«Люди инициативы дороги во всякие времена…»: наукова діяльність та громадянська позиція М.Ф. Сумцова

Сошніков Андрій Олександрович

Шістнадцяті Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 90-річчю із часу заснування Харківського історичного музею, 16 квітня 2010 р. – Х. : Оригінал, 2010.

Актуальність дослідження обумовлення недостатнім висвітленням діяльності видатного українського вченого і громадського діяча, професора Харківського університету, академіка Миколи Федоровича Сумцова, котрий між тим, залишив багатющу творчу спадщину, яка має неоцінне значення для вивчення історії і культури України. На жаль, спроби сучасних дослідників діяльності М. Сумцова оцінити його наукові погляди, внесок у розвиток гуманітарних наук, освіти, культури, не дають повного уявлення про велич творчого генію цієї видатної особистості, пристрасного популяризатора наукових знань, пропагандиста ідей свободи, прогресу, гуманізму, слобожанського духовного спадкоємця Г. Сковороди, В. Каразіна, українських романтиків 1820-30-х рр., М.Костомарова, О.Потебні.

М. Сумцов тісно пов'язаний з Харківським університетом з 1871 р. (по закінченні 2 Харківської гімназії). Університет Сумцов закінчив 1875 р. Спрямуванням своєї наукової діяльності він зобов’язаний таким харківським професорам як А.Крипичникову, О.Потебні, М.Лавровському, О.Лебедєву, М.Дринову, які не були байдужими до вивчення української літератури, етнографії, народної поезії. Дійсно, основні праці М.Сумцова присвячені саме українській літературі (давній і новій), а також народній поезії, казкам, замовлянням, думам. Поряд з цим М.Сумцов є знавцем і російської літератури в загальному значенні її. Так, відомі його «Этюды», що стали досить відомими завдяки до неведенням до віршів Пушкіна паралелям з української народної поезії.

Тож мета цієї роботи полягає у об’єктивному розгляді наукового і філософського світогляду М.Сумцова - інтелектуала і просвітника, який належав до тих представників української інтелігенції, чиї професійні інтереси ніколи не замикалися на сфері «чистої науки», відірваної від життєвих потреб суспільства, ім’я вченого було невіддільне від національно-демократичного руху слов’янства ХІХ - початку ХХ ст. Так, до речі, потрібно було мати неабияку громадянську мужність, щоб відстоювати інтернаціоналістичні переконання у роки першої світової війни, коли офіційна преса була переповнена великодержавними гаслами про незламність російського духу: «Великий націоналізм німецький та великий націоналізм російський – два чоботи пара і народам від них, - будуть то чи німці, чи росіяни – одне лихо, війна, насильство, сльози і кров. Всеосяжної і безумовно кращої народності немає і бути не може»[4].

Мета роботи визначила завдання довести, що в особі М.Сумцова вітчизняна наука придбала не тільки видатного пропагандиста наукових знань, але й натхненного організатора дослідницької роботи. Розроблені М.Сумцовим програми етнографічного вивчення селянського населення передруковувались у виданнях губернських статистичних комітетів і місцевої преси всього півдня Російської імперії. М.Сумцов живо відкликався на запити сучасності як в питаннях академічного, так і політичного життя. З ініціативи М.Сумцова ХІІ археологічний з’їзд став громадською трибуною захисту кобзарів і лірників від свавілля влади. Він входив до складу комісії 16 по виясненню потреб університету і був головою університетської комісії з питання щодо розкріпачення української мови, якому й присвятив переконливу статтю «Малорусская цензура» (Русские ведомости, 1905, №73). Разом з Х. Алчевською М.Сумцов розробив статут харківської «Просвіти» і став одним із організаторів записки до Академії наук про відміну цензурних утисків української мови, викрив шовіністичну політику царизму з цього приводу у центральній пресі, а потім, незважаючи на офіційну заборону, почав читати лекції в Харківському імператорському університеті рідною для більшості студентів мовою. У всіх випадках він визначався досить впевнено на користь основних визвольних громадянських принципів.

