26 квітня 2021, 14:28
У рубриці «Музейні портрети» ми розповідаємо маловідомі та часом трагічні історії співробітників Харківського історичного музею імені М.Ф. Сумцова різних часів. Цього разу мова піде про ще одного співробітника установи, якого було репресовано під час сталинського терору — Семена Олександровича Підгайного.
• Семен Олександрович Підгайний народився 17 квітня 1907 р. у заможній козацькій родині в станиці Новомінській на Кубані. Його батько Олександр Григорович Підгайний воював в антирадянських військових формуваннях, за що був розстріляний у 1922 р. радянською владою. Разом з ним розстріляли і його старшого брата Олександра.
• У 1925 р. Семен Підгайний переїхав з Кубані до Києва, де за фіктивними документами незаможного селянина вступив на факультет професійної освіти Київського інституту народної освіти (нині Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка). В інституті стає членом історичного семінару підвищеного типу, а його науковим наставником став професор О.П. Оглоблин, під керівництвом якого молодий історик розробляє тему «Білоруська політика Богдана Хмельницького».
• У 1929 р. керівництво, з’ясувавши його справжнє соціальне походження з родини ідейних борців проти радянської влади, звинуватило Підгайного в націоналістичній агітації та відрахувало з інституту. Проте зусиллями Олександра Оглоблина та інших професорів 8 липня 1929 р. його повернули до навчання і дозволили закінчити інститут.
• Цього ж року Підгайний переїхав з Києва до тодішньої столиці Радянської України — Харкова та став працювати співробітником Музею Слобідської України, засновником якого був видатний учений Микола Федорович Сумцов. У довіднику «Весь Харків» за 1930 р. зазначалося, що Семен Підгайний працює у Музеї Слобідської України ім. Г.С. Сковороди керівником екскурсійного відділу та бібліотеки, проживає у приміщенні музею. У Музеї Слобідської України (пізніше перейменований у Всеукраїнський історичний музей) працював до 1933 р.
• 17 січня 1933 р. Підгайного арештували органи Державного політичного управління. Спочатку його направили до внутрішньої тюрми ДПУ на вулиці Чернишевській. Пізніше — етапом з Харкова до Ростова-на-Дону, до місцевого управління ДПУ. Заарештували за підозрою, що він, начебто, був членом підпільної контрреволюційної організації «Союз Кубані й України», яка шляхом збройного повстання мала на меті ліквідувати радянську владу на території України та Північного Кавказу і відновити буржуазну Українську Народну Республіку.
За спогадами Семена Підгайного, слідчий Ростовського ДПУ «вимагав, стукаючи по столу, щоб я запам’ятав, що на Кубані ніяких українців нема, що Кубань поспіль руська, що там були лише куркулі-саботажники, петлюрівці, бандити і що я один з тих, що туманив порядних людей, і що ця, як він сказав «зараза», йде з Харкова і Києва». Після Ростовського ДПУ Підгайного перевели до спецкорпусу ДПУ в Таганрозі.
• 8 серпня 1933 р. Колегія ДПУ визнала Підгайного винним і ухвалила призначити покарання у вигляді перебування у виправному-трудовому таборі строком на вісім років. Відбував покарання у Соловецькому таборі особливого призначення до 1941 р.
• 6 лютого 1941 р. повернувся із Соловків і оселився в Ізюмі на Харківщині, оскільки в обласному центрі йому було заборонено жити, там він працював бухгалтером в ізюмській артілі «Культпраця».
• З 1941 по 1943 рр. живе у окупованому Харкові. Після закінчення Другої світової війни емігрував у Німеччину, потім у Канаду.
• У Німеччині в 1947 р. виходить друком книга «Українська інтелігенція на Соловках», в якій С. Підгайний пише про визначних представників української інтелігенції, що йому довелося зустріти на Соловках.
• У 1953 р. Підгайний видасть англійською мовою за власною редакцією «Білу книгу про чорні діла Сталіна».
• Семен Підгайний був членом і активним діячем Української радикально-демократичної партії із 1945 р. і до самої смерті. В еміграції він став засновником Спілки українських жертв російського терору та головою Федерації об’єднань колишніх політичних в’язнів і репресованих радянським режимом.
• Помер 14 листопада 1965 р. у місті Торонто в Канаді.
Текст: Богдан Івченко