Застосування масових політичних репресій як засобу збереження системи

Лапчинська Ніна Василівна

Четверті Сумцовські читання : матеріали наукової конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження Є. К. Рєдіна, 18 квітня 1998 р. – Х., 1999.

Наприкінці 20-х років 20 ст. СРСР охопила глибока соціально-економічна і політична криза. Зламавши НЕП, сталінська верхівка так і не змогла запропонувати ефективного плану розвитку держави. Перші підсумки виконання п’ятирічки свідчили про банкрутство політики більшовиків.

Перед керівною партійною групою у Москві постала проблема утримання при владі. Про реальність її існування свідчать не тільки виступи партфункціонерів Троцького і Бухаріна з товаришами, відомих теоретиків кооперації Чаянова і Кондратьєва, економіста Волобуєва, а пізніше, у 1934 році, й перебіг голосування на 17 з’їзді ВКП(б).

Однак, перебудови теоретичних засад соціалістичного будівництва в СРСР і зміни шляхів їх втілення за умов панування сталінського режиму годі було чекати. Пояснюючи причини кризи, яку Сталін називав тимчасовими труднощами, “вождь народів” висунув гасло посилення класової боротьби по мірі просування до соціалізму. Почався пошук міфічного класового ворога.

Каральним мечем правлячої верхівки було обране Державне політичне управління. Його надійно підпирали судова мережа й прокуратура. Адвокатура, як інституція, на початку 30-х років ще відігравала роль декоративного чинника в радянській судовій системі, однак, після сумнозвісної постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р., була фактично усунута з правового поля. Підвалиною радянського правосуддя, замість закону, стала революційна доцільність. Особисте визнання обвинуваченим своєї провини було назване генеральним прокурором СРСР А.Я. Вишинським “царицею доказів”.

Головним полігоном для апробації ефективності радянського репресивного механізму стала Україна. Український народ, що виборов під час національно-визвольних змагань власну державність і навіть за радянської влади намагався зберегти рештки самостійності, подавав приклад іншим народам будованої Сталіним нової імперії.

Перший широкий наступ було розгорнуто проти українського селянства. Внаслідок соціалістичної колективізації і розкуркулення було підірвано головну продуктивну силу українського села. Ретельно спланований з Москви голодомор повинен був завершити її розгром і поставити бунтівну “братню” республіку на коліна.

На сполох забила українська творча інтелігенція і окремі представники української партійної еліти. В Україні не залишилося незбудженого прошарку населення.

В цих умовах загального невдоволення режим застосував один з головних притаманних йому прийомів – підміну понять. Усім відомий сталінський вислів: “Жить стало лучше, жить стало веселее”. Одночасно на підприємствах, в установах, наукових колективах, учбових закладах, партійних та громадських організаціях почали ловити ворогів. Ними оголошувалися не лише члени розгромлених соціалістичних партій, а й неграмотні прості люди також. Ворогом народу було фактично зроблено весь народ. Щоб надати небезпеці, існуючій насправді лише в уяві представників вищої влади, більшої ваги, перед каральними органами було поставлено завдання виявлення і знешкодження контрреволюційних угруповань та організацій, які готуються збройним шляхом за допомогою іноземних інтервентів до повалення радянської влади і відокремлення України від СРСР.

У жовтні-листопаді 1933 р. у Харкові, Києві та деяких інших містах України була проведена операція ДПУ по знешкодженню залишків Спілки визволення України (процес над членами СВУ пройшов у Харкові в квітні 1930 р.). Оперуповноважені секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Грушевський, Бліок, Шнайдер, Резніков та інші за всіма правилами детективного жанру “викрили” контрреволюційну організацію музейних працівників з центром у Харкові. Вона, за їх твердженням, охоплювала: Музей українського мистецтва (С.А. Таранушенко, П.М. Жолтовський, Д.Г. Чукин), художньо-історичний музей (В.М. Зуммер, О.О. Нікольська, К.Я. Берладіна, О.Ц. Поплавський та ін.), Всеукраїнський інститут матеріальної культури (Д.П. Гордєєв, В.В. Дубровський, В.М. Зуммер та ін.), Українську книжкову палату (Я.І. Стешенко). За їх обвинуваченням, підтвердженим у процесі слідства майже всіма заарештованими, організація мала осередки в інституті сходознавства, комітеті по охороні пам’яток культури, центральному архіві, Наркомосі, Інституті ім. Багалія. У Києві організація мала сильну базу в Лаврському музейному містечку (Ф.Л. Ернст та ін.), Київському історичному музеї (К. Мощенко та ін.), музеї мистецтв при ВУАН, Всеукраїнському архівному комітеті, Київському художньому інституті та ін. Підтримувалися зв’язки з Ленінградом – акад. Перетц та завідуючий українським відділом Руського музею Крижанівський, академік Ф.І. Шміт. Головне завдання організації було сформульоване слідчим як створення повстанських осередків і збирання зброї.

За участь у контрреволюційній організації музейних працівників судова трійка при Колегії ДПУ УСРР постановою від 24 лютого 1934 р. покарала усіх обвинувачених чи то на різні строки ув’язнення в концтабір, чи то на заслання в Казкахстан. Лише тимчасово виконуюча обов’язки директора, завідуюча відділом живопису Харківського художньо-історичного музею О.О. Нікольська уникла табірної долі. Її справу було повернуто на дослідування, а 22 травня 1934 р., отримавши 3 роки концтабору умовно, вона була звільнена з-під варти. В 1958 р. всі покарані за цією справою, крім В.В. Дубровського, були повністю реабілітовані Президією Харківського обласного суду. 21.01.1959 р. прокуратура Харківської області відмовила у перегляді справи В.В. Дубровського, який під час окупації Харкова очолював “Просвіту” і був членом обласного проводу ОУН, покинув Україну з німецькими військами. І все ж його було також реабілітовано 26 жовтня 1995 р. прокуратурою Харківської області на підставі ст. 2 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій” від 17 квітня 1991 р. Так було знято тавро ворогів народу з людей, що намагалися зібрати, дослідити і зберегти пам’ятки української культури для нас, своїх нащадків.