стецюк. – К. : Знання, 2008. – 428 с.
2. Сковорода Г. С. Повна академічна збірка творів / Григорій Сковорода ; за ред. проф. Л. Ушкалова. – Едмонтон ; Торонто : Видавництво Канадського Інституту Українських Студій ; Харків : Майдан, 2011. – 1400 с.
3. Сосновська Т. Проект «Його Величність Експонат» стартував у Музеї Павла Тичини в Києві [Електронний ресурс] / Тетяна Сосновська // Музейний простір. Музеї України та світу. – Режим доступу: http://prostir.museum/ua/post/30897
4. Софронова Л. А. Три мира Григория Сковороды [Текст] / Л. А. Софронова. – М. : Индрик, 2002. – 464 с.