Дерев’яні вибійчані форми в етнографічній збірці ХІМ

Багато музеїв, у тому числі і Харківський історичний, зберігають великі колекції одягу та зразків тканин оздоблених візерунками, які були створені ручним нанесенням малюнка на поверхню тканини способом набивки. Вивчення цих зразків дозволяє робити висновок про велику самобутність, високу майстерність та надзвичайний художній смак наших предків.

Поряд з узорчатим ткацтвом і вишивкою, орнаменти набивних тканин та їхня символіка мають велике значення для вивчення національної народної творчості.

Писемні джерела не зберегли детальних свідчень про набивну справу як галузь ремесла і кустарного виробництва та імена майстрів – набивачів. Це можна пояснити тим, що дане ремесло з часом стало настільки звичайним, повсякденним, що про нього не вважали за потрібне багато говорити. Сьогодні тільки музейні зібрання дають змогу досліджувати техніку виготовлення, розмаїтість узорів та історичний розвиток цього виду ремесла.

Невідомі майстри, що вийшли з народу і залишили нам велику та цінну спадщину, почали прикрашати тканини набивним способом ще за часів Київської Русі, коли вони стали предметом торгівлі. Деякі дослідники припускають, що першими майстрами, вірогідно, були іконописці, як особи найбільш близько знайомі з фарбами і прийомами роботи з ними.

Майстри-фарбувальники, зацікавлені у більш швидкому збуті товару, створювали малюнки на тканинах вручну, спочатку пензлями, а потім за допомогою дерев’яних форм, замінюючи, таким чином, повільні і трудомісткі процеси вишивки та узорчатого ткацтва.

Техніка відтворення візерунків з використанням дерев’яних форм, що досягла найвищої досконалості у 16-17 ст., залишалася єдиною майже до середини 18 ст. Навіть у 19 ст., коли ручне набивання витісняється машинним виробництвом, воно продовжувало жити в кустарних промислах, а також серед поодиноких селян, які працювали одноосібно. На відміну від набивачів-кустарів, котрі працювали осідло, вони ходили по селах. Закінчивши роботу в одному місці, такий майстер переходив до іншого, поширюючи на далекі відстані візерунки своїх дерев’яних форм.

Такі форми ще називали вибійчаними дошками, а також мали особливі назви: на Україні – “лице”, в Росії – “цветка”, або “манера”.

Технологія виготовлення форм була досить складною. Вони повинні були мати певну щільність та твердість. Відповідала таким вимогам деревина твердих порід – клена, груші, горіха, бука. Для виготовлення форм брали цілий шматок дерева або з’єднували кілька за допомогою двох-трьох шпонок чи методом шпунтування. Часто для більшої міцності ретельно висушену деревину клеїли у три шари, причому у середині розміщували більш м’яке і дешеве дерево – сосну, ялину, липу. Склеєний таким чином щит рідко давав розколини та шпарини, його не “вело” під час довгої експлуатації. Далі йшов процес створення візерунка. Для цього з малюнка, призначеного для виконання, насамперед „знімали кальку”, тобто абрис малюнка переводили на промаслений папір. Потім цей папір прибивали цвяшками до дерев’яної дошки (майбутньої форми) і легким постукуванням молоточка переносили контур малюнка з „кальки” на злегка вологе дерево. Далі узор вирізували двома способами – рельєфно або заглиблено. Від цього потім залежав результат його відтворення на поверхні тканини.

Якщо при різьбленні форми поле (тло) залишалося випуклим, а малюнок урізувався в глибину, то при набиванні досягалось враження „вибитого” малюнка на однокольоровому тлі. Якщо ж навпаки, то одержували набивний часто різнокольоровий малюнок на тлі кольору тканини, тому що для такого способу використовували тканини як натурального кольору, так і суцільно пофарбовані (так звані крашенини, киндяки). Виходило, що в результаті практично однакового технологічного процесу, можна було одержати дві різновидності узорчатих тканин, які відрізнялися також і термінологічно.

Вибійка – це тканина з пофарбованим тлом і не зафарбованим узором.

Набиванка – тканина з набивним кольоровим узором на однокольоровому тлі.

Ці назви тканин зустрічаються не тільки в наукових дослідженнях, але й у творах класиків української літератури:

“Червоні чоботи обула, та і запаски не забула, а в руки з вибійки платок.”

(І. Котляревський)

“Мавка одягнена у вузьку спідничку з набиванки”.

