Харківський історичний музей

Діяльність приватних музеїв на основі музеєфікації пам'яток історії та культури як одна з перспектив розвитку музейної мережі в сучасній Україні

Жукова Олена Вікторівна

2011

Сімнадцяті Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції на тему: «Комунікаційний підхід у музейній справі як відповідь на потреби соціуму» (проводиться в рамках ХVII Сумцовських читань), 18 квітня 2011 р. – Х. : Майдан, 2011.

 

Оцінюючи стан музейної справи в Україні, слід зазначити, що сучасна суспільно-культурна ситуація не сприяє розвитку музейної мережі, особливо музеєфікації об’єктів історико-культурної спадщини шляхом створення на їх основі нових музеїв. Відсутність широко розвиненої практики росту музейної мережі за рахунок музеєфікації пам’яток і їх долучення до музейно-заповідної галузі пояснюється критичним становищем в музейній справі, відсутністю достатніх коштів на ремонт і відповідне функціонування вже існуючих музеїв.

Звісно, перспективи розвитку музейної мережі в сучасній Україні існують, але спираються вони переважно не на державну підтримку, а на діяльність приватних музеїв, існування та діяльність яких визначено Законом України „Про музеї та музейну справу” [3]. Відстежуючи цей напрям музейної галузі необхідно зазначити, що на сьогодні розвиток приватних музеїв долучає до музейного будівництва пам’ятки історії та культури, музеєфіковані шляхом створення на їх основі музеїв переважно ансамблевого або середовищного типів. Така практика тим більш важлива, що вирішує одноразово й проблеми охорони історико-культурної спадщини й проблеми всебічного розвитку музейної мережі за рахунок найменш представлених у вітчизняному музейництві музейних типів.

Одним з прикладів приватних музеїв, створених на основі музеєфікації історико-культурних пам’яток є Етнопарк „Радомисльська папірня” на Житомирщині, який розбудовує родина меценатів Богомолець-Шереметьєвих.

Родина Богомолець-Шереметьєвих відома своєю благодійною діяльністю в галузі відродження національної спадщини й здобутків української історії та культури. Протягом багатьох років родина займається благодійними культурними та соціальними проектами, дослідницькою та видавничою справою, освітніми програмами та мистецькими заходами з метою підвищення рівня самосвідомості та життя українського суспільства.

Олексій Шереметьєв – відомий український меценат та колекціонер, засновник «Музею Шереметьєвих». Його колекція предметів мистецтва, старовини, етнографії та військової історії справедливо вважається одним із авторитетніших приватних зібрань у світі. Ольга Богомолець – заслужений лікар України, професор, директор Інституту дерматології та косметології, володіє найбільшою в Україні колекцією української домашньої ікони, яка нараховує понад п`ять тисяч екземплярів [2].

На початку 2007 р., під час пошуку приміщення для створення Музею української домашньої ікони та воєнних раритетів, родина Богомолець-Шереметьєвих придбала у місті Радомишль на Житомирщині старовинну будівлю, де раніше містився міський млин [6]. В результаті дослідження було з’ясовано, що колишній млин володіє значною історико-культурною цінністю – на цьому місці, на гранітній скелі, що омивається з двох боків річкою Микою, була побудована в 1612 р. перша в Центральній Україні паперова фабрика.

У XVI ст. Радомисль (сучасний Радомишль) був невеличким містом і належав Києво-Печерській Лаврі. Подальший розвиток поселення пов’язаний з архімандритом Києво-Печерського монастиря Єлисеєм Плетенецький.

Цей визначний церковний діяч, письменник, просвітитель мав для України та історії церкви у XVI-XVII столітті велике значення. В 1599 р. Єлисея (Плетенецького) було обрано архімандритом Києво-Печерської Лаври. За часів його управління в монастирі велась активна просвітницька діяльність. Було збудовано чималу кількість шкіл, створено типографію, розпочато видавництво просвітницької та полемічної літератури [1, с. 343].

