Панель користувача
Олена Щербань, 9 березня (пон), 10:21



Постать Тараса Шевченка завжди хвилювала багатьох мистців, науковців та літераторів. Одними з найбільш цікавих і чисельних серед них, на мою думку, є вироби виготовлені з глини – продукція народних та академічних гончарів, майстрів фарфору й фаянсу. Ці твори об’єднує не лише матеріал, з якого їх створювали, але й подібність сюжетів, образів, техніки виготовлення, спільні тенденції в історії.


Донині опубліковано кілька статей, присвячених вивченню шевченкіани в гончарних виробах. Це «Образ Шевченка в українській народній кераміці» видатного знавця української народної кераміки, мистецтвознавця Юрія Лащука, «Гончарство і Шевченко» поета і літературознавця Петра Ротача, «Гончарство і Шевченко» мистецтвознавця і керамолога Олени Клименко. Ні одна зі згаданих вище статей не охоплює всі групи глиняних виробів, не дає читачам уявлення про історичний поступ українського народного та професійного мистецтва в створенні керамошевченкіани. Тож ця тема лишається актуальною.


Найдавнішим глиняним виробом, створеним через невеликий проміжок часу після смерті поета (логічно припустити, що це відбулося до виходу Валуєвського циркуляру) є фаянсова тарілка Києво-Межигірської фабрики. В деяких публікаціях виріб хибно датовано 1840-ми роками, оскільки на денці є цифра 41. Про те, що це датування не вірне свідчить рельєфний портрет поета, зображений в центрі тарілки. Тараса Шевченка зображено в смушевій шапці й кожусі, з голеною бородою – таким поет увічнений на фото, зробленому в ательє А. Деньєра (квітень 1859 року). Щоправда, повернутий він у інший бік ніж на фото. Портрет полито синьою прозорою поливою, яка, затікаючи в заглибини рельєфу, створює неповторні світлотіні. На крисах тарілку прикрашено рельєфним рослинним орнаментом. Композиція виявилася настільки ефектною, що в подальшому майже століття (з варіаціями) домінувала на мисках і тарілках шевченківської тематики. 1903 року досвідченим скульптором, випускником Петербурзьської академії мистецтв, Федором Балавенським було виготовлено фарфорове (бісквіт) погруддя поета (в костюмі з непокритою головою), що нині зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Подібна інтерпретація образу Кобзаря в подальшому домінувала серед фарфорових бюстів, створених іншими авторами. За кілька років до цього невеликі глиняні бюсти Тараса Шевченка почав виготовляти в гіпсових формах найбільш відомий тогочасний опішнянський гончар Федір Чирвенко. Він та Василь Поросний, що вважається учнем Чирвенка, створювали скульптурки поета принаймні до 1910-х років. До речі, Федір Чирвенко був не єдиним українським гончарем, що надсилав свій твір на шевченківську тематику 1912 року на виставку в Петербурзі. Бюсти Кобзаря також подала Постав-Муцька гончарна майстерня. На Всеросійську виставку в Києві (1913) тарелі з портретом Тараса Григоровича відправили учні Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя. Про такі вироби можна скласти уявлення за фарфоровою тарілкою, виготовленою 16-літнім учнем школи Яковом Корицьким. Декор намальовано фіолетовими фарбами. В центрі виробу розташовано портрет Шевченка (ідентичний зображеному на фото з ательє Деньєра 1859 року та картині Івана Крамського), а на його криси нанесено геометричний орнамент за мотивами української вишивки.