(Л. Українка)

Для міцності після вирізування орнаментів форми просочували розчином шелаку (смолистої речовини). Торці форм та їх зворотну частину покривали олійними фарбами для запобігання розклеювання та розтріскування деревини і зменшення впливу вологи на неї під час роботи з фарбами. Потім з випуклих частин, які під час роботи повинні були контактувати з фарбами, залишки розчину зачищали, щоб фарби краще прилипали і більш чітко відбивалися на тканинах. У невеликих формах з тильного боку вирізували кілька заглиблень для пальців майстра – набивача або прибивали смушки, шматочки шкіри, під які майстер просовував руку, щоб міцніше тримати форму під час роботи.

Вибір тканин для оздоблення їх набивним візерунком різноманітний. Переважно це льняне та конопляне полотно, меткаль, а інколи під набивку йшло сукно, вовна і навіть привізні тканини.

Цікавим був сам процес набивання узору на тканину. Крім дерев’яної форми майстри використовували ще дерев’яний молоток – киянку, яким стукали по дошці з метою одержання більш чіткого та якісного зображення.

Для відтворення різнокольорового візерунка користувалися кількома дошками, використовуючи для кожної фарби окрему, на якій вирізувався не весь малюнок, а лише необхідна для даного кольору його частина. Щоб набити всю композицію, послідовно клали одну дошку, потім іншу і т.д. по кількості фарб.

Внаслідок дослідження етнографічної збірки ХІМ, було з’ясовано, що вибійчані форми не були придбані шляхом закупівлі, передачі музею окремими особами чи знайдені під час етнографічних експедицій. У зв’язку з тим, що музеї Харкова чи не найбільш постраждали під час другої світової війни, їх колекції або загинули, або були розпорошені, в ХІМ на сьогодні налічується усього 4 форми для набивання візерунків на поверхню тканин, які є цінними пам’ятками декоративно-прикладного мистецтва 19 – поч. 20 ст.

Згідно записів у інвентарних книгах та актів передачі, вони були передані нашому музею для його післявоєнного відродження з фондів Державного Ермітажу, Київського та Дніпропетровського історичних музеїв у 50-х роках минулого століття.

Дві форми великі, прямокутні, (розміром 51x59 см.), складаються із трьох дощок товщиною 3,5 см., з’єднаних між собою за допомогою чотирьох шпонок (ДР – 154; ДР – 331). З торців ці дошки ще додатково з’єднані чотирма металевими пластинами. Цікаво, що обидві форми двобічні, тобто візерунок знаходиться з обох боків: з одного боку ‑ рослинний, а з іншого ‑ геометричний та рослинно-геометричний. Майстер, маючи в ужитку лише одну таку форму, міг наносити на тканини два різні узори. Із чотирьох варіантів узорів на дошках, три рельєфні, а один заглиблений.

У етнографічній збірці музею є ще один вид дерев’яних форм, малюнок яких створений за допомогою металевих деталей, котрі введені в гладку площину дошки і на кілька міліметрів підіймаються над її поверхнею (ДР – 311; ДР – 415). Подібного типу форми використовували для отримання тонкого контурного малюнка, тому що тонкі частини, вирізьблені з дерева, під час роботи швидко ламалися. Дошки мають вигляд зрізаної піраміди. Орнамент створений за допомогою тонких стержнів і металевих пластин різного перетину і конфігурації, виготовлених із кольорових металів. У тильній частині вирізані відповідно два та чотири заглиблення для пальців майстра, а форма (ДР – 311) для міцності скріплена двома нагелями.

Вибійчані форми, що знаходяться у багатьох музеях України, в тому числі і  в нашому, дають уявлення про різноманітність їх конструкцій та орнаментів, від найпростіших геометричних до складних композиційних.

Ці орнаменти мають загальнокультурне, загальнонаціональне значення, оскільки виявляють характер естетичних потреб нашого народу у його тогочасному житті. Перекликаючись із зарубіжними мотивами, вони дають нам чудові зразки національної народної творчості. Головним у виборі того чи іншого візерунка були художні смаки та уподобання самих майстрів, як набивачів, так і різьбярів, які, уникаючи сліпого імітування західноєвропейських та східних зразків, творчо їх переробляли і створювали свої самобутні національні мотиви, котрі стали яскравим відображенням дійсно народної творчості і багатства фантазії українських майстрів.