В 1612 р. Єлисей Плетенецький у місті Радомисль заснував першу в Центральній Україні паперову фабрику, що мала на той час визначне значення не тільки в історії м. Радомишля, але і всієї України. Це була перша папірня в центральній та східній Україні, яка виробляла папір для Лаврського монастиря. Фактично лише заснування цієї папірні уможливило початок книгодрукування в Центральній Україні. За свідченням З. Копистенського, яке збереглося в його проповіді з 1618 року, папірня була заснована „коштом немалим на здивування того краю як річ небувала” [4, с. 396].

Опікуном папірні і містечка став Єлисей Плетенецький, про що говориться в панегірику, складеному на його честь О.Миторою і надрукованому 1618 року: „Не мнєй свєдчит Радомисль, з ним Городок сполнє, як доми в них Божії збудувались гойнє” [4, с. 397].

На час виникнення Радомисльської папірні на теренах України вже існувала папірня Кмеллера у Львові з 1590 року. У місті Острозі князі Острожські також мали папірню і заклали свою власну друкарню, в котрій друкували релігійні й світські книги [1, с. 254].

Папір в радомисльській папірні не вирізнявся якістю – він був темний, сіруватого відтінку, але дуже міцний. Про високу продуктивність папірні свідчить те, що Лаврська друкарня швидко стала найпродуктивнішою в Україні. Протягом перших 8 років свого існування вона видала більше книг, ніж друкарні всієї тодішньої України [4, с. 398].

Таким чином папір, який виготовляли на цій фабриці, став основою усіх першодруків Києво-Печерської Лаври протягом ХVІІ ст. На кожному аркуші паперу виразно проглядають філігранні водяні знаки Радомишльської папірні з гербом Єлисея Плетенецького. Після його смерті це місце зайняв герб Зіновія Копистенського [1, с. 344]. З часом до виробництва паперу були залучені спеціалісти та майстри папірництва з Німеччини. Готовий папір доставляли з Радомисля до Києва спочатку річкою Микою, потім Тетеревом, а далі Дніпром.

Навколо Радомисльської папірні виникло село, яке дістало назву Папірня і було самостійною адміністративною одиницею аж до 60 років ХХ століття, коли з’єдналося з Радомишлем і стало його передмістям.

Під час визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. під проводом Б.Хмельницького в місті та навколишніх селах спалахнуло повстання, внаслідок яких паперова фабрика була частково зруйнована, прийшла до занепаду та остаточно зупинилася наприкінці ХVІІІ ст. У ХХ столітті на залишках паперової фабрики було створено млин, який функціонував за допомогою того самого механізму, що й папірня [4, с. 342]. 

У 1-й пол. ХХ ст. цей млин мав велике значення для переробки зерна та вироблення високоякісного борошна. Млин було побудовано з червоної цегли на основі кам’яного фундаменту та частини кам’яних стін, що залишилися від папірні, на березі річки Мики, перекритої греблею, яка має великий став площею 90 гектарів. Млин був спочатку паровий, згодом переведений на електрику. Працювало на ньому 5-10 робітників.

На сьогодні старовинна багатоповерхові споруда колишнього млина-папірні – єдина вціліла історична пам’ятка Радомишля. Окрім величезного історико-культурного значення як перша папірня на теренах Центральної України, старовинна будівля має ще й значну архітектурну цінність.

Місце, на якому розташована пам’ятка – це суцільне гранітне плато. Біля берегів річки й озера ці гранітні плити мальовничо виступають і  створюють невеличкі водяні каскади та навіть водоспади.

Сама споруда з архітектурної точки зору унікальна. Фундаментом папірні слугувала гранітна скеля, тому нижні поверхи були просто вибиті у кам’яній породі. Скеля плавно проникає в будівлю, стає його складовою частиною. В деяких місцях із скелі прямо в приміщення протікає вода.

