Панель користувача
Про музей

У структурі створеного у січні 1920 року у Харкові Музею Слобідської України археологічний відділ, а відтак і археологічні колекції, були відсутні. Лише зі зміною у 1930 році назви закладу на Український державний історичний музей та розширенням напрямів його роботи з’являється відповідний підрозділ та починають формуватися археологічні фонди. З цього часу співробітники музею активно включились у роботу першої вітчизняної новобудівної експедиції з дослідження пам'яток археології на території будівництва Дніпрогесу та зони затоплення в Дніпровському Надпоріжжі. У 1931 року до Дніпробудівської експедиції від історичного музею був відряджений Т.Т. Тесля – першовідкривач Надпорозького палеоліту, якому того ж року вдалося дослідити пам’ятки у районі с. Петро-Свистуново у балках Кислій, Росохуватій, Голій. У цей же рік Т.Т. Теслею разом з І.Ф. Левицьким, якого в березні 1932 року було призначено завідувачем відділом докласового суспільства музею, були відкриті та частково досліджені місцезнаходження у балках Дубовій та Осокоровій, розкопки яких продовжувалися і протягом двох наступних років.

Наукові інтереси І.Ф. Левицького були звернені до пам’яток кам’яної доби, що обумовило і головний пріоритет напрямів його діяльності на посаді заввідділом докласового суспільства вже після завершення робіт на Дніпробуді. Серед інших найбільш відомих довоєнних досліджень були розкопки спільною археологічною експедицією Інституту археології АН України та Державного історичного музею, керівництво якої здійснював І.Ф. Левицький, Гонцівської палеолітичної стоянки у 1935 році, а також польові розвідки в м. Богодухові, с. Амвросіївці, с. Малій Вовчі та розкопки багатошарового поселення біля с. Нова Покровка, де були досліджені залишки залізоплавильного горну (1935 - 1936 рр.), поселення бронзової доби та скіфського часу поблизу с. Безлюдівка (1939 р.) (Колекція - Арх. 6).

Активну участь у роботі Дніпробудівської експедиції брав заввідділом рабовласницького суспільства Українського державного історичного музею В.А. Грінченко. У районі новобудови під його наглядом за декілька років було досліджено 33 пам’ятки, найбільш відомою з яких були залишки поховально-поминального комплексу кочовиків першої половини VIII ст. ‑ так званий «Вознесенський скарб». Найбільш яскраві знахідки цього комплексу було передано на зберігання саме до Харкова, в історичний музей.

Поповнення археологічних фондів музею у довоєнний час відбувалося різними шляхами і було особливо успішним до 1934 року. Так, користуючись привілеями столичного міста, Український державний історичний музей став власником репрезентативної колекції скіфських старожитностей з Державного Ермітажу (матеріали 6 скіфських курганів – Мельгунівського, Олександропільського, Шульгівки, Іллінецького, Першого Мордвинівського, Чмиревої Могили), переданої до України у 1932 році за рішенням Паритетної комісії.

Великі іспити на музей та його колекції лягли з початком Великої Вітчизняної війни. Вчасно евакуювати всі колекції музею не вдалося. Для колекцій трьох музеїв – Історичного музею ім. Г.С. Сковороди, Центрального музею революції УРСР та краєзнавчого музею було надано лише два вагони, в яких вдалося помістити тільки 22 ящика. 10 жовтня на станції Олексіївка Бєлгородської області ешелон попав під бомбардування німецької авіації і прямим попаданням авіабомби один з вагонів був повністю знищений. Загинули і директора двох музеїв – І. Яблучник та С. Компанієць. За розпорядженням коменданта станції музейні експонати були зібрані бійцями винищувального батальйону, упаковані у 8 ящиків та відправлені до Уфи, де пробули до 1944 року.

Доля колекцій, що залишилися у Харкові, була не менш драматична. Неевакуйовані колекції з самого початку окупації страждали від пограбувань – як стихійних, так і організованих робочою групою Оперативного штабу Розенберга. У листопаді 1941 року міською управою Харкова шляхом об’єднання чотирьох музеїв (історичного, краєзнавчого, антирелігійного та революції) було створено Музей Слобожанщини, директором якого призначено О.М. Рудинського. У структурі музею знайшлося місце і археологічному відділу, який очолив І.Ф. Левицький.

Навесні 1942 року музей переходить у підпорядкування VII відділу постійної німецької комендатури, з ініціативи якого з липня 1942 року розпочалося створення «Археологічної виставки». До приміщення колишнього педагогічного інституту за адресою Сумська, 33 протягом тижня звезли археологічні та етнографічні збірки Музею Слобожанщини, археологічного та етнографічного музеїв університету, окремі геологічні та палеонтологічні колекції геологічного та біологічного музеїв.