Значну увагу приділяв М.Сумцов історії Слобожанщини – давнім шляхам, могилам, залишкам укріплень, археологічним знахідкам. У таких роботах М.Сумцова як «Очерки народного быта», «Слобожане. Історико-етнографічна розвідка» та інших висвітлюється складний процес заселення краю, аналізується розвиток господарства, дається неоднозначна оцінка фабрично-промислового розвитку. Праці М.Сумцова позбавлені провінційності, любов до своєї малої батьківщини не заважає вченому бачити в житті слобожан шкідливі звички, забобони, пияцтво, бешкети. Разом з цим, М. Сумцов ніколи не обмежував своїх наукових розвідок регіональними рамками. Діапазон його праць широчезний: від усної народної поезії до вершин художнього слова, від українського прикладного мистецтва до титана італійського Відродження Леонардо да Вінче, від народного побуту, звичаїв, весільних обрядів, демонології українців до історії вітчизняної філософської думки, педагогіки, літератури, етнографії і фольклористики. Так, в спеціальних статтях і рецензіях М.Сумцов торкався ряду естетичних моментів. Зокрема, слід згадати праці М.Сумцова, що мають безпосереднє відношення до естетики - рецензії на книгу «Из лекций по теории словесности» О.Потебні, «Искусство с точки зрения социологии» М.Гюйо, «Эстетику» Р.Прельса, «Эстетику как науку о прекрасном в природе и искусстве» О.Смірнова. У невеличкій хрестоматії «Основы поэтики» (1895 р.), яка призначалася в якості «пособия для общедоступных и літературних чтений» М.Сумцов пише про пробуджене прагнення суспільства до філософського уяснення сутності і завдань мистецтва, посилаючись на твори західноєвропейських та вітчизняних вчених, у тому числі особливо виділяючи серед них М.Гюйо й О.Потебню. Оспорюючи вульгаризоване визначення поезії В.Белінським, М.Сумцов вважає, що «джерело поезії ховається не у зовнішньому світі, а у глибині душі людини, у її чутливості і сприйманні. В ряді праць М.Сумцов звертається про питання співвідношення мистецтва та моралі. Так, у зв’язку з характеристикою творчості Гоголя М.Сумцов оспорює погляд, що за допомогою творчості можна позбутися нав’язливих думок і почуттів, а також від особистих недоліків і пороків. Думка про нетотожність мистецтва та моралі, добра й краси привертає увагу М.Сумцова у зв’язку з характеристикою поглядів Леонардо да Вінчі: «В историко-эстетическом отношении замечательно вскользь высказанное мнение, что добро и красота не тождественны – не все то хорошо, что прекрасно». Тому М.Сумцов вважає, що мета мистецтва незалежна від вимог моральності і поглядає у розширенні споглядання, що, однак сприяє людській шляхетності. М.Сумцов вбачає призначення мистецтва у відтворенні реальних явищ, але невід’ємно з точки зору натхненного ідеалу. Завдяки цьому «Искусство расширяет природу, а создания фантазии получают значение реальных явлений, вызывают эмоции, расширяют круг понятий и чувств» [3, стор. 55]. Таким чином, підкреслюється важливість пізнавально-практичної функції мистецтва, що сприяло поглибленню і розширенню розуміння оточуючій дійсності.

М.Сумцов висвітив етнографічну основу творчості І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, М.Гоголя, Т.Шевченка, І.Манжури, йому зобов’язана українська література поверненням з небуття поезій Я.Щоголіва і П.Корецького. У своїх працях М.Сумцов розглядав літературу як ту частину культури, що увібрала в себе все  багатство суспільної думки, знайшла своє вираження у філософських, релігійних, поетичних формах. Наприклад, М.Сумцов один із перших зробив спробу дослідити Шевченків «Сон» з точки зору психології творчості. Певний інтерес має робота М.Сумцова «О литературных нравах южнорусских писателей XVIIв.» (1906 р.) – чудовий цикл розвідок, присвячений таким українським письменникам, як Іван Вишенський, Інокентій Гізель, Іоаннікій Галятовський, Лазар Баранович - можна сказати, енциклопедія історичних, літературних біографічних фактів, в якій досліджується такі осмислені в дусі культурно-історичної школи питання, як відношення письменників до читача, погляди письменників на значення мови і книги, розуміння ними моральної та естетичної ролі творчості. М.Сумцов прагнув систематизувати існуючі дані про українських письменників XVIIст., відтворити картину  культурного життя тієї епохи, показати вплив літератури української на російську та польську.