Споруда має площу понад 2 000 м2, висоту в найвищій точці – 30 м, але при цьому вона не має фундаменту в сучасному розумінні. За зовнішніми формами колишня папірня-млин більш схожа на середньовічний замок – має стіни товщиною в 1,2 – 1, 4 метри, а з семиповерхової вежі, більше схожої на фортифікаційну, видно дорогу на десятки кілометрів навкруги [5, с. 212]. Такі архітектурні форми були зумовлені оборонними вимогами часу на початку ХVII ст. та стратегічним значенням місця, на якому ченці Києво-Печерської Лаври збудували папірню.

Унікальна як за своїм історико-культурним змістом, так і за зовнішніми формами пам’ятка, що могла б бути своєрідним символом української культури та духовності, була занедбана та покинута напризволяще. Старовинна будівля, чиї позначені слідами ударів куль і гарматних ядер стіни були зведені майже чотири століття тому, слугувала лише матеріалізованим утіленням байдужого ставлення до нашої славної історії. Такий стан речей досить звичний в українській галузі охорони пам’яток. Непересічні пам’ятки поступово руйнуються, фактично перетворюючись на сміттєзвалища, натомість того, щоб стати унікальними музеями ансамблевого типу. Це одна з найгостріших проблем в галузі охорони пам’яток і музейної справи, які держава на сьогодні неспроможна вирішити. Навіть якби у Радомишлі знали про справжню історико-культурну цінність водяного млину, що перед тим був першою на теренах східної і центральної України папірнею, початок роботи якої дав поштовх розквіту книгодрукування в Києво-Печерській лаврі, більш ніж скромних фінансових можливостей місцевого бюджету для музеєфікації пам’ятки було б недостатньо [6].

Тому діяльність приватних музеїв на основі музеєфікації пам’яток у сучасних умовах вважається перспективною. Так, саме зусиллями родини Богомолець-Шереметьєвих Радомисльська папірня сьогодні реставрується. На території пам’ятки створено не досить поки що поширений в Україні тип середовищного музею під назвою „Етнопарк „Радомисльська папірня”.

Показово, що створення приватного музейного комплексу відбувається на високому науковому рівні – до реставрації будови були долучені спеціалісти: вчені-історики, архітектори, реставратори, завдяки яким старовинний млин поступово набуває ознак величної споруди, що привертає увагу своєю архітектурою [2]. Відновлення вщент зруйнованого даху, дерев’яних міжповерхових перекриттів, майже трьох сотень вікон та реконструкція пошкоджених стін уже обійшлися нинішнім власникам споруди у понад 1 мільйон гривень [6]. На сьогоднішній день повністю відновлена трапезна з піччю-каміном, всередині якої вбудована місткість на 50 літрів для приготування їжі. В історичній будівлі планується також розмістити концертну залу на 150 місць.

Окрім реставрації старовинної споруди проводиться й реконструкція навколишньої території, що входить до музейного комплексу. Було розчищено озеро та річку, відновлено греблю та під’їзні містки.

Завдяки концепції етнопарку як території відродження української культури та духовності, місце колишньої Радомисльської папірні повертається до життя, оновлюючи свій історико-культурний зміст.

Одним з перших заходів в етнопарку стала популяризація ідеї цінності цього місця, адже заснування першої паперової фабрики на цих землях стало наріжним каменем у справі друкарства в Україні. І на честь визначного явища 29 жовтня 2009 р. на території етнопарку було відкрито пам’ятник архімандриту Києво-Печерської Лаври Єлисею Плетенецькому – видатному церковному діячеві, письменнику, який усе своє життя присвятив служінню українському народові та Церкві. Пам’ятник увіковічнив фігуру монаха, який сидить в кам'яному човні зі свічкою та читає книгу. Човен символізує шлях, який кожному з нас потрібно пройти, а книга – знання.

Цей пам’ятник являється єдиною в Україні кам’яною композицією, яка розташована на поверхні води.  Для виготовлення скульптури були використані вітчизняні матеріали – габро та лабрадорит. Вага композиції без фундаменту складає 5,5 тон. Довжина – 3,4 метри, висота – 1,7 метрів. Для укріплення скульптури на дзеркалі водоймища було створено спеціальний фундамент, який заливався під водою [6]. 

