Музей у глобальному світі: інновації та збереження традицій
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Фондові колекції традиційно є основою науково-дослідної, науково-експозиційної та науково-освітньої діяльності музеїв. Для Харківського літературного музею (далі – ХЛМ) рік 25-річчя від часу заснування збігся зі 115 річчям від дня народження Марії Михайлівни Пилинської – перекладачки, мовознавця, дружини письменника Івана Дніпровського, який був одним із чільних представників доби Розстріляного Відродження в Харкові. Після його смерті 1934 р. М. Пилинська зберігала архів чоловіка, який було передано до фондів ХЛМ. Власне, більшістю найцікавіших артефактів колекції музей завдячує саме мужності цієї жінки, котра врятувала рукописи, фото, листи, особисті речі та книжкові видання, незважаючи на репресії, окупацію Харкова та тривале «неповернення» імен репресованих письменників у сучасний науковий та культурний дискурс.
Дослідження величезного за обсягом архіву Івана Дніпровського, частина якого зберігається зараз також поза межами Харкова – у Києві, Херсоні, Хмельницькому – справа тривалої і скрупульозної праці. Разом із тим ім’я письменника і драматурга, соратника Миколи Хвильового, друга дитинства Миколи Куліша, поволі здобуває належне йому місце серед митців Червоного Ренесансу. Натомість ім’я його дружини, яка стала вірним товаришем і помічником у непростих умовах життя радянського письменника, на жаль, і досі невідоме не лише ширшому загалу, а й навіть близьким до літератури людям. Спробою бодай частково виправити ситуацію стала створена у вересні 2013 р. в ХЛМ виставка «Марія. Маруся. Івма. Манюня. Мура» (автори – Тетяна Пилипчук та Наталя Цимбал) та реконструювання біографії М. Пилинської на основі офіційних документів, листування, спогадів із архівів Івана Дніпровського, О. Пилинської-Чілінгарової, А. Чернишова, що зберігаються у фондах ХЛМ і переважно не були опубліковані.
Народилася Марія Михайлівна Пилинська 17 жовтня 1898 р. у м. Кам’янці Подільському. Окрім неї в родині були ще старший брат Олександр та сестра Олена. Батько Михайло Опанасович був відомим у Кам’янці різьбярем. Під час революційного лихоліття брат емігрував до США, а Олена Пилинська (за чоловіком Чілінгарова), швидко овдовівши, усе життя присвятила родині сестри, дбаючи про домашній затишок [2; 4; 7].
Маруся навчалася в учительській семінарії імені Ушинського в Києві. Коли почалася І Світова війна, семінарію було евакуйовано до Великих Лук. Закінчивши семінарію 1917 р., викладала в народних школах на Поділлі. 1923 р. Маруся стала завідувачкою дитячого будинком № 2 м. Кам’янця Подільського [2; 3; 7].
Приблизно на цей період припадає історія знайомства сестер Пилинських із Іваном Дніпровським (справжнє прізвище Шевченко). Поручник царської армії, котрий пройде всю І Світову війну, під час революційних подій на своїй малій батьківщині, у Олешках (сучасний Цюрупинськ Херсонської обл.), стане секретарем червоної гвардії та помічником повітового комісара, далі потрапить до армії УНР, побуває українським есером та «укапістом», вступить до створеного Директорією Кам’янець-Подільського державного університету, працюватиме в кам’янецькій пресі та освіті, Дніпровський свої подальші плани пов’язує з Харковом та літературною творчістю [6], а відтак пропонує М. Пилинській разом пройти життєвий шлях. Уже на початку свого листування Дніпровський та Пилинська звертаються одне до одного, використовуючи різноманітні зменшувальні наймення, перші з яких – Івма (Іванова Марія) та Маів (Маріїн Іван).
Восени 1923 р. сестри Пилинські переїжджають до Харкова, у комунальну квартиру на вул. Артема (колишня назва – Єпархіальна), де Іван Дніпровський винаймає кімнату. Член Спілки пролетарських письменників «Гарт» іще з Кам’янця, Дніпровський від 1924 р. служить редактором провідного Державного видавництва України (ДВУ), а Марія Пилинська розпочинає працювати в РАТАУ (Радіотелеграфному агентстві України) [2; 7; 14].