Однією з останніх наукових розробок М. Сумцова стала «Історія української філософської думки», яка залишилася незакінченою (рукопис був надрукований вже після смерті М.Сумцова в №2-3 Бюлетеня Музею Слобідської України у 1926 р.). У першій частині своєї «Історії української філософії» М.Сумцов проводить паралелі між світоглядом Г.Сковороди і французьким філософом XVIIIВовенаргом і знаходить багато спільного в їх думках і вченнях, хоч з творами один одного філософи були незнайомі. У другій частині М.Сумцов наголошує, що своїми думками про «філософію серця» Г.Сковорода нагадує погляди швейцарського професора ХІХ ст. Амієля. Далі М Сумцов детально аналізує дослідження про Г.Сковороду російського професора Ерна, який у своїй праці «Г.С. Сковорода. Жизнь и учение» (1912 р.), висвітлюючи епоху, в яку жив філософ, договорився до анекдотичних положень, що буцімто, українці на той час були бродячим населенням, яке тільки почало переходити від кочового життя до осідлого. Оскільки Ерн для України чужа людина, то й Сковорода постає у московському одязі, з пристосуванням до новомодного містичного шукання Логосу, Вищого Розуму, на кшталт філософських думок Булгакова, Лопатіна і других діячів російської школи. Нема нічогісінько про стару українську школу, звідкіль  вийшов славний «старчик». Отже, на життя і творчість Г.Сковороди Ерн дивиться через московські окуляри. Але послухаємо самого Ерна: «Некультурность почти бродячего населения, не забывшего еще свою недавнюю склонность к приключением, только что начинающего оседать, сочетается с изобилием природы». «Если душа Сковороды родилась в недрах космической жизни, то тело его родилось в стране варварской, некультурной, в стране стихийной природности. Если формой реального целого Сковороды  было умопостигаемо-логическое, то материей послужила  грубая, своеобразная плоть малоросса-казака XVIIIв.». «Наряду с орлиными взлетами мысли… плоские банальные соображения. Наряду с яркой образной поэтической речью, иногда сверкающей молниеносною красотою, церковно-славянская загроможденность, услащенная «подлыми» словечками. Простонародная речь базарною хаотичностью врывается в дифирамбически-восторженый, приподнятый «тон» изложения. В мышлении Сковороды, сильном, глубоком и стройном, есть елементы дурного провинциализма, а в его жизни, сосредоточеной, мудрой и праведной, дают о себе знать неукрощенные капли казацкой крови, бурлящей, тоскующей, упрямой и хаотичной». Ерн питає «чем была тогда Малороссия?» і відповідає з презирством: «Недавно присоединенная к России, она являла все признаки переходного быта. Отрешаясь от своего удалого, дикого, героического прошлого, она надевала на вольные плечи хомут гражданственности» (попросту кажучи, ярмо кріпацтва, здирства  і зневаги). Ерн згадав слідом за Ковалінським, що батько віддав Сковороду в Київську школу, і тут не витерпив, щоб не додати: «для казака этого много». Отаким дикуном уявляв собі Ерн український народ і навіть сам тому дивувався, що «поистине достойно великого удивления, что сын грубой казацкой среды становится, быть может, образованнейшим русским человеком XVIIIвека», дали ще раз дивується, що «при таком родстве» з Сковороди вийшла мудра людина. Таким чином, Ерн одним махом відрізає Сковороду від українського народу та української школи, робить раптом «русским человеком», порівнює  то з Левом Толстим, то з Вол.Соловйовим (не сподвівався славетний український «старчик» XVIIIст. на таке філософське товариство з росіян ХІХ ст.).Зовсім,  неясно, пише М.Сумцов, «з якої ради Сковорода постає у Ерна «первым русским философом», «первым ростком», «родоначальником русской философской мысли», коли Московщина за життя була для філософа краєм чужим і неприємним. Так, маємо цінну вказівку, що Сковорода 73-літнім дідусем  приїхав до Ковалінського у Хотетово близ Орла, але рішуче відмовися зостатись тутечки на довге життя, бо мав «всегдашнее отвращение к краю сему» і незабаром вибрався в нову далеку подорож додому, щоб вмерти на любій своїй Україні». В дійсності  «Сковорода не «русский философ», а український і тільки український, і не «первый росток», а остання розкішна квітка старого життя, світогляду українського письменства, колишньої могилянської школи, кревний син свого народу, його чула, люб’язна та многодумна дитина. Щоб зрозуміти як слід Сковороду, його думки і почуття, треба пильно придивитись до культурного життя українського народу, до його старої школи і письменства» [2, стор 51-54].