Виставка була урочисто відкрита 1 листопада 1942 року і складалася з 9-ти розділів та майже повністю була присвячена давній історії України. Зокрема, перші два розділи висвітлювали кам’яну добу Україну, третій розділ було присвячено бронзовій добі, четвертий – проблемам грецької колонізації у Північному Причорномор’ї та скіфо-сарматського періоду, п’ятий – історії готських племен першої половини І тис. н.е., наступні три ‑ історії ранніх слов’янських культур та вікінгів VI – X ст. н.е., матеріальній культурі Київської Русі XI–XII ст. н.е. та набігам азіатських племен на територію Європи.

14 лютого 1943 року, перед тим, як залишити місто, будинок, де розміщувалася археологічна виставка, було підпалено, що призвело до знищення та часткового пошкодження значної кількості експонатів.

23 серпня 1943 року Харків було остаточно звільнено від німецько-фашистських загарбників, а вже 28 вересня постановою РНК УРСР «Про поновлення роботи історичного музею в м. Харкові» було розпочато відбудову закладу. Вже 6 жовтня 1943 року І.Ф. Левицький був поновлений на посаді завідуючим відділом первіснообщинного ладу.

Відразу розпочалася напружена робота по рятуванню колекцій на місці спаленої археологічної виставки (Сумська, 33) та у будинку Історичного музею (Пролетарська площа, 2). Роботи тривали протягом трьох «сезонів». З 1943 по 1945 рр., було складено реєстр вцілілих музейних предметів, проведено їх систематизацію, опис та часткову атрибуцію. Отримані на попелищі експонати започаткували формування нової археологічної колекції музею (Арх. 1 - 4, 6, 25, 30, 88, 95, 96, 98, 99), при цьому музей став спадкоємцем залишків довоєнних збірок Археологічного музею Харківського університету.

Поступово до музею поверталися і інші колекції. Так, восени 1944 року з Уфи до Харкова (через Київ) було доставлено вцілілі рештки колекції предметів з дорогоцінних металів, серед яких було чимало і археологічних речей. А в 1945 році до музею було повернуто розшукані бійцями Червоної Армії в м. Цедінін (Бранденбурзька провінція) декілька музейних предметів, вивезених окупантами під час війни.

У перший повоєнний рік І.Ф. Левицькому нарешті випала можливість провести польові розвідки. Основний район дослідження обмежувався Харковом та його околицями, де були виявлені нові поселення різного часу поблизу Донецького городища, станції Основа, с. Друга Дудківка, зафіксовані залишки кремаційних могильників у с. Жихор та поблизу ст. Основа тощо (Арх. 10).

У 1948 році під керівництвом І.Ф. Левицького починаються дослідження багатошарового Мереф’янського поселення, що зазнало руйнування під час будівництва автомагістралі Москва - Сімферополь (Арх. 9). Цього ж року відбулися розкопки поселення скіфського часу у Саржиному Яру (Арх. 15). На Житомирщині було продовжене дослідження неолітичної стоянки на торфовищі Моства.

Наступного сезону І.Ф. Левицький та Л.П. Ланде провели спільні дослідження декількох пам’яток – зокрема, розкопки поселення біля с. Безлюдівка та розвідки на селищі скіфської доби поблизу с. Островерхівка (Арх. 8, 16, 17). У 1951 році було оглянуте поселення Подвірки у Дергачівському районі (Арх. 19).

Але у травні 1951 року через хворобливий стан здоров’я І.Ф. Левицький вимушений був звільнитися з музею, а наступного року Івана Федоровича не стало. А вже 25 жовтня 1952 року вийшов наказ № 148, згідно якого «з метою покращення організаційно-методичної та культурно-просвітницької роботи» передбачалося «відділ первіснообщинного ладу зберегти в експозиційній структурі в такому ж об’ємі, як він є, а штатну посаду заввідділом вивільнити та передати у знов утворений відділ радянської історії». Таким чином, на довгі роки музей втратив значення одного з провідних центрів археологічних досліджень Харківщини, хоча археологічна діяльність не припинилася і у часи вимушеного забуття. Вже у вересні 1955 року на роботу до музею було взято Є.В. Пузакова, якого було зараховано до відділу феодалізму. Є.В. Пузаков залишив слід в археологічній науці як автор численних розвідок, в результаті яких було відкрито чимало нових пам’яток, а також досліджень багатошарових поселень Сердюково II, Велика Тополяха I, Світличне I, найбільш відомими матеріалами енеолітичної доби (середньостогівськими та рєпінськими старожитностями), розкопками кургану бронзової доби біля с. Різдвянки Лозівського району тощо. Матеріали цих досліджень складають близько сорока колекцій археологічних фондів (Арх. 23, 31, 35, 36, 49 - 72, 74 - 84).