Незважаючи на вогкість та всілякі побутові незручності, кімната на Артема відразу стала місцем зустрічей усієї літературної братії. Дружба з багатьма українськими письменниками 1920-х років сприятиме формуванню солідного письменницького архіву Дніпровського-Пилинської. У фондах ХЛМ зберігаються свідчення дружби сестер Пилинських із М. Кулішем, П. Тичиною, О. Журливою, В. Свідзінським, Остапом Вишнею, родиною М. Йогансена, спілкування з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, І. Сенченком, П. Панчем, Г. Коцюбою, Г. Колядою, О. Копиленком, Галиною Орлівною та ін. Про це йдеться, зокрема, у спогадах О. Пилинської-Чілінгарової: «Ще в перший приїзд Івана Дніпровського до Харкова з ним заприятелював Павло Григорович Тичина. Весела сестра моя своєю винятковою до всіх увагою, гостинністю і дотепністю викликала загальну симпатію й прихильність. Отож Павло Григорович, не маючи тоді свого притулку й сумуючи за Києвом, залюбки відвідував молоде подружжя, знаходячи у нього родинний затишок. Коли Тичина приходив, Іван Данилович зразу ж затуляв газетою світло. Павло Григорович, сівши за стіл, схиляв голову і з відсутнім виглядом у кімнатній напівтемряві поринав у невідому далечінь. Згодом я звикла до його складної вдачі й стала третім його другом у нашій родині. Коли ніщо не затьмарювало його ясної душі, бував він надзвичайно ніжною, надто уважною до всіх людиною. …Тішив Володимир Сосюра закоханістю в першу свою дружину – “золотого ведмедика”, – що її повсякчасно згадував у балачках» [14, c. 4].
Голодне дитинство та юність, фронтові злигодні підірвали здоров'я Івана Дніпровського. У його організмі були виявлені «кохані палочки» (туберкульоз) і вже від початку 1920-х письменник вимушений боротися з хворобою, яка чим далі тим більше заважає йому жити та працювати. Великий обсяг архіву Дніпровського пояснюється саме тим, що він багато часу проводив у санаторіях. У розлуці подружжя могло обмінюватися листами та поштівками мало не щодня. Мінь, Манюнє, Мура або навіть «твоя стара Мацапура» – так іменувалася Марія Пилинська в листуванні з чоловіком.
Від 1928 р. вона полишає посаду в РАТАУ і стає перекладачем художньої літератури для різних видавництв [2; 5], а 1930-го подружжя переїжджає до нової квартири в письменницькому будинку «Слово» у Харкові. О. Пилинська-Чілінгарова згадує: «У “Слові” я вперше побачила Миколу Куліша, найкращого приятеля І. Дніпровського ще з років навчання. Симпатична, добродушна усмішка, простота й скромність завжди прикрашали його особистість. Тут же бував і Остап Вишня, котрий дуже прихильно ставився до нашої родини. Мила й приємна була і дружина Вишні – артистка Варвара Маслюченко. Бувала у нас і красуня – приятелька Дніпровського поетка Олена Журлива. Заходила до нас письменниця Галина Орлівна – дружина талановитого російського повістяра Володимира Юрезанського. …А Петро Панч? Багато про що говорить його напис на звороті подарованого фотопортрета: “Дорогій Марії Михайлівні Пилинській на спогад. А згадати нам, що починали радянську літературу, є що! Будьте щасливі! Петро Панч (1930)”» [14, c. 5–6].
На початку 1930-х років хвороба Івана Дніпровського зазнала фатального загострення. Письменник помер у тубсанаторії в Ялті 1 грудня 1934 р. Марія Пилинська разом із драматургом Миколою Кулішем виїхала за тілом [10]. Відомого драматурга заарештували за звинуваченням у вбивстві Кірова саме тоді, коли він ішов на похорон свого друга ще з юнацьких часів – Іван Дніпровський (Жан) та Микола Куліш (Кляус) разом навчалися в Олешківській гімназії.
За спогадами О. Пилинської-Чілінгарової, після смерті Дніпровського М. Пилинська сильно захворіла, понад місяць лежала в лікарні з температурою 40° [12, с. 12]. Важка атмосфера арештів мешканців будинку «Слово» не сприяла одужанню, і все ж таки жінка повернулася до життя.
