Українська сценографія 1920-х років у колекції Харківського художнього музею

Абраменко Лариса Миколаївна

Четверті Сумцовські читання : матеріали наукової конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження Є. К. Рєдіна, 18 квітня 1998 р. – Х., 1999.

Колекція театрально-декоративного мистецтва Харківського художнього музею відбиває характерні явища і процеси розвитку цього вида мистецтва, починаючи з кінця 1910-х років. Вона дає можливість висвітлити основні етапи розвитку української сценографії, визначити її художні особливості.

Значний інтерес викликає збірка творів 1920-х рр., яка в цілому дає уяву про цей період. Український театр кінця 1910-х – 1920-х рр. – театр експерименту і пошуку. У ньому, з притаманним йому прагненням до підкресленої агітаційності, до найширших узагальнень, опорою для художників стає не стільки образотворче мистецтво, скільки архітектура, в якій на той час утверджувався конструктивізм. Створювані на його засадах “конструкції 20-х років” розкрили широкі можливості освоєння сценічного простору.

Цей період у колекції музею представлений роботами В. Меллера, А. Петрицького, В. Єрмілова, М. Бурачека та Г. Цапка.

В. Меллер та А. Петрицький – художники, в особі яких режисери-реформатори української сцени знайшли однодумців на шляху рішучого оновлення і реформ сучасного театру.

Твори В. Меллера /в музеї зберігаються його ескізи строїв до комедії Бомарше “Одруження Фігаро” /1920/ визначаються конструктивною чіткістю і графічною виразністю ліній. Костюми проектувались монументально, на великих кольорових масах і крупних фрагментах кольору. Кожен ескіз – це портрет дійової особи. Одяг для художника – елемент матеріальної культури, свідчення смаків, навичок, способу буття окремих людей і цілих народів.

А. Петрицький був першим, хто утвердив на українській сцені художника, як повноправного співпоставника вистави.

В оформленні спектаклів А. Петрицького цього періоду багато динаміки, чіткий рисунок, надзвичайна насиченість кольорів.

Показово для цих років оформлення балету Адана “Корсар” /1926/. В основі його лежала нетрадиційна просторова система спектаклю і неповторна, властива лише Петрицькому, ритмика кольорових мас і простих геометричних форм. Костюми художник включає в кольорово-декоративне оформлення сцени, як найважливіший його динамічний компонент, проектує їх не тільки в особистому плані /образ героя, зміни в його долі тощо/, але з урахуванням їх взаємодій в групових танцях.

Творчість харківського сценографа Г. Цапка представлена в колекції ескізами декорацій до спектаклів “Подвиги Геркулеса” Р. Победимського /1920/,“Мессія” Ю. Жуковського /1924/, “Тимошева рудня” Л. Макар’єва /1925/. У них він уміло використовує весь комплекс образотворчих засобів, доступних художникові театру: архітектоніку, світло, колір, простір та інше. Сценічний простір у Цапка здобуває новий вимір – височину. Вона була частиною реформи, якої зазнав театр 1920-х років. Сценічний майданчик став іншим, збагатившись драбинами, пересувними станками. Актор потрапив у нові умови, характер його рухів змінився. З української сцени зникла “хуторянська” неповороткість акторів старого театру. Безсумнівно, вирішальна роль у цьому опріч режисера, належала художникові-декораторові.

Яскравий представник конструктивізму в Україні, В. Єрмілов у 1929 р. оформив драму Л. Українки “Лісова пісня”. Митець творчо освоює кольоровий стрій народного розпису. В наслідок цього він, не гублячи свого народно-декоративного характеру, придбає виразні стильові риси часу.

Образотворча побудова вистав у кожного майстра неповторно індивідуальна, гострота та ясність образу знаходяться у нерозривній єдності з драматургією, з ідеєю вистави, його замислом і рішенням. Художники, кожен по-своєму, натхненно шукали, співзвучне часу.