Таке масове надсилання виробів на виставки різними гончарними закладами Полтавщини та окремими гончарями засвідчує наявність цілеспрямованого впливу Полтавського губернського земства. Відомо, що Федір Чирвенко тісно співпрацював із земством, а вищезгадані навчальні заклади йому підпорядковувалися. Цей вплив був не випадковим. Бурхливе зацікавленням особою Шевченка та його зображеннями на початку 1910-х років було зумовлене тим, що 1911 року відбулося святкування 50-ліття від дня смерті поета, а 1914 року – століття з дня народження. Планувалося відзначити ці два ювілеї, у пресі активно обговорювалися проекти пам’ятника поету в Києві. Один з авторів таких проектів, 28-літній Михайло Гаврилко 1911 року створив серію плакеток, відтиснутих у гіпсовій формі, (виготовлена 18 лютого, про що свідчить автограф мистця). На той час він подавав великі надії як художник і скульптор, навчався в Краківській академії мистецтв. Плакетки виготовлено на фабриці Івана Левинського у Львові, яка створювала високоякісну художню й будівельну кераміку. Зображення на плакетках погрудне. Автор передав Кобзаря наприкінці життя (таким його зафіксовано на останньому відомому знімку, виконаному невідомим фотографом наприкінці 1860 або на початку 1861 року). Використані художні прийоми створюють враження, що поет щойно повернувся до глядача і запитально глянув на нього. Зважаючи на час створення форми, можна припустити, що Михайло Гаврилко вклав у цей погляд власні емоції й запитання. Важливо зауважити, що такий образ поета мистець створив задовго до виготовлення плакеток, про що свідчить малюнок, зроблений 1907 року.


Дещо пізнішим часом (можливо, 1912-13 роками) можна датувати прямокутну плакетку, виготовлену кращим учнем Опанаса Сластьона в Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя, що проходив на той час виробничу практику на Баранівському фарфоровому заводі. В її центрі зображено кольоровий портрет Шевченка в смушковій шапці та кожусі. Оточено зображення червоною рамкою, переділеною діагональною золотою смугою з модерним орнаментом.


Ймовірно, 1910-ми роками (до 1917 року) датуються й тарілки з надрукованими на крисах зображеннями чотирьох найвідоміших українських письменників, в тому числі Тараса Шевченка, та сценками з життя українців і народними краєвидами. По центру тарілок розташовано чумака з волами. Це – масова продукція Будянського) заводу М.С.Кузнєцова (Харківщина). Автором зображення можливо був гравер, який прибув на завод з Підмосков’я Павло Губичев.
Цим же часом (на думку знавця покутської кераміки Юрія Лащука – близько 1910 року) датовано тарілку із портретом поета, оточеним гуцульським орнаментом (що складається з «зубців» і рослинних елементів) та напису «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине» створену визначним пистинським гончарем, випускником Коломийської гончарної школи Петром Кошаком.
Подібні до вищеописаних творів керамошевченкіани, виготовлялися і впродовж першого пореволюційного двадцятиліття. Зокрема, зі статті «Художньо-промислові керамічні школи і майстерні для допомоги кустарям», опублікованої 1919 року, відомо, що завідувач художнім відділом Опішнянської гончарної майстерні: «виробляє там такі речі, як ось, наприклад, велике погруддя Т.Г.Шевченка, розмальоване кольоровими поливами під натуру. Можна собі уявити, що воно з себе уявляє і яким зразком служить для опішнянських кустарів».