Упродовж 1930-х років М. Пилинська працює перекладачем на дому та в різних видавництвах. Серед її перекладів – популярні твори того часу: книги Л. Рейснер «Гамбург на барикадах», Д. Фурманова «Бунт», О. Серафимовича «По землі», «Новели» К. Мікаеляна, «Дванадцять стільців» Ільфа та Петрова, два томи зібрання творів Максима Горького (у тому числі «Мої університети»), п’єса «Чапаєв» Д. Фурманова та С. Луніна [11].
1936 р. вона одружується вдруге – з Анатолієм Бугаєвським, інженером електриком за спеціальністю [2]. У цьому шлюбі народиться син – Олександр Бугаєвський, або маленький Біка, котрий через багато років передасть частину збереженого матір’ю архіву Івана Дніпровського до ХЛМ. Коли батько 1940 р. піде на фронт, родина залишиться в окупованому Харкові. М. Пилинська відмовилася від евакуації, оскільки виїхати мали можливість тільки вона з сином, а сестра Олена та стара матір Марія змушені були залишатися на окупованій території [2].
У квартирі № 21 будинку «Слово» облаштувалися німецькі офіцери, а родину перемістили на кухню. Топили взимку гілками, шишками, які збирали в парку Горького. Майно Пилинських збереглося, і Олена ходила взимку з санчатами по селах (аж на Полтавщину) для обміну речей на харчі [12, с. 23 24]. Марія Пилинська працювала в господарському банку [5].
Згадуючи ті нелегкі часи, О. Пилинська-Чілінгарова пише: «Тут ще треба додати, що за прикладом інших книжок своїх ми не палили, не здіймались у нас на це руки. З болем дивились на цілу гору книжок, які тліли у нашому садку. Німців зовсім не це цікавило, а всілякі істотні матеріальні блага. І весь наш архів зберігся в такому ж стані, як і був раніше» [12, с. 21]. Так Марія Михайлівна зберегла автографи П. Тичини, М. Куліша, Остапа Вишні, Миколи Хвильового, Леся Курбаса та багатьох інших митців Червоного Ренесансу. У дні жорстоких боїв між радянською та німецькою арміями за Харків вона вкладала до валізи, в якій зберігала частину архіву, записку з проханням зберегти архів Дніпровського в разі її смерті [9].
По закінченні німецької окупації М. Пилинська працювала в редакції газети «Соціалістична Харківщина» на посаді літературного редактора, далі перекладала. За роботу під час ІІ Світової війни в редакції газети «Соціалістична Харківщина» [2] була нагороджена урядовою нагородою медаллю «За доблестный труд» 30 січня 1946 р. [4]. А. Бугаєвський, офіцер Червоної армії, після підписання Німеччиною акту про капітуляцію залишився в Німеччині в зоні радянської окупації, і М. Пилинська з сином переїжджають до нього [2; 4]. Ще до переїзду М. Пилинська вступила до Спілки Письменників України З 6.06.1946 р. по 30.12.1946 р. перебувала з чоловіком у Берліні [1]. Після повернення в Україну знову зайнялася перекладацькою діяльністю [2; 5].
Лишаючись перекладачем, М. Пилинська присвятила багато років ще одному великому проекту – створенню разом із поетом та перекладачем Іваном Вирганом російсько-українського фразеологічного словника, практичного вказівника для літературної роботи [14]. Щоправда, вона так і не побачила надрукованою справу свого життя. Частини фразеологічного словника публікувалися в журналі «Прапор» за 1959–1971 рр., а окремою книгою він був виданий лишень 2000 р. І. Вирган так змальовував процес роботи над словником у жартівливій оді к. 1960-х рр., присвяченій М. Пилинській:
Один з письменницької Спілки,
І звуть його поет Вирган,
Хильнувши трішечки горілки,
Пішов колись-то на таран:
«Давайте ми разом, удвоє,
Для наших читачів розвою
Фразеологію дамо».
…Було це років десять тому.
Словник приніс велику втому
І слави повне решето [8].
