Пам’ятки, пов’язані з життям і діяльністю І.І. Манжури в Україні

Івах Олеся Дмитрівна, Борисенко Катерина Григорівна

Четверті Сумцовські читання : матеріали наукової конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження Є. К. Рєдіна, 18 квітня 1998 р. – Х., 1999.

У безцінній скарбниці культурно-історичної спадщини України збереглися пам’ятки, що розповідають про життя і діяльність талановитого поета, фольклориста і етнографа І.І. Манжури.

Іван Іванович Манжура народився 1 листопада 1851 р. у м. Харкові, на Заїківці в сім’ї колезького секретаря І. Манжури та О. Некрасової. 1856 р. померла мати, і хлопчик переїхав до бабусі у Хорол, але батько забрав сина, привіз його до Харкова і кинув у місті без нагляду. Пізніше у автобіографічному листі Іван Манжура так згадував про ці роки свого дитинства: “Был я в это время и непомнящим родства, ел из арестантского котла, был и приемным сыном у какого-то пожарного или сторожа, пока не заболел и не попал на Сабурову дачу, где и встретился с отцом. От этой поры я до 9 лет прошел с отцом двенадцать одних губернских городов и сделал (помню, как этим выхвалялся отец) 6000 верст.”

Згодом обставини назавжди відірвали хлопця від батька. На Івана звернула увагу рідна тітка по матері – дружина професора О. Потебні, яка у 1863 р. віддала племінника до повітової школи, а роком пізніше його як кращого учня прийняли на казенний кошт до 2-ї Харківської чоловічої гімназії, що знаходилася напроти Благовіщенського собору (будинок зруйнований у роки Великої Вітчизняної війни, пізніше на цьому місці був літній панорамний кінотеатр). Відкритий у 1841 р., цей навчальний заклад був одним з найстаріших в Україні. У різні роки тут навчалися такі відомі в майбутньому науковці і діячі культури як лауреат Нобелівської премії вчений-біолог І. Мечніков, філолог-славіст О. Потебня, фізіолог В. Данилевський та його брат – основоположник вітчизняної біохімії О. Данилевський, художники С. Васильківський, Г. Семирадський, П. Левченко, М. Ткаченко, основоположник української класичної музики М. Лисенко, фольклорист, етнограф, літературознавець М. Сумцов та ін. Гімназію Манжура не закінчив. За непокірну вдачу його виключили з шостого класу. У 1870 р. І. Манжура поступив до Харківського ветеринарного інституту. Будинок колишнього інституту, збудований у 1851-1854 рр. за проектом архітектора М. Львова, знаходиться по вул. Сумській, 37. Тут працювали такі відомі вчені, як І. Мечников, В. Данилевський, Л. Ценковський та ін. У інституті свого часу навчалися майбутні діячі української культури – письменник О. Олесь та художник С. Васильківський. З ветеринарного інституту Манжура незабаром теж був виключений за участь у таємному гуртку. У 1871-1875 рр. він подорожував по селах, записував народні пісні й думи на Харківщині, Сумщині, Полтавщині. У 1876 р. поїхав добровольцем у Сербію, брав участь у боротьбі проти турків. У бою під Шилиговецьким був поранений. Після повернення на батьківщину Манжура жив переважно у Катеринославі, працював на різних дрібних посадах, постійно перебував у тяжкому матеріальному стані. З 1887 р. він – дійсний член істоико-філологічного товариства при Харківському університеті, а з 1891 р. – Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. У 1889 р. вийшла його збірка поезій “Степові думи та співи”, були підготовлені збірки віршів “Над Дніпром” та літературно опрацьованих казок і приказок під назвою “Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і іу вірші склав Іван Манжура”, які за життя поета не були опубліковані.

В історію української літератури Манжура ввійшов насамперед як співець наймитства, сирітства, тяжкого життя сільського і міського заробітчанина (“Степ”, “Сум”, “Бурлака”, “Ой, чом мені, молодому”, поема “Іван Голик”, “Казка про Лисовина” та ін.). У віршах “Декому”, “Старий музика”, “До музи” та інших він говорить про роль і призначення літератури, митця в суспільстві.

Манжура перекладав твори М. Некрасова, Я. Полонського, Г. Гейне, а також залишив велику фольклористичну спадщину. Його записи усної народної творчості у 1875 р. були надруковані у збірнику історичних пісень В. Антоновича і М. Драгоманова. У 1890 р. вийшов етнографічно-фольклорний збірник “Казки, прислів’я і т. ін., записані в Катеринославській і Харківській губерніях”, у 1894 р. – “Малоруські казки, перекази, прислів’я, повір’я, записані в Катеринославській губернії”. Манжура записав також від заробітчан 200 російських пісень, був одним з перших збирачів робітничого фольклору.

2 травня 1893 р., перебуваючи у тяжкому матеріальному становищі, Манжура впав на вулиці Катеринослава. Люди підібрали його і одвезли до лікарні, де він і помер наступного дня. Там же, в Катеринославі, поет був похований.

11 липня 1967 р. Дніпропетровська міська Рада депутатів трудящих прийняла ухвалу “Про увічнення пам’яті Івана Манжури”. Невдовзі Рада Міністрів УРСР присвоїла ім’я Манжури Дніпропетровській середній школі № 10, в одній з кімнат якої знаходиться музей поета. 23 січня 1970 р. у Севастопольській діброві м. Дніпропетровська був відкритий пам’ятник поету. На сірій гранітній брилі – барельєф Манжури (скульптор Е. Курильов, архітектор К. Присяжний) і посвячувальний текст:

“Іван Манжура

1851-1893

Поетові, етнографу

вдячні земляки”

Надгробок зроблений у вигляді символічної плити-криниці, крізь яку пробивається джерело живої води. Довкола могили – кута залізна огорожа, що нагадує селянський тин.