Поповнення археологічних фондів музею у 50-ті роки XX ст. відбувалося і іншими шляхами. Враховуючи значні втрати під час Великої Вітчизняної війни за розпорядженням Міністерства культури до Харкова були передані матеріали з ряду інших музеїв України. Так, у 1950 році з Державного історичного музею у Києві надійшли трипільські та скіфські старожитності, а також матеріали розкопок Ольвії, з Дніпропетровського історичного музею – старожитності бронзової, скіфської доби та епохи середньовіччя. Цього ж року з Інституту археології Академії наук України були передані деякі колекції із зібрання ізюмського краєзнавця М.В. Сібільова (Арх. 18, 21), а в 1953 році з Херсонського музею надійшла давньогрецька амфора із скіфського кургану Солоха (Арх. 103).

У 1959 році до музею надійшов так званий «Харківський скарб» ‑ збірка різночасових артефактів від неолітичної доби до козацьких часів, що була виявлена будівельниками під час земляних робіт на вулиці Шота Руставелі (Арх. 32). Вірогідніше за все, «скарб» склали предмети, зібрані невідомим ентузіастом на згарищі «Археологічної виставки».

Іноді своїми здобутками ділилися і археологи інших установ. Так, до музею надійшли матеріали розвідок Харківського загону Скіфської експедиції під керівництвом П.Д. Ліберова у 1953 - 1954 рр. (Арх. 108), розвідок та розкопок Сіверськодонецького загону Донецької експедиції Інституту історії матеріальної культури під керівництвом С.О. Плетньової (Арх. 104 - 106), а також експедиції Харківського державного університету під керівництвом Б.А. Шрамка (Донецьке городище, с. Шмарівка, с. Мохнач) (Арх. 33, 85). Однак ці поповнення мали спорадичний характер. Майже двох десятиріч виявилося цілком достатньо, щоб зрозуміти помилковість рішення про ліквідацію у структурі музею спеціалізованого відділу і наказом № 76 від 12 листопада 1968 року, підписаним директором Харківського історичного музею М.А. Воєводіним, «з метою посилення та більш широкого розгортання археологічної роботи» був створений відділ археології. Завідувачем відділу було призначено Емілію Михайлівну Кадєєву, Є.В. Пузаков став його науковим співробітником. Уже наступного року до музею надійшли досліджені Е.М. Кадєєвою залишки зруйнованого сарматського поховання біля с. Великі Проходи (Арх. 37), але в березні 1970 року Емілія Михайлівна звільнилася з музею і посада завідуючого відділом знову опинилася вакантною.

У липні 1970 року на цю посаду було прийнято В.Г. Бородуліна, який щойно закінчив Харківський державний університет. Наступні два десятиріччя формування археологічної колекції можна умовно поділити на три періоди. Перший, що тривав протягом шести польових сезонів, був присвячений головним чином дослідженню В.Г. Бородуліним курганів доби енеоліта - бронзи у районі новобудов на півдні Харківщини та суміжних районах Дніпропетровщини – спочатку у якості археолога-стажера в експедиції «Дніпро-Донбас» під керівництвом Д.Я. Телєгіна, а згодом і самостійних розкопок, зокрема курганів біля селищ Мінівки, Верхньої Самари, Князеве, Грушевахи та інтенсивним розвідкам, що дозволили виявити чимало нових пам’яток та поповнити фонди музею значною кількістю експонатів (Арх. 109 - 115).

Розкопки курганів бронзової доби продовжувалися і протягом другої половини 70-х років XX ст. (с. Хотімля, с. Ново-Петрівка), але пріоритетним напрямом роботи відділу у цей час стають дослідження поховальних пам’яток скіфського часу. Розпочалися вони у 1976 році з розкопок Протопопівського курганного могильника [10]. Наступного року були досліджені два кургани на північно-східній околиці Харкова, а потім, протягом трьох сезонів (1978 - 1980 рр.) були розкопані 35 курганів Пісочинського могильника. Завершується другий етап у 1982 році, коли поблизу Коротича було досліджено цікавий курган V ст. до н.е. з кінським похованням (Арх. 118, 121 - 129, 133).

