Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Поєднання фахових галузевих досліджень з краєзнавчими, в тому числі музейно-фондовими, створюють можливість реконструкції епохи майже в цілісному вигляді, що й дає підстави для музейної розробки тематичних презентацій, факультативів, круглих столів тощо. Вивчення історії фармації на Харківщини на сьогодні вже представлене науковими працями Робака І. Ю., Сятині М. Л. та інших фахівців, але продовжує вивчатися всіма зацікавленими науковцями, які наразі стикаються з іменами перших лікарів, аптекарів, фармацевтів нашого краю, зі стародавніми винайденими технологіями виготовлення лікарських препаратів, які й досі є актуальними. Відповідно до державної політики сприяння вивченню регіональної історії України ці краєзнавчі дослідження простежують історичну детермінацію розвитку фармації на Харківщини.
На нашій землі здавна лікували травами – «зіллям», а установи, що їх готували, називалися «зеленями». Порадники лікарські (як і самі знахарі) називалися «зелейниками», а ще «вертоградами». В них докладно описувалися технологічні процеси готування ліків. У ранніх збірниках законів («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Лише зі збільшенням чисельності населення міст (за часів найбільшого розквіту кількість населення стародавнього Києва сягала 100 тисяч, на території сучасної Харківщини існували християнізовані міста: Шарукань, Каркабан-Каркаян або Каракатія, Балін, Донець та ін.) [8] з'явився попит на медичну допомогу. Це сприяло виокремленню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією.
Першим визначним лікарем-жінкою і першим вченим-медиком в історії Русі-України була дочка київського великого князя Мстислава Володимировича, онука Володимира Мономаха, праправнучка Ярослава Мудрого – Добродія-Євпраксія-Зоя (1108-1172). На підставі власної лікарської практики та аналізу досліджень тогочасних медиків Євпраксія в 30-х роках ХІІ ст. написала грецькою мовою науковий трактат «Алімма» («Мазі»), який став досить популярним у середньовіччі. Це була перша відома авторська медична праця, написана представницею Київської Русі. В даний час примірник «Алімми» зберігається у флорентійській бібліотеці Лоренцо Медичі. Науковий трактат «Мазі», незважаючи на свою скромну назву, є своєрідною енциклопедією медичних знань ХІІ ст., яка ґрунтувалась не лише на сучасній та старій медичній літературі, а й на власному досвіді і глибокому критичному аналізі. Посилання на прийоми і підходи лікування вказують на знайомство автора тексту з працями Ібн-Сіни і Гіппократа та іншими тогочасними науковими рукописами. Не треба забувати, що великі і цінні наукові трактати з медицини Арнольда, Салічето, Ланфранка, Везалія, Паре з'явились на декілька століть пізніше [4].
Однак аптек у сучасному значенні цього слова не було, на відміну від Західної Європи. Не існувало і розділення професійних обов’язків між лікарями і аптекарями. Лише у ХІІІ ст. у Львові (1270 р.) біля храму Іоанна Хрестителя був відкритий притулок і перша аптека, яка проіснувала до 1480 р. [18].
Медицина козацького періоду в Україні базувалася на українській народній, проте мала певні відмінності. По-перше, тривалий час серед козаків практикувалося самолікування. Поранений не звертався по допомогу до спеціаліста: рани обробляв сумішшю слини і землі або попелом. По-друге, основною метою козацької воєнної медицини було не вилікувати, а попередити захворювання. Цілком виправдана позиція для людей, які прагнуть зберегти боєготовність.
У рукописах французького інженера Боплана, який прожив в Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі, надрукованій у 1650 р., ми знаходимо: «Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою та ростом високим...» [7].