Завершуючи свої «Спогади» М.Сумцов яскраво висловив своє ставлення до розпочатої 1918 р. справи розвитку національної культури українського народу: «Ні, вмирати ще рано, вмерти тепер шкідливо, треба жити й жити, двічі, тричі проти старого і безнадійного життя, щоб зігрітись хоч трохи в проміннях теплого сонця» [Цит за 5, стор.171]. І це були не просто гарні слова. Під час громадянської війни, в умовах голоду, холоду, розрухи, незважаючи на старечі хвороби, М.Сумцов підготував до видання і надрукував понад 50 праць, присвячених видатним діячам  української культури - Г.Сковороді, Т.Шевченку, П.Кулішу, О.Потебні, І.Нечую-Левицькому, Ф.Мочульському, Ф.Вовку та іншим. Саме у цей час М.Сумцов керує Етнографічною секцією Харківського Губкомпису і розробляє широку програму етнографічного вивчення Слобожанщини та підготовки наукових кадрів, очолює Редакційний комітет з видання спадщини О.Потебні, читає лекції в Народному університеті та інших навчальних закладах, бере активну участь у діяльності наукового товариства Харківського інституту народної освіти, готує і здійснює 4 видання навчального посібника з історії української народної словесності і літератури.

В радянські часи з політичних причин ім’я вченого було забуте, а окремі твори потрапили навіть до «спецхранів» бібліотек, з кон’юктурних міркувань в творчості М.Сумцова шукали головним чином негативи, відмовляючи йому в багатьох наукових пріоритетах і досягненнях. Мовляв, «відмічаючи симпатії М.Сумцова до прогресивних ідей, наявність окремих цікавих положень, ми не знаходимо у нього скільки-небудь цілісної концепції. Він потрапляв під різні впливи, і, сперечаючись або погоджуючись з тими чи іншими авторами, не зумів виробити чітку і послідовну систему поглядів»[1, стор. 311]. Насправді ж важко навіть уявити все розмаїття науково-педагогічної і громадської діяльності М.Сумцова, який усім власним життям подав приклад того невмирущого українського духу, який протягом віків всупереч скрутним обставинам і руйнаціям, як фенікс з попелу, відроджується і злітає над вітчизною, заповіданою нам самою історією.

Література:

1.    Иваньо И. Очеркразвития эстетической мысли Украины. – М.: Искусство, 1981.- 423 с.

2.    Музей Слобідської України ім.Г.С. Сковороди. Бюлетень. – Харків, 1926-1927 р. - №2-3. - 83 с.

3.    Сумцов Н.Ф. Леонардо да Винчи: Исследование. – Х., 1900. – 22 с.

4.    Сумцов М.Ф. Этюды о человеконенавистничестве // Южный край. – 1916. – 10 февр.

5.    Багалій Д.І. Наукова спадщина академіка М.Ф. Сумцова // Червоний шлях. – 1923. - № 3. – стор. 162-171.