Загальна площа споруд музею „Радомисльська папірня” – понад дві тисячі квадратних метрів. В давніх стінах розташувався унікальний музейний комплекс, який органічно вписався в відновленні старовинні інтер’єри папірні.

Оскільки одне з завдань середовищного музею – відтворення взаємозв’язків між елементами духовної та матеріальної спадщини, то на території етнопарку планується відновити унікальну технологію ручного виготовлення паперу з рослинної сировини. Реставрація проходить зі збереженням всіх старовинних ручних технологій. Тут можна буде виготовляти папір із льону, кропиви таким, яким він був колись, – товстим і міцним [2]. Несподіваною особливістю такого паперу виявився його особливий звук.

В спеціальній майстерні планується варити власні чорнила. Вже нині докладно з’ясовані особливості старовинної технології виробництва паперу та виготовлені спеціальні форми-сита для його „відливу”, що дасть змогу кожному відвідувачу унікального музею отримати на згадку зроблений власноруч паперовий аркуш з „водяними знаками” у вигляді старовинного герба Радомишля, тим самим доторкнувшись до стародавніх традицій.

Шестиповерхова вежа історичної будівлі, схожа на середньовічний замок, перетворилася на виставково-культурний центр. Тут створено Музей української домашньої ікони, Музей раритетів родини Богомолець-Шереметьєвих, в експозиції яких виставлені експонати унікальної колекції українських домашніх ікон Ольги Богомолець, що нараховує понад п`ять тисяч експонатів, і старовинних військових карт та раритетів часів Козаччини Олексія Шереметьєва.

В одному з виставкових залів розгорнуто виставку „Військова слава України”, створену на основі зібраної родинної колекції. Розповідає вона як про добу Козаччини, так і про призабуті сторінки воєнної історії аж до початку Першої світової війни. У приміщеннях виставково-культурного центру експонуватимуться й інші експозиції. Наприклад, наразі на другому поверсі можна побачити виставку старовинних гуцульських скринь.

Одна з форм роботи середовищного музею „Етнопарк „Радомисльська папірня” – проведення семінарів для тих, хто виготовляє предмети народного побуту, та різноманітних майстрів: скульпторів, художників тощо. Виставки їхніх витворів проводяться тут же, на території музейного комплексу.

Забуте на довгий час унікальне за своєю історією місце народження першої в Центральній Україні паперової фабрики Києво-Печерської Лаври в місті Радомишль зараз повертає свій величезний історико-культурний зміст у якості музейного комплексу, перетворившись на справжню окрасу міста.

Розглядаючи перспективи музейного будівництва через призму розвитку музейної мережі в Харківській області, слід зазначити, що саме розглянутий напрям буде тут найбільш ефективним.

По-перше, Харківщина на сьогодні досі не має достатньо розвиненої музейно-заповідної мережі, що не відповідає ні історико-культурному значенню регіону, ні його масштабам, ні наявності історико-культурних пам’яток. В музейній структурі області повністю відсутні такі типи, як ансамблевий та середовищний музеї, що на сьогодні визнані міжнародним співтовариством як найперспективніші напрямки розвитку музейної справи.

По-друге, Харківська область має достатній історико-культурний потенціал для створення тут музеїв як ансамблевого, так і середовищного типів. Це значна археологічна спадщина, унікальна культура Слобожанського регіону, ряд архітектурних пам’яток, що давно вже потребують уваги та включення в музейну мережу України.

Ці передумови вимагають організації музею саме ансамблево-середовищного типу на базі об’єктів історико-культурної спадщини. Найбільш оптимальними для реалізації такого завдання є пам’ятки садибної архітектури, що збереглися на Харківщині (пам’ятки палацово-паркової архітектури в Люботині, Старому Мерчику, Шарівці).