Гончар з с.Кути Івано-Франківщина Михайло Волощук у 1920-х роках створив кілька мисок із барельєфним зображенням Тараса Шевченка (з непокритою головою), оточених орнаментом. 1920-го року художник Станіслав Патковський у Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя створив барельєфи й пам’ятні медалі, присвячені поету. 1921 року (до 60-річчя з дня смерті поета) студенти Межигірського керамічного технікуму виготовили миску з зображенням Тараса Шевченка в кожусі й шапці з розкритою книжкою в руці, обрамленим словами «Заповіту». Близько 1923 року в Глинському керамічному технікумі було виготовлено й встановлено на постаменті перед адміністративним будинком закладу великий глиняний бюст поета.
Оригінальними є два твори. Перший (полив’яна миска) виготовлено канівським гончарем Григорієм Сергієнком у 1920-х роках. Вона прикрашена вдало скомпонованим між витками зеленої спіралі написом коричневим ангобом слів із шевченкового «Заповіту», що починається під вінцями і закінчується біля денця підписом – «Заповіт Т.Шевченко». В центрі миски зображено п’ятипелюсткову квітку. Логічним є припущення Лесі Данченко про те, що цю миску гончар міг створити до 110-ї річниці від дня народження поета (1924 року). Адже цього року в Каневі очікувалося скупчення багатьох шанувальників Тараса Григоровича. І одним з сувенірів на згадку про перебування на Чернечій горі міг бути такий виріб.
Близько 1928 року невідомий майстер у м.Бар (Вінничина) створив кольоровими глинами портрет Шевченка, обрамлений українським орнаментом. Ймовірно, 1929 роком (за Борисом Бутником-Сіверським) датується й куманець з портретом поета з непокритою головою, виготовлений в Опішнянській керамічній промисловій школі, намальований Петром Кононенком. Цей художник, випускник Строганівського училища технічного малювання, був найбільш продуктивним творцем керамошевченкіани в Опішному. Працюючи в артілі «Художній керамік», він створив значну кількість тарелей і ваз з різними зображеннями поета, обрамленими українським орнаментом. Ймовірно, що більшість з них датується кінцем 1930-х років. Цей час був переломним у житті багатьох народів СРСР. Апогею досяг розвиток тоталітарної системи, потужними темпами розвивалася індустріалізація й колективізація, удосконалювалася планова економіка. Саме цей факт наклав відбиток на розвиток керамошевченкіани, внаслідок чого виготовлення предметів з зображеннями поета стало наймасштабнішим з часу його започаткування. Спочатку (1934 року) святкувалося 120-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Потім, 1936 року – 75-ліття з дня смерті. Точно датованих цими роками виробів з підрадянської України нам знайти не вдалося. Відомі два вироби з осередків Західної України, що входили до складу Польщі й Чехословаччини. Так, Іван Вінявський з Миколаєва (Дрогобиччина) створив барельєф Т.Г.Шевченка в еліптичному обрамленні 1936 року, а невідомий автор (підписаний ініціалами «МТР») з с.Сільце (Іршавський район, Закарпаття) близько 1937 року створив теракотове погруддя.
Найбільш гучним стало святкування 125-ліття від дня народження 1939 року. Серед заходів, здійснених для відзначення цієї дати, була республіканська виставка в Києві «Тарас Григорович Шевченко в народному образотворчому мистецтві» (1940), якій передувало 13 обласних виставок. Зокрема, вироби Опішнянської школи майстрів художньої кераміки 1939 року демонструвалися на виставці в Полтавському державному музеї. Очевидно, до цих подій чиновники досить активно підготувалися. В тому числі надіслали розпорядження створити вироби з портретами поета в усі провідні осередки народних художніх промислів та фарфоро-фаянсової промисловості УРСР. Відповідно, керамошевченкіана поповнилася значною кількістю предметів.