Однак було б невірно думати, що в козацькому війську не подавалася ніяка кваліфікована медична допомога. У війську Б. Хмельницького, наприклад, майже в кожній сотні були цирульники, при полках – лікарі. З історичних джерел відомі імена лікарів Лук'яна Салтицького, Мартина Родомського, Івана Гладкого, Матвія Таборовського та ін. Ще у XV ст. у великих містах України з’явилися цехи цирульників, в яких, крім гоління, навчали подавати медичну допомогу, особливо при травмах, пораненнях, переломах кісток, вивихах, кровотечах. З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі. У XVI ст. для поранених козаків створюються шпиталі в монастирях, найбільші з них – у Трахтемирівському та Межигірському монастирях. На Харківщині у 50-тих роках XVII ст. на березі р. Сіверський Донець виникає Зміївський Миколаївський козачий монастир (село Коробові хутори) для старих і поранених козаків, який був замком з гарматами. Лікували в монастирях обізнані в медицині ченці. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади в Україні [7]. Після заснування п’яти слобідських полків у кожному полковому місті для медичного обслуговування населення були міські лікарі, на яких покладалися і функції аптекарів. Оскільки слобідські полки перебували під владою Московської держави, на них розповсюджувалася дія Аптекарського приказу, започаткованого у 1620 році за царя Михайла Федоровича. Аптекарський наказ, на чолі з боярином (або суддею, як тоді звали), відав полковою та палацовою медичними службами, організацією лікування хворих та поранених, комплектуванням медичних кадрів, аптечною справою тощо. У 1714 р. Петро І перетворив Аптекарський приказ на державний заклад – Аптекарську канцелярію, яка контролювала медичні справи Росії, зокрема і всіх медиків: докторів, лікарів, аптекарів, окулістів, алхіміків, костоправів тощо. З 1721 р. Аптекарський приказ стає Медичною колегією, через деякий час – Медичною канцелярією. Для армії існували польові аптеки, через які здійснювалось забезпечення військ лікарями та іншими необхідними засобами [6]. До того ж, Петро І наказав відкрити у великих містах «казенні» аптеки та дозволив засновувати приватні аптеки, якими, здебільшого, керували чужоземні аптекарі; працювали та вчилися у них і особи з місцевого населення. Курс фармацевтичного навчання тривав 5-6 років, після чого аптекарські учні складали іспити на звання «ґезель» та відряджалися до польових аптек на 2-3 роки. Після відбування служби вони мали право скласти іспити на звання провізора і самостійно працювати в якості фармацевтів. За сенатським указом 1737 року було наказано у великих містах «для пользования обывателей в их болезнях содержать лекарей». У 1739 році у Харків прибув перший лікар Іоганн Вінклер [16]. З 1754 р. найбідніших молодих лікарів Російської імперії посилали в університети Європи для подальшого удосконалення. Завдяки глибокому вивченню досвіду підготовки лікарів у Європі була створена самобутня вітчизняна система вищої медичної освіти [1].
Указ про заснування в Харкові першої аптеки був підписаний імператрицею Катериною ІІ у 1768 році (у Києві вже існувала з 1728 р. вільна аптека німця Й. Гейтера), але відкрилася вона лише через 10 років. Аптека була «казенною» і належала до «богоугодних закладів» Слобідсько-українського приказу громадського опікування, на який покладалося влаштування і утримання лікарень, притулків для інвалідів, сиріт на території Харкова та 15 повітів (з 1780 року) Харківського намісництва. Державні асигнування на зазначені заходи були мізерні, відповідних спеціалістів було дуже мало. З 1786 року харківська аптека разом із лабораторією містилась у кам’яному будинку в Залопанській частині міста (зараз вул. Червоножовтнева, 2). У 1797 році в губерніях були організовані лікарські управи, до яких уперше увійшли спеціальні представники з медичною освітою, підпорядковані загальній губернській адміністрації: лікар-інспектор, лікар-оператор, лікар-акушер і один канцелярист [16]. У ХVIII ст. в Україні ще не було спеціалізованої медичної вищої освіти. Реформа освітніх закладів 1782-1786 років, із запровадженням народних училищ у кожному губернському та повітовому центрі, орієнтувалася на досвід Австрійської імперії. У 1788-1789 рр. в Україні з’явилися головні і малі народні училища. У 1789 році Головне народне училище відкрилося в Харкові, а в 1805 р. воно стало базою створеної першої чоловічої гімназії. Майбутні вітчизняні лікарі отримували освіту спочатку в колегіумах – Харківському (1726 р.) та Переяславському (1734 р.), початкових казенних училищах, а потім – у класичних гімназіях [2]. У 1788-1797 рр. у Єлисаветграді (зараз Кіровоград) діяла медико-хірургічна школа, в якій велася підготовка лікарів для армії, що діяла на турецькому фронті [15]. За 10 років свого існування школа підготувала 255 лікарів та підлікарів. За все ХVІІІ століття в Росії медичну освіту здобуло 2000 лікарів, тобто кожний восьмий лікар здобув освіту в Єлисаветградській медико-хірургічній школі. Так, прикладом блискучої кар’єри вченого-медика може слугувати життєвий шлях хірурга Єфрема Йосиповича Мухіна – нашого земляка, який походив з м. Чугуєва (1766-1850). Він навчався у Харківському колегіумі та Єлисаветградській медико-хірургічній школі, брав участь у штурмі турецької фортеці Очаків і був нагороджений за хоробрість медаллю за взяття фортеці. Його внесок у фармацію: почав застосовувати сполуки хлору; організував при Московському університеті зразкову аптеку і став її керівником; одним із перших заклав основи гігієни і токсикології; займався проблемами епідеміології; був одним з ініціаторів запровадження щеплень від віспи; організував вакцинацію в Москві (1801 р.). Як епідеміолог брав участь у ліквідації епідемії холери в Москві (1830 р.) [14].
Випускником Харківського колегіуму був Григорій Іванович Базілевич (1759-1802), який походив з села Боромля (у 18 км від волосного центру – м. Тростянця Охтирського повіту Харківської губернії). Він став першим російським клінічним професором та першим вченим секретарем за вибором Медичної колегії, а не за призначенням уряду. Він брав безпосередню участь у складанні всіх планів з медичної частини, за його представленням були влаштовані перші клінічні палати в Росії.
Південь Російської імперії гостро потребував відкриття університетів. В Україні на той час була лише Києво-Могилянська академія (1631 р.), в якій викладалася і медицина. У 1790 році князь Г. О. Потьомкіна намагався відкрити в Катеринославі великий університет із медичною школою, але ця спроба виявилася невдалою [17].
За ініціативи громадського діяча, українського вченого і винахідника Василя Назаровича Каразіна (1773-1842), який походив із села Кручик Богодухівського повіту Харківської губернії, у вересні 1802 року було створено Міністерство народної освіти, аналогів якому не мала жодна країна Європи. Саме завдяки Василю Каразіну було вирішено відкрити у Харкові університет. 24 січня 1803 року було підписано дозвіл. За основу було взято прусську реформаторську діяльність та Гумбольдтівський університет (Берлінський університет, названий на честь братів-вчених Олександра та Вільгельма фон Гумбольдтів). Для нового університету потрібні були висококваліфіковані фахівці, до того ж, більшість посад відводилась іноземцям, зокрема німецьким вченим.
Наприкінці літа 1803 року попечитель Харківського учбового округу та куратор університету граф Северин Потоцький (1762-1829) звернувся у Веймар до відомого поета Іоганна Вольфганга Гете з проханням допомогти у формуванні викладацького складу. За його рекомендацією були запрошені професори з Вюрцбургу, Віттенбергу, Лейпцигу, Геттінгену, Франкфурту-на-Одері та інших міст.
В перше десятиліття роботи Харківського імператорського університету (1805-1815) 29 з 47 викладачів були іноземцями, 18 з них – з Німеччини [5].
Одним із видатних діячів природничих наук був ординарний професор (найвищий професорський ранг у Німеччині) фармації та технічної хімії Фердинанд Гізе. Завдячуючи блискучій освіті Гізе вважався одним із найкращих професорів. Під час роботи в Харкові Гізе видає «Загальну хімію» в 5 томах – зразковий, як на свій час, великий посібник, перекладений професором Комлишинським з німецької на російську мову. Також він проводить аналізи місцевих мінеральних вод.
На початку ХІХ ст. одна існуюча казенна аптека не могла задовольнити попит на ліки як губернського міста, так і Слобідсько-української губернії. Тому починають створюватися «вільні», тобто приватні, комерційні аптеки Венцеля, пізніше – Генріха Сартіссона, Карла Доранта, Григорія Фідлера, Єгора Коха і магістра фармації Фрідріха Коха. Їх діяльність регламентувалася «Аптекарським статутом» 1789 р. та 1836 р. У 1873 році були видані «Правила відкриття аптек».
Після скасування кріпосного права в 1861 році мережа аптечних закладів на Харківщині продовжувала зростати, з’явилися нові аптеки при лікарських установах, а також аптечні магазини. Простежується наступна динаміка розвитку аптечної мережі Харківської губернії: 1800 р. – 1 аптека, 1825 р. – 5 аптек, 1865 р. – 28 аптек, 1886 р. – 37 аптек, 1900 р. – 54 аптеки, 1916 р. – 82 аптеки. Найбільш інтенсивно аптечна мережа розвивалася в самому Харкові, де в 1900 р. налічувалось 19 аптек. Таким чином, одна аптека в Харкові обслуговувала 10,5 тис. мешканців, це був найвищий показник рівня забезпеченості аптечними послугами серед українських міст. Середній показник на той час складав – одна аптека на 28 тис. осіб (сучасний показник: 1-на 5 тис. харків’ян) [16].
У фондах Харківського історичного музею зберігається аптечний посуд ХІХ ст. з приватних аптек. На особливу увагу заслуговує керамічний посуд із заводськими написами назв ліків латинською мовою [19].
Після революції 1917 року підготовку фармацевтів при аптеках було скасовано. І вже в 1923 році засновано хімічні фармацевтичні факультети при Харківському та Одеському університетах.
Кадри фармакологів в Україні традиційно формувалися в основному з лікарів, ветеринарів, хіміків та фармакологів. Серед визначних випускників Харківського імператорського університету, які внесли вагомий внесок у розвиток вітчизняної фармації, можна назвати імена Василя Яковича Данилевського (1852-1939), Миколи Сергійовича Бокаріуса, Миколи Авксентійовича Валяшка, Іллі Ілліча Мечникова.
Зусиллями В. Я. Данилевського невелика лабораторія Санітарно-бактеріологічного інституту Харківського медичного товариства, в якій він працював над проблемою виготовлення органопрепаратів, в 1919 р. була реорганізована в Український органотерапевтичний інститут (зараз Інститут проблем ендокринної патології ім. В. Я. Данилевського АМН України). Він сприяв відкриттю у 1927 р. при інституті Ендокринологічної клініки, яка стала першим подібним закладом на теренах СРСР і третім у світі (після Берліна і Праги). Працею вчених Інституту закладено фундамент вітчизняної ендокринології, створення та промислового випуску гормональних та гормоноподібнодіючих засобів [12].
Нове слово на шляху розвитку судової медицини і судової хімії сказав професор-хірург Микола Сергійович Бокаріус (1869-1931). Вже в 1906 р. він починає читати курс лекцій з судової хімії на фармацевтичних курсах медичного факультету, а з 1910 р. і до кінця свого життя (1931 р.) він стає завідуючим та професором кафедри судової медицини Харківського Імператорського університету. У 1920 р. у Харкові (столиці УРСР) у складі Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР, був створений судово-медичний відділ, керівництво яким було доручено М. С. Бокаріусу, що й стало початком організації в Україні судово-медичної експертизи на державному рівні. Після смерті М. С. Бокаріуса його ім'ям названо НДІ судових експертиз (зараз Науково-дослідний інститут судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса) [13].