У журналі «Прапор» M. Пилинська офіційно працювала від 1956 до 1965 року [14, с. 7]. Микола Шатилов у книжці спогадів «Кляті сімдесяті» так пише про цей період її життя: «Найвизначнішою постаттю з-поміж тодішніх “прапорян” була Марія Пилинська. Не за посадою: посада непишна – літературна редакторка. Не через те, що становила собою живе втілення гіркої пам’яти: знала поіменно, знала зблизька всеньке – від Миколи Хвильового до Бориса Тенети – вистріляне Відродження. Не завдяки своїм високохудожнім перекладам. А завдяки тому, що Марія Пилинська як ніхто була втаємничена в життя українського слова з усіма його нюансами, варіаціями, сюрпризами. …Скільки років було Марії Пилинській, коли я вчащав до “Прапора”? Шістдесят? Шістдесят п’ять? Враження старшої пані не справляла. Повсідень, як сама могла б сказати, в однім уремені. Сухорлява, ставна. Зачесане під немодний гребінець сиве волосся. Зачіска, яка вподібнювала її до жінок з давніх світлин. Бліда, лице ніби борошном обсипали, трохи охмура, з закушеною цигаркою…» [15, с. 88–89].
Саме такою ми бачимо Марію Михайлівну на її останніх фото. Жінка, котра не залишила спогадів і забрала з собою в могилу багато секретів Розстріляного Відродження, померла 16 грудня 1976 р. в Харкові, але й сьогодні її постать привертає увагу та хвилює тих, кому небайдужа ця велична й трагічна епоха. На матеріалі збереженого нею архіву в ХЛМ проводиться систематична науково-дослідна, науково-експозиційна та науково-освітня робота, котра дозволяє поглиблювати наші знання про різні етапи літературної історії.
Джерела та література
1. Документ. Витяг з протоколу № 4 засідання Президії СРПУ від 04.05.1946 р. про прийом до членів Спілки М. Пилинської, 10.06.1946 р. [Текст] // ХЛМ. – Вст. 18451, Д-1983.
2. Документ. Личная карточка члена Союза Советских Писателей СССР от 9.07.1952 г. [Текст] // ХЛМ. – Вст. 18447, Д-1979.
3. Документ. Личная карточка члена Союза Советских Писателей СССР от 26.06.1950 г. [Текст] // ХЛМ. – Вст. 18452, Д-1984.
4. Документ. Личная карточка члена Союза Советских Писателей СССР [Текст] // ХЛМ. – Вст. 18457, Д-1986.
5. Документ. Особова картка з обліку кадрів від 17.02.1947 р. [Текст] // ХЛМ. – Вст. 18456, Д-1985.
6. Кузякіна Н. Траєкторії доль [Текст] / Наталя Кузякіна. – К. : Темпора, 2010. – 640 с.
7. Рукопис. Автобіографія М. М. Пилинської від 17.12.1946 р., 26.06.1950 р. [Текст] // ХЛМ. – Вст. 18453, РП-2450.
8. Рукопис. Жартівлива ода І. О. Виргана, присвячена М. Пилинській. Харків, кінець 1960-х рр. (м. б. 1968 р.) [Текст] // ХЛМ. – Вст. 17805, РП-2236.
9. Рукопис. Записка М. Пилинської від 12.08.1943 р. із проханням про збереження архіву І. Дніпровського [Текст] // ХЛМ. – Вст. 17909, РП-2266.
10. Рукопис. Записка М. Пилинської від 6.12.1934 р. [Текст] // ХЛМ. – Вст. 17866, РП-2251.
11. Рукопис. Заява М. Пилинської до секції перекладачів від 16.05.1935 р. із проханням прийняти до секції [Текст] // ХЛМ. – НДФ-5755.
12. Рукопис. Спогади О. Чілінгарової [Текст] // ХЛМ. – Вст. 16970, РП-2098.
13. Рукопис. Cпогади О. Чілінгарової, 10 березня 1975 р. [Текст] // ХЛМ. – Вст. 13798, РП-1145.
14. Рукопис-машинопис. Спогади О. Чілінгарової «Знавець нашої мови: спогади про Марію Пилинську», 1977 р. [Текст] // ХЛМ. – НДФ-11018/8.
15. Шатилов М. Кляті сімдесяті… На пам’яті стало, пам’яті стали… [Текст] / Микола Шатилов. – Х. : Апостроф, 2011. – 264 с.