Очевидно, саме до виставки 1939 року створив більшість виробів на шевченківську тематику Петро Кононенко. Здебільшого це тарелі з погрудними портретами поета (з непокритою головою, за фотографією 1858 року, зробленою в ательє І. Досса). На фото кінця 1930-х років є й таріль з Тарасом Шевченком, який сидить на стільці (за фото 1859 року, зробленому в фотоательє І. Гудовського). Там же – вази на шевченківську тематику: з зображенням канонічного портрета поета (в шапці й кожусі), «Тарас Шевченко з кобзою над Дніпром» (за картиною Костянтина Трутовського 1875 року) та «Мені тринадцятий минало». До речі, обидві збережені фотографії Петра Кононенка з творами на шевченківську тематику найбільш доцільно датувати саме 1939-1940-м роками (досі вони датувалися широко – всіма 1930-ми роками). Помітно, що шевченківські сюжети на цих роботах домінують. Окрім того, композицію зображення на одній з них увінчує адаптована для передачі в глині емблема Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві (відкрита 1 серпня 1939 року). На іншій (Кононенко за роботою) зображено декоративну вазу у вигляді бандури, прихиленої до дерева – такі вироби на шевченківську тематику масово виготовляли майстри артілі «Художній керамік» наприкінці 1930-х років. Очевидно автором форми для відливання цих ваз міг бути опішнянський гончар Трохим Демченко. Принаймні, він пізніше (зокрема 1977 року), виготовляв подібні вироби.
Саме наприкінці 1930-х років почалося впровадження шевченкіани у масове фарфоро-фаянсове виробництво. Законодавцем «моди» в цьому напрямку стала Центральна художня лабораторія Укрфарфорфаянстресту. Зокрема, український художник фарфору Павло Іванченко, що на той час працював на посаді старшого художника лабораторії (випускник Глинської керамічної школи інструкторів гончарного виробництва та Київського художнього інституту). Найдавніший опублікований його твір на шевченківську тематику було виготовлено 1937 року (за Ольгою Школьною) на Полонському фарфоровому заводі. Це кухлик, з одного боку якого зображено погрудний портрет поета з непокритою головою, а з іншого – стилізований рослинний орнамент. Подібні кухлики в той час виготовлялися й на Довбиському фарфоровому заводі . 1939-го року Павло Іванченко створив фарфорові вази та фаянсову настінну таріль. До речі, вперше на глиняних виробах розташувавши портрет молодого Тараса Шевченка (за його автопортретом) та зображенням пам’ятника поетові в Києві. Того ж року художник О.Сорокін (випускник 1935 року Одеського художнього училища) створив вазу з портретом Тараса Григоровича (з непокритою головою), оточеного українським орнаментом, а бюст поета – видатний скульптор Городницького заводу Юрій Гаврилюк. 1940 року О.Ярош (Довбиський завод) зобразила яскравий портрет Кобзаря в обрамленні героїчних персонажів його творів.
Піднесення кінця 1930-х років було перервано початком німецько-радянської війни. Після її завершення виготовлення керамошевченкіани продовжилося в рамках започаткованих у попередні часи традицій. Цьому сприяло досить часте проведення різноманітних (районних, республіканських, всесоюзних) виставок. Так, на виставці 1947 року в Чернігові експонувалося скульптурне погруддя поета, виконане гончарем з с. Верба Сергієм Титовим. Василь Совіздранюк (Косів, Івано-Франківщина) 1948 року зобразив профільний портрет Тараса Григоровича. Іван Шкурко (випускник Макарово-Ярівської керамічної кустарно-промислової школи) з Луганська створив барельєфний портрет Шевченка на полумиску, вкритому брунатною поливою. Павлина Цвілик (Косів, Івано-Франківщина) 1952 року намалювала світлий силует Кобзаря на темно-вишневому фоні.
Але й з’явився новий напрямок у керамошевченкіані. Гончарі-скульптори почали створювати композиції-сюжети на тематику шевченківських творів («Мені тринадцятий минало», «Наймичка» тощо). Зокрема, Омелян Железняк, Федір Гнідий, Василь Аронець, Михайло Кікоть та інші.

Наприкінці 1940-х років продовжилося творення керамошевченкіани (бюсти, тарелі) у фарфорі та фаянсі. Зокрема, фаянсові тарелі з фотопортретами Шевченка (з непокритою головою) виготовлялися на Будянському заводі. Найбільше піднесення використання шевченківської тематики в цьому матеріалі припало на першу половину 1960-х років. 1961 року відзначалося 100-ліття з часу смерті поета, а 1964 року – 150-ліття з дня народження. Проводилися ювілейні художні виставки, в підготовці до яких було задіяно весь художній потенціал країни, в тому числі керамістів і фарфористів.

Найрельєфніше шевченкіану цього часу можна проаналізувати за творами художників Коростенського фарфорового заводу, які виготовили чи не найбільшу кількість варіантів ювілейної продукції. До творчого процесу було залучено найбільш відомих майстрів заводу, кожен з яких показав власне бачення образу поета і його поезії.