Цього ж року було розпочато і третій етап – найбільш тривалий та результативний, який умовно можна назвати «салтівським». Започаткували його розкопки відкритого на місці будівництва мотороремонтного цеху нового катакомбного могильника салтівської культури біля с. Старий Салтів, що тривали протягом двох сезонів (Арх. 132, 134, 135).

А з 1984 року археологічною експедицією історичного музею були відновлені роботи на відомій епонімній пам’ятці салтівської культури – Верхньосалтівському катакомбному могильнику. Найбільш тривалі та широкомасштабні розкопки велися на першій (головній) ділянці могильника (71 катакомба, кілька ямних та кінських поховань), у 1988 - 1992 рр. досліджувалися поховання третьої ділянки могильника (25 катакомб), а в 1989 році було відкрито нову – четверту – ділянку могильника, де протягом двох сезонів розкопано 17 катакомб (Арх. 135 - 140, 142 - 147). Крім цього, у 1987 році було відкрито ще один новий салтівський могильник біля с. Рубіжне, на якому вдалося дослідити 13 катакомб (Арх. 141).

З 1988 р. у музеї поновлюється інтерес до пам’яток доби пізнього палеоліту. Новий напрямок в археологічних дослідженнях музею започаткувала співробітник музею І.А. Сніжко. Протягом кількох років були повністю завершені розкопки пізньопалеолітичної майстерні поблизу с. Синичине (1991, 1995, 1997, 2002 рр.), а вже 2004 р. відкрита нова пам’ятка – стоянка-майстерня біля с. Кам’янка Ізюмського району, розкопки якої археологічна експедиція під керівництвом І.А. Сніжко проводить протягом уже 7 польових сезонів (2005 - 2011 рр.) (Арх. 151, 152, 154, 164, 169, 173, 177, 179, 180, 183, 186).

На початку 1993 року посаду завідуючого відділом археології обійняв В.С. Аксьонов, перші самостійні розкопки якого були присвячені дослідженню курганів доби енеоліта-бронзи – поблизу с. Сподобівка Шевченківського району у 1993 році та с. Червоне Первомайського району у 1994 році (Арх. 148). З 1993 року розкопками на Нетайлівському могильнику було продовжено і дослідження салтівських старожитностей. Головна польова робота зосередилася на дослідженні пам’яток Верхньосалтівського археологічного комплексу, а саме Рубежанського катакомбного могильника (1995 р.) (Арх. 150), Верхньосалтівського катакомбного могильника, ділянка № 4 (1997 - 2011 рр. - Арх. 157 - 159, 161 - 163, 166, 168, 171, 174, 181, 185), Нетайлівського ґрунтового могильника (1993, 2006 - 2010 рр. - Арх. 172, 175, 178, 182, 184).

Серед інших найбільш цікавих надбань варто згадати відкриття у 1996 року унікального інгумаційного поховання пеньківської культури біля с. Мохнач Зміївського району (Арх. 153), поховання у катакомбі скіфського часу поблизу Коротича (Арх. 176), поховання скіфського воїна-вершника з Пересічного тощо (Арх. 167).

Поповнювалися фонди музею і за рахунок надходжень від колег-археологів. Так, С.І. Бєрєстнєв передав матеріали декількох поховальних комплексів Куп’єваського курганного могильника скіфської доби (Арх. 167), А.В. Криганов – матеріали розкопок Нетайлівського ґрунтового могильника (Арх. 165, 170), співробітники Слобожанської археологічної служби – ряд знахідок із дорогоцінних металів. Завдяки науковому співробітнику Харківського науково-методичного центру охорони культурної спадщини В.В. Дідику до музею надійшли цікаві артефакти доби великого переселення народів. Серед артефактів, отриманих від приватних осіб, варто відзначити колекцію предметів озброєння, передану народним депутатом України О.Б. Фельдманом.

У останні роки постійним постачальником нових надходжень до археологічних фондів музею стали співробітники Харківської митниці, які періодично передають вилучені при спробах перетину державного кордону. У такий спосіб музейна колекція поповнилася збіркою глиняного посуду пізньоримського часу з некрополів Кримського півострова та предметами озброєння та кінського спорядження скіфської доби.

Склад колекції свідчить, що головним джерелом надходження археологічних старожитностей до фондів музею залишаються розкопки стародавніх пам’яток на теренах Харківщини. Найбільш атрактивними є речі, що мають не лише наукове, а й високе експозиційне значення, потрапили до фондів в наслідок дослідження поховальних пам’яток. 

ПОВ´ЯЗАНІ ТЕМИ: