Мовою свідків (спогади про Голодомор 1932-1933 рр.)

На сьогодні вже не викликає сумнівів той факт, що голодомор 1932-33 років був спланованою акцією керівництва СРСР проти непокірного українського селянства з метою приборкання останніх. Про це свідчать архівні документи, дослідження істориків, розповіді свідків. Саме їх пам’ять  зберегла для прийдешніх поколінь жахи пережитих голодних років.

Наведені нижче свідчення записані як у мешканців Харківської області, так Полтавської і Сумської (дві останні у 1932-1933 рр. були у складі Харківської).

Гонтар (Приходько) Уляна Іванівна, 1897 р.н., с.В’язова Краснокутського р-ну Харківської обл.: “Голодовки були і раніше, і не одна – недорід, засуха, але те, що було з осені 1932 р. по осінь 1933 р.,  - такого не було жодного разу. Урожай 1932 р. був невеликий, та і той забрали, вигребли,  вимели  під мітлу. У 1933 р. у мене було троє дітей: 6-річна Галя , 2-річна Катя та новонароджений Ваня. Першою померла Катя, другим – одномісячний Ваня, а Галя сама ходила по селу шукати харчів – рилась в снігу, в лісі, їли котів, собак, солому з хати, бур’ян, листя, коріння. Опухли з голоду та померли мама і тато. Потім опухла сама – тоді і вирішила віддати Галю до дитбудинку, але при живих батьках дітей не приймали, чекали, поки хтось помре. Галю  віддала чужій жінці на залізничній станції “Коломак”, яка відвезла дівчинку до Харкова, там підібрав її міліціонер і віддав до дитбудинку. Я від безпорадності лягла на рейки, та люди відтягли, дали водички. Пізніше мене викликали до міліції, бо в колодязі знайшли дитину і знали, що я хотіла віддати Галю до дитбудинку. Люди підтвердили, що то не моя дівчинка, а то б посадили до в’язниці за вбивство дитини, хай краще з голоду помре. Було багато  випадків, що різали батьків, дітей і їли. ГОЛОД. Три роки пробула Галя у дитбудинку, нікому не сказала, як її звати та де жила (я наказувала, щоб мовчала), бо відправлять до мами, а там – смерть. Ось що таке голод – шестирічна дівчинка мовчала. А знайшла Галя сама себе: у 1937 р. до дитбудинку приїхав дядько забирати свого хлопчика, вона признала його та сказала, хто вона така і попросила побачення з мамою. Дочку я забрала, та ще довго вона просилась назад до дитбудинку, бо дома і тоді було голодно”.

Токар (Рожнова) Катерина Миколаївна, 1926 р.н., с.Синиха Куп’янського р-ну Харківської обл.: “Як згадую ті роки, то плачу – так ми набідувалися. Корову, коня, хліб у батьків забрали. Я з сестрою Марією (1924 р.н.) та братом Іваном (1928 р.н.) самі рвали та їли мишій, грицики, козельки, незабудки, рогіз, очерет. А мама, Єлизавета Макарівна, пухла від голоду, пішла полоти буряки та на ланці і впала. Люди притягли її додому. Ми розжилися десь молока, так і виходили маму. Батько, Микола Трохимович, їздив у Росію, щоб обміняти речі на харчі”.

Вєреєв Тихон Павлович, 1924 р.н., с.Синиха Куп’янського р-ну Харківської обл.: “У 1932 р. я з батьками, дідусем і бабусею, трьома сестрами жили у хуторі Кудинове, зараз його немає, а територіально він належав до Куп’янського р-ну  Харківської області. Наша сім’я не голодувала – батько був головою колгоспу, він перший здав землю та майно. Бабуся не змогла пережити цього, отруїлась і померла. Тих, хто чинив опір, відправляли на Урал, на Соловки.

Багато було попрошайок у ці роки. Прийшла до нас дівчинка 4-5 років, вже пухла. Дідусь її погодував, а в дорогу ягід дав, вона й пішла. Одного разу побіг я в садок за хутором. Бачу – лежить та дівчинка у бур’яні мертва. Я злякався, плачу, прибіг додому, розказав діду, у тому садку її і поховали”.

Лях Іван Пилипович, 1930 р.н., с.Білогорілка Лохвицького р-ну Полтавської обл.:  “1933 рік я знаю з розповідей своєї бабусі. У нашому селі було голодно, люди помирали на ходу. Активісти або “ударники” приходили до хатин, забирали хліб, а з осель виганяли господарів, які не бажали вступати до колгоспу. Селяни тікали у  Донбас. Ті, хто раніше  вступили до колгоспу, легше перенесли голод.

 А от 1934 рік я  відчув на собі. Від недоїдання я дуже хворів, батьки вже не звертали на мене  уваги, оскільки думали, що помру. Та рідна сестра моєї бабусі наполягла на тому, щоб батьки відвезли мене до лікарні. Там мене і відходили.”

Рогальська (Пелих) Галина Никифорівна, 1929 р.н., с.Рубани Охтирського р-ну Сумської обл.: “У 1933 р. мені було лише 4 роки, але я чітко пам’ятаю, як із старшими сестрами Вірою (1922 р.н.) та Катериною (1924 р.н.) навесні ходили до лісу збирати бруньки, листя, квіти. Мама розминала бруньки у макітрі, терла качани кукурудзи, доливала води і пекла оладки – “липеники”. Восени збирали жолуді та їли, а потім дуже після них животи боліли, мабуть, це була груба їжа для шлунку. Я з трьох дітей була найпухліша. І мама була дуже пухла, особливо ноги, і зараз пам’ятаю її рани...”.

Отже, ці спогади свідчать, що голод 1932-1933 рр. мав зловмисний характер та був наслідком політики суцільної колективізації.