Велику роль у розвитку фармацевтичної освіти в Україні відіграв М. А. Валяшко (1874-1955), якого вважають за її засновника. Його ім’я стоїть поряд з іменем мікробіолога І. І. Мечникова – лауреата Нобелівської премії 1908 року в галузі фізіології та медицини і нашого земляка, який походив з села Іванівка Куп’янського району. Якщо всі відкриття Мечникова припадають на період його роботи в університетах Санкт-Петербургу, Одеси та Пастерівському інституті в Парижі, то вся плідна діяльність доктора фармацевтичних і хімічних наук Миколи Авксентійовича Валяшка пов’язана саме з Харковом. Він стояв біля джерел створення першого наукового спрямування з вивчення зв’язку побудови речовин з їх біологічною дією. В 1971 році рішенням ЮНЕСКО відзначалось 100-річчя з дня його народження. На V національному з’їзді фармацевтів України в Харкові в 1999 році М. А. Валяшко був названий «гордістю та славою фармації»[9].
Зараз на Харківщині продовжуються дослідження проблеми створення нових високоефективних лікарських засобів синтетичного походження. Вони здійснюються в 12 медичних науково-дослідних інститутах нашого регіону та Державному науковому центрі лікарських засобів (ДНЦЛЗ).
Саме фармацевтична галузь Харківщини є прикладом співдружності науки і виробництва, посідає перше місце в Україні за концентрацією підприємств та кількістю фармакологічних груп лікарських препаратів, що виробляються. На базі Національного фармацевтичного університету, Державного наукового центру лікарських засобів та 9 фармацевтичних підприємств області започатковано замкнутий цикл від підготовки фахівців до виробництва лікарських засобів, які не лише конкурують з кращими іноземними зразками, але й перевищують останні [10] за міжнародними стандартами GMP (ТОВ «Фармацевтична компанія «Здоров’я», Дослідний завод ДНЦЛЗ, ЗАТ «Біолік», АТ «Стома» тощо) [11]. Фармацевтичними підприємствами області виробляється понад 40% усього асортименту лікарських засобів вітчизняного виробництва, а деякі з них (вакцини, сироватки) виробляються виключно в Харкові. Неабияке значення для розвитку фармації України має проведення в Харкові Національних з’їздів фармацевтів України (I-й, III-й, V-й, VI-й та VII-й).
Стратегічна мета, яку ставить перед собою галузева спільнота області – до 2015 року збільшити до 50% показник спеціалістів з вищою фармацевтичною освітою, які працюють в аптечній мережі та в хіміко-фармацевтичній промисловості, бо саме фармацевтична галузь є стратегічною, тому що охорона здоров’я населення — це гарантія безпеки будь-якої держави [3]. Здоров’я людини – ключовий елемент національної безпеки.
Оцінюючи історичний шлях розвитку фармації на Харківщині, що був подоланий крізь лихоліття воєн і протистоянь з українством як таким, можна підсумувати: наш регіон дав світові імена науковців і лікарів, діяльність яких стала джерелом постійного наукового натхнення для фахівців від медицини та фармації, для краєзнавців – ще однією спробою самоідентифікувати себе слобожанам і харків’янам з позиції історико-культурних та наукових суб’єктів в українському та європейському співтоваристві, а музейне висвітлення теми шляхом побудови виставок та підготовки різноманітних масових заходів є актуальним.
Література
1. Баєва О. В. Менеджмент у галузі охорони здоров'я [Текст] : навч. посібник / О. В. Баєва. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 640 с.
2. Богданов Д. В. Розвиток освіти на Слобожанщині у 2 пол. 19 ст. [Електронний ресурс] / Д. В. Богданов // Десяті Сумцовські читання: Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 150-річчю з дня народження видатного українського вченого, академіка АН України М. Ф. Сумцова. – Харків, 2004. – Режим доступу: http://museum.kh.ua/academic/sumtsov-conference/2004/article.html?n=387.