Останнім часом ці об’єкти знаходяться в центрі уваги науковців, представників сфери охорони пам’яток, громадськості, але так і не отримали належного соціокультурного використання, як того вимагає статус пам’ятки [3].

Загалом, Харківська область не володіє багатим розмаїттям історико-архітектурних пам’яток, особливо такого атрактивного виду, як палацово-паркова архітектура, тож всі зусилля повинні були б бути направлені на збереження цих поодиноких комплексів, їх музеєфікацію, що здатна створювати та тиражувати привабливий для населення, туристів і інвесторів образ Харківщини. Але, на жаль, в Харківській області не склалася сприятлива ситуація для музеєфікації історико-культурних пам’яток і тим самим – розвитку музейної мережі.

Світова практика побудови ансамблево-середовищних музеїв демонструє широкий набір методів створення музеїв на базі пам’яток палацово-паркової архітектури. Це і садиба-музей з відновленням всіх взаємозв’язків між елементами комплексу, це й історико-культурний парк, в якому всі елементи консервуються в тому стані, в якому є зараз, це й екомузей, що залучає до збереження історико-культурної спадщини місцеве населення, це й музей відновлення пам’ятки, де головним демонстраційним моментом є процес відтворення складових елементів садибного комплексу з залученням до нього різновидових категорій музейних відвідувачів в рамках спеціально розроблених музейних програм.

Аналізуючи ситуацію, яка склалася навколо пам’яток палацово-паркової архітектури Харківщини, слід зазначити, що найменш ефективним методом музеєфікації для них буде традиційний колекційний музей. Цей метод потребує вкладення значних коштів на реставрацію будівель та їх подальше пристосування до музейних функцій. На той час як ансамблевий або середовищний музеї відкривають більш широкий дієвий простір, заснований на ідейній музейній концепції, що здатна ставити перед собою зовсім інші завдання, ніж колекційний музей.

В умовах, коли державна монополія на музеї та музеєфікацію об’єктів історико-культурної спадщини вичерпала себе, залучення приватних інвестицій або навіть створення приватних музеїв здатне вирішити проблеми збереження та соціокультурного пристосування садибних комплексів Харківщини, а з іншого боку – збагатити музейну мережу Харківщини ансамблево-середовищними музеями.

Більші можливості та відповідна свобода у виборі методів музеєфікації, залучення науковців, здатних розробити унікальну концепцію для кожного окремого випадку, дозволяють приватним музеям створювати якісні музейні комплекси, що можуть стати яскравим явищем в музейному житті України.

Реалізація цього напряму по відношенню до садибних пам’яток Харківщини цілком можлива, адже з кожним роком в Україні з’являється все більше приватних музеїв на основі музеєфікації історико-культурних пам’яток. І музей ансамблево-середовищного типу – Етнопарк „Радомисльська папірня” на Житомирщині лише яскравий приклад гармонічного синтезу ідеї, пам’ятки архітектури та приватних інвестицій.

Отже, на сьогодні, коли державна сфера не здатна забезпечити багатогранний розвиток музейної мережі Харківщини, діяльність приватних музеїв може бути однією з перспектив розвитку музейної мережі області, збагачуючи її унікальним, яскравим елементом у вигляді ансамблевого чи ансамблево-середовищного музею.

Література

1.     Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 6. Літературний і культурно-національний рух першої половини XVII ст. – К.: АТ „Обереги”, 1995. – 452 с.

2.     Гурець Ю.,  Кочубей В. Меценати, яким не байдуже // Краса Православ’я. – 11 листопада 2009. – С. 2. 

3.     Закон України “Про музеї та музейну справу” // Відомості Верховної Ради України. – 20 червня 1995. – № 25.

4.     Огієнко І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.

5.     Пам’ятки архітектури і містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В. В. Вечерський, О. М. Годованюк, Є. В. Тимашович та ін. – К.: Техніка, 2000. – 664 с.

6.     Шпак В. Етнопарк „Радомисльська папірня” // Урядовий кур’єр. – 4 травня 2010. – С. 4.