Розвиток літератури на Харківщині у к. ХХ ст.

Література без традицій – храм без фундаменту, без пошанування рідної спадщини – приреченість а меншовартість.

Харків і Харківщина в усі часи своєї історії були багаті на літературні таланти. Тут народжувалися і утверджувалися в своїй творчості багато наших всесвітньо відомих земляків, які прославили Слобожанщину, Україну на весь світ.

Згадаймо імена наших видатних майстрів слова і думки, серед яких Семен Климовський, Григорій Сковорода, Петро Гулак Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко. Це вони зачинали літературну славу нашого краю.

Саме завдяки таким письменникам про Харків заговорили як про культурний науковий центр. На Харківщині народився і вчителював автор "Словника української мови" Борис Грінченко, а своїми науковими працями збагатили світову думку Олександр Потебня і Микола Сумцов. Великого загальноукраїнського значення мала діяльність поета Павла Грабовського і громадської діячки Христини Алчевської. Проте з найбільшою силою розквітнув талант багатого грона письменників у роки Українського відродження: Василь Єлан-Блакитний, Микола Хвильовий, Микола Вороний, Петро Панч, Микола Куліш та багато інших боролися за нову Україну, її майбутнє. Багато з них поплатилися життям і кров'ю за свої творчі і загальнолюдські устремління.

Поети, письменники, літературні критики - це передова частина мистецької інтелігенції Харківщини, її еліта, які визначають творче і мистецьке обличчя краю, його духовності і моральні засади. Саме харківські літератори були завжди попереду у виборюванні незалежності України, відродженні і розвитку національної культури, духу і мови.
Гордістю Слобожанської землі стали талановиті Ігор Муратов, Роберт Третьяков, Борис Чічібабін.

Це були роки тоталітарного комуністичного режиму, анти естетичної вакханалії і цензури, брежневської стагнації, роки коли письменники і поети позбавлялися волі за свої твори з чиєїсь волі закаламутнюючи події, сфальфовувались явища, навішувались ярлики.

Та не зважаючи на це все, письменники боролися.

Давати отпір темним силам життя і стверджувати добро для Бориса Чичібабіна і інших літераторів означало йти шляхом боротьби, нелегким і тернистим. В цьому уся справа! Треба сказати. Вірші поета про Тараса Шевченко мають подвійне дно. Кажучи про Тараса, поет багато сказав про себе, про свою гірку долю (тюрма, допроси, табор, переслідування).

День за днем письменники і поети створювали літопис рідного Харкова і Харківщини.

У середині 1980-х рр. розпочався могутній процес відродження української культури, проте ще досить тривалий час вона лишалася за своєю суттю заангажованою, з відчутними рецидивами тоталітарного мислення. Потрібна була справжня революція в естетичній свідомості, аби в літературу ввірвався свіжий, вільний від колишніх пут струмінь, жива думка, не скута ланцюгами ідеологічних приписів. Цю роль і мав виконати неоавангардизм, який слід розглядати як явище масової культури. Головне — усвідомлювати, що поява неоавангардизму цілком закономірна й покликана до життя умовами постколоніального суспільства.

І ось починається поетика авангардизму надзвичайно різноманітна, спільним для всіх митців є прагнення до найсміливішого й найхимернішого експериментування. Молоді поети порушують усі раніше прийняті норми й щодо тем, і щодо стилю, і щодо мови, не визнаючи жодних канонів чи обмежень. Поезія зараз часто не має рими, розміру, пунктуації, поділу на окремі слова, речення. Спостерігається зумисне зміщування ієрархії стилів і цінностей, поетизація банальностей, свідома руйнація стереотипів поетики.

Традиційній і модерній течіям приділяється багато уваги, а от питання про літературний авангард й ідейно-естетичну своєрідність авангардної поезії 80-90-х рр. XX ст. виявляються недостатньо висвітленими. Хоча на сьогодні майже ніхто не заперечує необхідності знати особливості розвитку сучасного літературного процесу, розмаїття стильових течій в українській поезії, здійснення цього важливого завдання все ж таки наштовхується на безліч складних проблем. Крім того, існує неоднозначність й упередженість в оцінці естетичних пошуків наймолодшої генерації поетів і їх ролі в літературному процесі.

Наш рідний Харків має давні і славні традиції у справі виховання молодих кадрів творців радянської літератури. У 70 – 90 роках при Палацах культури і клубах найбільших підприємств і інститутів Харкова, при редакціях районних газет і Районних Будинків культури почали працювати літературні студії і творчі гуртки.