Міфопоетичний феномен української культури (на прикладі періодів бароко та романтизму)

Філософсько-антропологічний аналіз міфопоетичного феномену української культури можна здійснити на прикладі доби бароко. Насамперед слід зазначити, що у перекладі з італійської “бароко” означає “вигадливий”, “химерний”, “чудернацький” – цей стиль побудований на принципі контрасту різних характеристик буття, тут протистоять одна одному: примхлива природа – тверезому розумові, бридке – чудовому, високе – нікчемному. Географічно бароко охоплює великий романо-слов’янський культурний ареал католицької Європи від Португалії до України. В Україні через козацьке бароко відбулося протистояння відтвореним у класицизмі імперським стереотипам. Не випадково бароко занепадає, коли в політичній системі імперії остаточно стверджуються принципи абсолютистської влади і знищуються рештки української автономії. Поетика бароко побудована на уявленні, що видимий, широкоплинний світ утворює знакові системи, які потрібно розшифрувати, прочитати, щоб досягти вічного і незмінного знання. Звідси потреба бачити у з’явах реальності символічний зміст, у буденних речах виявляти глибинну емблематику. Застосування символів у світі бароко набуває характеру синтаксичного, пов’язаного з риторичними засадами побудови дискурсу. Метафізичність творчості українських барокових авторів спостерігається на рівні поетичної емоції, сформованої в контексті певних західноєвропейських світоглядних систем (августініанство, томізм, картезіанство). Метафізична поезія цікавиться передусім дією теологічних істин у земному житті, пізнанням законів світобудови. Світогляд українського бароко засновується на системі універсалій, що утворюють первісну продуктуючу модель, наслідком еманації якої є сукупність особливих форм “становлення Буття у Слово”. Повідні сюжети спекулятивної поетики й риторики експлікуються шляхом прилучення до відповідно витлумачених традиційних універсалій “матерія”, “форма”, “образ” тощо. Риторичний спосіб “наслідування природи” обумовлює явище конвергенції, що набуває синкретичних форм жанрових моделей, філософських сенсів “поетичної матерії”, особливої техніки винаходу та розташування матеріалу. Структуровані Логосом “натуральні” і “супернатуральні” образи, в свою чергу, моделюють різноманітну мистецьку іконіку. Природний і мистецький образи репрезентують, отже, різні шаблі ієрархії буття. Причому родовою прикметою мистецького образу (“зображення”), виявляється ілюзіонізм. Недаремно засновані на ейдосові ілюзорності земного існування людини мотиви “марнота марнот” та “життя є сон” часто ампліфікуються за допомогою “малярського” іконічного ряду. До тих неминущих універсальних ідей і вчень, які залишаються актуальними і досі, належить ідея єдності мікро- і макросвіту. Вчення про світи дотримувались анонімний автор “Луцидаріуса”, Феодосій Косой, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Симеон Полоцький, Феофан Прокопович, Г.Сковорода та ін. І якщо, наприклад, Д.Туптало виділяє два світи ( мікро і макро), то Г.Сковорода додає до них третій – символів, тобто Біблію. На відміну від них Кирило Транквіліон-Ставровецький розглядає чотири світи: невидимих духовних сутностей, або ангельський; видимий, тілесний або великий; людина, або малий; зла. Подібно до стоїків К. Транквіліон-Ставровецький розглядає дві натури – видиму (тіло) та невидиму (душу), як містять всі світи. Вчення про двонатурність всього сущого отримує розвиток у творчості Д.Туптала, Г.Сковороди. Так, Д.Туптало вважає, що все існуюче має подвійну природу – видиму, тілесну, плотську та невидиму, духовну, божественну. Якщо видима натура є тлінною, скороминущою, то невидима – незмінною, визначальною. Двонатурність всього сущого відстоює і Г. Сковорода.

Перед тим, як перейти до філософсько-антропологічної оцінки міфопоетичного феномену української культури в добу романтизму, варто наголосити, що ті голоси Котляревських, Гулак-Артемовських є не відродженням, а вмовканням, сентиментальним поповненням старшинського “Дневника Генерального підскарбія”. Одним із найбільш складних світових мислителів, надзвичайно цікавим вітчизняним феноменом українського російськомовного письменника є М. Гоголь. В подальшому виникла і утверджувалась якісно нова література, новоєвропейська за типом, але  фольклорна форма, використання цілих пластів давньої книжної мови, бурвескно-травесійні запозичення численних образів, сюжетів, оцінок засвідчують спадкоємність традицій давнього письменства. Епоха романтичного захоплення в Україні національною самобутністю вилилася у спробу витворення власної “козацької” історико-культурної концепції. Історико-героїчна площина міфу України характеризується антитетичністю зображення минулої слави й сучасного занепаду (“Ледащо” Л.Боровиковського, “Могила” Я.Щоголіва, “Іван Підкова” Т.Шевченка, “Згадка” М.Шашкевича). Виникає образ посередника між минулим і сучасністю – кобзаря, бандуриста як особи, що зберігає історичну пам’ять і акумулює народний дух. Спів набуває сакрального змісту, символізує переживання втрати – вмирання козацької України (“Співець” М.Костомарова, “Бандурист” М.Шашкевича, “Смерть бандуриста” А.Метлинського, “Старі пісні” О.Корсуна). Такою покинутою і самотньою бачиться Т.Шевченкові Україна з її людьми-примарами. Романтики досягають відчуття всеосяжності, розширюючи дійсність далеко за межі зримого світу. Часопросторові поняття повсюдно алегоричні і символічні, часто будуються на глибинних опозиціях, активно сприяючи побудові літературного міфу. Залежно від душевного стану героя час сповільнюється, пришвидшується, зміщується (“Два вже літа…” В.Забіли, “Гайдамаки” Т.Шевченка). Романтичний герой переосмислює простір у зв’язку з трагічними переживаннями і подіями, світ ґрунтується на опозиції свого – чужого (“Далеко од родини…” М.Петренка, “Рідна мова” А.Могильницького).

Отже, дух українського народу мислиться як ідея, що спрямовує, скріплює життя нації і на рівні філософської рефлексії постає проблемою ментальності як екзистенції нації, душі народу. Це національно специфічне “внутрішнє”, що постійно переходить у детерміноване “зовнішнє”, предметне буття.