Харківський історичний музей
Замовлення екскурсій
 +38(057)7313568

Роль науковців Харкова у становленні державної охорони культурної спадщини України (1917-1919 pp.)

Ярошенко Євген Станіславович

2000

Шості Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 80-річчю Музею Слобідської України ім. Г. С. Сковороди, 14 квітня 2000 р. – Х. : [Видавництво ХДАДТУ], 2000.

Охорона національної історико-культурної спадщини є пріоритетним і неухильним обов'язком держави. Україна, довгий час перебуваючи в залежному стані від інших країн, не мала вагомих важелів для охорони культурних цінностей.

Розмах творчих сил після Лютневої революції, що виявився в Україні, в короткий час призвів до створення низки визначних наукових установ та центрів з виразним українським забарвленням, зокрема і в пам'яткознавстві.

Створення на початку революції громадських, а вже влітку 1917 року перших державних пам'яткоохоронних структур в системі Генерального секретарства народної освіти - Відділу охорони пам'яток мистецтва та старожитностей - стало логічним продовженням справи, що була започаткована українськими науковцями з збереження національної науково-культурної спадщини, починаючи з другої половини XIX ст., на всіх етнічних землях, де мешкали українці.

У досить короткі строки, протягом 1917-1918 року, були створені губернські комітети охорони пам'яток старовини та мистецтва в Чернігові, Катеринославі, Полтаві, які увійшли до сформованої національної системи охорони культурної спадщини України.

Завдяки неймовірним зусиллям відділу охорони пам'яток на чолі з М. Біляшівським та пам'ятникоохоронців на місцях у вирі революції та громадянської війни були врятовані від знищення і пограбування безцінні мистецькі збірки, що належали як державі, так і приватним колекціонерам.

Нестабільна та плинна суспільно-політична ситуація в 1917-1918 роках не дозволила сформувати у Харкові пам'яткоохоронну структуру на кшталт губернських комітетів в інших містах України.

Проте, саме науковці Харкова, починаючи з другої половини XIX ст., зробили вагомий внесок у зародження і становлення державної системи охорони культурної спадщини України. Діяльність Історико-філологічного товариства, на чолі з провідними науковцями - М. Сумцовим, Є. Рєдіним, Д. Багалієм, заклала підвалини нового підходу до національних пам'яток і стала рушійною силою для зародження пам'яткоохоронної справи.

Після бурхливих подій 1917 р., пам'яткоохоронці Харкова зробили спробу організувати свій осередок. Другого вересня 1917 р. при Харківському історико-філологічному товаристві було створено комісію, до складу якої увійшли С. Таранушенко, Ф. Шміт, О. Федоровський, Є. Іванов. Комісія розробила програму дій у царині охорони пам'яток культури та історії Слобожанщини, проте втілити її в життя через об'єктивні обставини не змогла. Аналіз програми наводить на цікаві висновки: по-перше, слабкі тенденції національного руху на Слобожанщині на 1917 р. зумовити відрив пам'яткоохоронців Харкова від процесів творення національної системи охорони пам'яток, що була започаткована під орудою Центрального комітету охорони пам'яток мистецтва та старожитностей (ЦКОПСІМ), а потім - відділу охорони пам'яток при Генеральному секретарстві народної освіти.

У цьому сенсі, пропозиції Харківської комісії до Тимчасового уряду - централізувати пам'яткоохоронну справу та передоручити частину повноважень місцевим науковим установами та об'єднанням дублювати ті жпропозиції викладені в статуті ЦКОПСІМ ще в квітні 1917 р., зі застереженням, вже Центральний комітет намагався номінуватися і затвердитися в статусі провідної пам'яткоохоронної структури України.

Значним зрушення у пам'яткоохоронній справі регіону можна вважати складений комісією список культурних цінностей Слобожанщини, що потребувала негайного захисту.

У цілому, позитивно оцінюючи коротку діяльність Харківської комісії з охорони пам'яток культури при Історико-філологічному товаристві в 917 р., потрібно констатувати, що вона діяла поза межами набираючого сили національного пам'яткоохоронного руху в Україні. Цю суперечливість усвідомлювали й науковці, які працювали в комісії, вони продовжили свою роботу вже в національних пам'яткоохоронних органах, хоча для цього декому з них довелось залишити Харків.

Так, восени 1918 р. Федір Шміт виступив на сторінках часопису "Наше минуле" (Київ), "Ми, - наголошував він, - повинні за короткий час зробити для нашої старовини те, що Європа для свого давнього мистецтва робила десятиліттями і століттями". Серед першочергових заходів Шміт виділяв створення фахової структури підготовки кадрів: істориків, археологів, мистецтвознавців, музейних працівників, які б могли кваліфіковано опікуватися культурною спадщиною України. Реалізовуючи цю настанову, Ф. Шміт запропонував відкрити у Києві Археологічний інститут. Ідея в подальшому була втілена в життя, в інституті були зібрані кращі фахівці з історії та мистецтвознавства, проте інститут проіснував не довго.

Ф. Шміт висунув також ряд інших пропозицій, спрямованих на поліпшення справи охорони історико-культурної спадщини. Зокрема, він закликав уряд гетьмана Скоропадського терміново прийняти відповідний закон, залучивши до реалізації його положень широкі верстви населення. З цією метою він пропонував скликати з'їзд пам'яткоохоронців України, на якому затвердити загальну програму дослідження і збереження національної спадщини.