3. Вибір майбутньої професії – це вибір життя //Аптека online [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.apteka.ua/article/259158.
4. Євпрaксія Мстиславівна (Зоя, Добродія) (1108 — 1172) – княжна, лікар. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ex.ua/8847679.
5. Життя та діяльність німців у Харкові (ХІХ – початок ХХ ст.). Будинок Нюрнбергу за підтримки посольства ФРН / під ред. Ципіна Д. [та ін.]. – К., 2004. – 55 с.
6. История аптекарского дела в Европе [Электронный ресурс] // Википедия, свободная энциклопедия. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/Аптекарь&oldid=54370848.
7. Козацька медицина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://otkozachestvod.jimdo.com/козацька-медицина/.
8. Коловрат Ю. А. К вопросу о дате основания Змиева и его этнической принадлежности в эпоху средневековья [Електронний ресурс] / Коловрат Ю. А. – Режим доступу: http://www.ukrainica.org.ua/rus/projects/misto_i_chas/korinnya_mista/korinnya-inshikh-mist/91-153/347-347.
9. Левцова Н. Н. К 130-летию со дня рождения Н. А. Валяшко [Текст] / Н. Н. Левцова // Сьомі Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції з міжнародною участю «Історія та археологія Слобожанщини в музеях Харківщини. До 100-річчя відкриття Салтівської культури», 12 квітня 2001 р. – Х. : [Видавництво ХНАДУ], 2002. – С. 23-25.
10. Левченко Т. Є. Деякі аспекти соціально-економічного розвитку Харківської області у 2003 р. [Електронний ресурс] / Т. Є. Левченко // Десяті Сумцовські читання: Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 150-річчю з дня народження видатного українського вченого, академіка АН України М. Ф. Сумцова. – Харків, 2004. – Режим доступу:http://museum.kh.ua/academic/sumtsov-conference/2004/article.html?n=383.
11. Левченко Т. Є. «Харківщина промислова» – одна із головних тем тимчасової виставки до 15-річчя Незалежності України [Текст] / Т. Є. Левченко // Дванадцяті Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 15 річниці Незалежності України, 14 квітня 2006 р. – Х., 2007. – С. 44-45.
12. Маринжа Л. В. Я. Данилевський. Учений безмежних уподобань [Електронний ресурс] / підготував Лук’ян Маринжа. – Режим доступу: http://health-ua.com/articles/7145.html.
13. Маринжа Л. Н. С. Бокариус – основоположник криминалистического направления в украинской судебной медицине [Електронний ресурс] / підготував Лук’ян Маринжа. – Режим доступу: http://health-ua.com/articles/4975.html
14. Мухін Єфрем Йосипович [Електронний ресурс] // Вікіпедія, вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Мухін_Єфрем_Йосипович&oldid=13997648
15. Прикази громадського опікування. Повітові лікарі. Єлисаветградська Медико-хірургічна школа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hismed.net/node/88.
16. Робак І. Ю. Організація охорони здоров’я в Харкові за імперської доби (початок ХVIII ст. – 1916 р.). Аптечна справа [Текст] / І. Ю. Робак. – Х. : ХДМУ, 2007. – 346 с.
17. Світло вчення. Як освіта ставала світською, загальною і доступною для широких мас населення [Електронний ресурс] / Володимир Маслійчук. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/75230.
18. Сятиня М. Л. Історія фармації [Текст] : навчальний посібник для вищих навчальних закладів / М. Л. Сятиня. – Львів, 2002. – 660 с.
19. Хасанова О. І. Різновиди предметів з кераміки та скла в колекції ХІМ та їх використання в експозиції [Текст] / О. І. Хасанова // Сімнадцяті Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції на тему: «Комунікаційний підхід у музейній справі як відповідь на потреби соціуму» (проводиться в рамках ХVII Сумцовських читань), 18 квітня 2011 р. – Х. : Майдан, 2011. – С. 211-222.