Харківський історичний музей
Замовлення екскурсій
 +38(057)7313568

Розвиток коцарства на Харківщині

Вєжлівцева (Гарагата, Гайворонська) Маргарита Володимирівна

2003

Дев’яті Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції «Музей і сучасність», 11 квітня 2003 р. – Х., 2004.

Невід’ємною складовою частиною матеріальної культури є народні ремесла. Вони розвивались у двох формах: 1) домашні ремесла, 2) організовані промисли, пов’язані з товарним виготовленням виробів на ринок при застосуванні ручної праці.

Розвиткові ремесел на Харківщині сприяли природні багатства, вигідне географічне і торгівельне положення краю. У Харкові жило і працювало багато ремісників різних спеціальностей. За даними перепису 1732 р. в місті було 492 ремісники, які селились цілими вулицями та провулками. Про це свідчать назви вулиць – Коцарська, Чоботарська, Римарська, Кузнечна – та провулків – Слюсарний, Шляпний, Каретний і т.ін. [1, c. 57]. Одним із найстаріших і найпоширеніших ремесел було ткацтво. Воно забезпечувало всі потреби населення в одязі, побутових та декоративних виробах [2, с. 76].

З кінця 18 до середини 19 ст. на Харківщині процвітало коцарство – вироблення своєрідних килимів з місцевої та привозної вовни. Народження й процвітання цього ремесла було в повній залежності від поширення вівчарства в краї. Цим ремеслом займались коцарки, які самі робили шерстяну пряжу, фарбували її у різні кольори саморобними фарбами з мінералів та рослин [3, с. 132]. Коци – махрові килими, які користувались великим попитом. Харківські коци мали своєрідний геометричний малюнок, який обрамляла одноколірна кайма. Композиція малюнку складалася із ромбів у вигляді діагональної сітки. Коци були яскравими, переважно використовувались сині, червоні, білі і зелені кольори [4, с. 401]. Ними торгували на ярмарках, іноді в окремих крамницях або міняли на вал (просту вовну), а також вивозили у Великоросію та за кордон. Коцами вистилали долівки, їх вішали на стіни, клали у сани, використовували під час весіль тощо. Їх купували не тільки багаті, але й бідні люди. Відомо, що в ті часи приходило замовлення на виготовлення узорних попон для царських стайнь, але харківські коцарі відмовились від цієї роботи, бо мало платили. Бували зовсім маленькі коци, які купували українці, росіяни, євреї та вірмени і використовували взимку на богослужіннях [5, с. 150].

1814 р. у Харкові було вироблено до 26000 коців і в 50-х роках вироблялося ще до 25000 коців щороку, що складало 3% від усієї харківської промисловості того часу. Але незабаром коцарство почало занепадати. Розвиток промисловості не тільки знищив степ, де паслись вівці, але й замінив саморобні тканини фабричними [1, с. 59].

Коцарством займались переважно жителі західної частини Харкова (тут налічувалось декілька сотень коцарських господарств, деякі з них мали по 8-12-18 робітниць). В кінці 19 ст. цей промисел було витіснено на передмістя Харкова (Новоселівку, Москалівку, Заїківку, Панасівку). В 1879 р. тут налічувалось 75 коцарок, з котрих тільки 25 працювали цілий рік, а останні – взимку. Всього у рік виробляли 4000 коців. Вовна подорожчала. Місце килимів у бідних людей все частіше стали займати звичайні конопляні рядна та верети. До 1902 р. коцарський промисел у Харкові припинив своє існування. Цього ж року дослідник Бабенко знайшов одну стареньку коцарку на Холодній горі. Її верстат вже валявся розібраним на горищі. Той зібраний інструмент із шматочками знайдених коців був на Етнографічній виставці при Харківському університеті [3, с. 145-146].

Згідно із статистичними даними перепису Харківського Губернського Земства 1912 р. на Харківщині працювало 8793 ткачів. Найбільш їх було в Зміївському, Богодухівському, Харківському, Охтирському, Валківському, Лебединському повітах. Але з розвитком промисловості все більше розповсюджувалось промислове виробництво тканин. Згідно із статистичними даними за 1913 р. на Харківщині було вже 1182 ткачів.

Для збереження килимарського промислу та інших видів декоративного народного ремесла деякі земства на Україні відкрили майстерні та артілі, які забезпечували збут готової продукції. В цьому часто допомагали любителі-меценати. На Харківщині такого меценатства не було, тому коцарство зникло й зовсім забулось. Завдяки професорові Харківського університету М.Ф. Сумцову був зібраний деякий матеріал. Декілька коців зберігаються у Харківському історичному музеї. Це дозволяє нащадкам мати уявлення про старовинні харківські коци [1, с. 60].

Тепер на згадку, що колись Харків славився виробництвом коців, зосталася лише назва вулиці – Коцарська. Народні ремесла на Харківщині, на жаль, втрачені майже безповоротньо. І щоб хоч трохи відродити несправедливо забуте виробництво місцевих килимів (коців), необхідно:

чималі кошти меценатів рідного краю (а вони, на жаль, поки що відсутні);

відродити таку галузь сільського господарства як вівчарство, а це теж майже неможливо зробити в промисловому регіоні (і знову ж таки потрібні чималі грошові вкладення);

зараз немає спеціалістів з виготовлення коців та необхідного обладнання…

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Маслов М.П. Питома вага і місце селянських промислів у господарській структурі Харківської губернії// Збірник наукових праць. ХДПУ ім. Сковороди.- Харків: Основа, 1997.- с. 50-60.

2. Багалій Д.І. Історія Слобідської України.- Харків: Союз, 1918.- 308 с.

3. Багалей Д.И. Археологические, этнографические и топографические заметки о Харьковской губернии// Харьковский сборник, 1888.- Вып. 2.- с. 131-147.

4. Ефименко А. Старинная одежда и принадлежности домашнего быта слобожан// Южная Русь: очерки, исследования, заметки. В 2х т.- т. 2.- Санкт-Петербург: Типография «Екатерингофское Печатное Дело», 1905.- с. 398-408.

5. Багалей Д.И. Краткий исторический очерк торговли (преимущественно ярмарочной) в Харьковском крае в 17-18 вв.// Харьковский сборник, 1888.- Вып. 2.- с. 148-172.