Найдавнішим, відомим нам коростенським твором на шевченківську тематику є ваза, виготовлена М.Балюком 1959 року. Вона має традиційний для попереднього часу стриманий декор – пофарбована в пурпурний колір. З одного боку на білому фоні зображено портрет молодого Шевченка, обрамлений золотою овальною рамкою. В.Нарікян представив чайний сервіз «150 років від дня народження Шевченка». Вироби мають делікатний чорно-червоний декор у вигляді смуг геометричного орнаменту. На чайнику зображено профіль поета. На інших виробах написи: золотий «Т.Шевченко» та червоно-золотий «150 років». Валентина Трегубова представила тематичні вази, скульптури «Катерина», де зобразила знову ж таки в червоно-чорних тонах однойменну героїню шевченкового твору. В.Ущаковський виготовив вазу, а А.Хитько – декорувала її, зобразивши з одного боку оранжевий барельєф поета на фоні сірого українського пейзажу. З іншого – напис «150 років великому Кобзареві» і делікатний орнамент. Учень Михайла Жука, випускник Одеського художнього училища [19, с.301] І.Ткаченко декорував тарелі портретами Шевченка на фоні повсталих селян та індустріальних пейзажів. На одній – зобразив сюжетну картину «Перебендя». Н.Старченко створив дві тематичні вази. На одній зобразив портрет Шевченка, за яким – зображення облич українців. Під портретом напис – «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине». З іншого боку написав «Великому кобзареві від українського народу». Другу декорувала Н.Галушко. На ній зображено портрет поета, обрамлений багатим квітковим орнаментом.

У 1960-х роках і пізніше створювали керамошевченкіану і майстри інших фарфоро-фаянсових та керамічних підприємств нашої держави. Серед них – Зиновій Береза, Оксана Грудзинська, Михайло Денисенко, Я.Захарчишин, Л.Івківська, М.Левханян, Валерій та Надія Протор’єви, Г.Холопцева, А.Чистоганова, Борис П’янида, Іван Віцько, Нінель Гаркуша, Іван Гончаренко, Борис Горбалюк, Оксана Жникруп, Владислав Щербина та інші.

Продовжилося творення шевченкіана в кераміці і в 1970-х роках. Зокрема, відзначимо найбільш плідний для майстрів с.Опішні 1977 рік, коли на замовлення Канівського музею-заповідника «Могила Тараса Шевченка» вироби на Шевченківську тематику створили Іван Білик, Настя Білик-Пошивайло, Трохим Демченко, Володимир Нікітченко, Василь та Петро Омеляненки, Розалія Чабаненко й інші.

Від 1980-х до сьогодні в шевченківській тематиці на глиняних виробах настало затишшя, пов’язане зі складними для всієї керамічної галузі України роками. Керамошевченкіана в той час створювалася епізодично. Творчий застій у цьому напрямку українського мистецтва лише нещодавно був перерваний заслуженим художником України Петром Печорним. 2013 року його глиняні тарелі з барвистими сюжетними на шевченківську тематику розписами заслужено отримали найвищу премію України – Шевченківську за напрямом «Народне і декоративно-прикладне мистецтво».

Таким чином, керамошевченкіана твориться вже сто п’ятдесят років. За цей час кілька разів змінювалося підпорядкування території України, влада у державах, до яких вона входила. Змінювалися й глиняні вироби, пов’язані з шевченківською тематикою. Хоча тенденції, започатковані за часів царської Росії виявилися надзвичайно живучими. Було створено значну кількість творів. Серед авторів – більшість провідних майстрів гончарної справи й фарфористів, що творили в цей час. Минулого року Україна вілсвяткувала 200-літній ювілей Тараса Шевченка. До цієї дати побачила світ значна кількість наукових і науково-популярних публікацій, було створено багато високохудожніх творів і сувенірів. Під час вибору образів та сюжетів для них могли б стати в нагоді глиняні вироби попереднього часу… Але, як бачимо з історії, навіть за часів розквіту українського глинотворення, найбільше предметів керамошевченкіани виготовлялися перед виставками, зініційованими органами влади. Сподіваємося, що і в наш час занепаду українського гончарства коли-небудь все ж таки буде проведено подібний захід, до якого вдасться залучити провідних українських народних майстрів, художників-керамістів, фарфористів. Які вразять новим, сучасним баченням вічного образу нашого Великого Поета, Художника, Пророка і його творів.

© Умови використання (За зміст блогів відповідають їх автори)

ПОВ'ЯЗАНІ ТЕМИ: