3 серпня 2020, 08:16
Українське козацьке військо мало у своїй історії дві великі Січі. Перша — усім відома Запорізька Січ, що існувала на різних островах у XVI-XVIII століттях за порогами ріки Дніпра. Друга — Задунайська Січ (турки називали її Військом Буткальських козаків), яка сформувалася з козаків-біженців на території Османської Імперії 1775 р. після зруйнування Запорозької Січі.
У Харківському історичному музеї імені М.Ф. Сумцова зберігається шабля останнього кошового отаману задунайських козаків Йосипа Гладкого. Саме з нею ми познайомимось сьогодні в рубриці «Історія одного експонату».
Після проголошення указу Катерини ІІ про ліквідацію Запорізької Січі кошовий Калнишевський із козаками, що залишилися в Російській імперії, думали, як жити далі. Тоді старшини Андрій Лях і Бахмет із пів сотнею козаків покинули Запорізьку Січ і переселились у турецькі володіння до гирла Дунаю.
Козаки Задунайської Січі зберігали звичаї та устрій Запорізької Січі. Найвищим органом була військова рада, в якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошову старшину — кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула, до кошової старшини належав також товмач-драгоман (перекладач).
Окрім військової справи, козаки займались рибальством, мисливством, скотарством і хліборобством. Вони започаткували січову школу і бібліотеку, де зберігалася література духовного та історичного змісту. На Задунайську Січ часто втікали селяни і козаки з України. На кінець 1778 р., за свідченнями очаківського паші, вона налічувала вже 12 тис. осіб.
Сергій Васильківський «Задунайський запорожець».
Кошовому отаманові задунайських козаків в Османській Імперії було надано права двобунчужного паші, а Війську Буткальських козаків — військові клейноди: булава, бунчук із двома хвостами, печать та хоругва, на якій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з іншого — срібний місяць на чорному полі. Хоругва була освячена Константинопольським патріархом. Султан окремо подарував кошовому отаманові короткий ятаган у золотих піхвах, прикрашених самоцвітами, який мусив переходити від кошового до кошового і таким чином теж увійшов до складу військових клейнодів під назвою «Топуз».
Останній кошовий отаман задунайських козаків Йосип Гладкий народився приблизно 1789 р. у селі Мельники Золотоніського повіту Полтавської губернії. 
Йосип Гладкий.
Йосип Гладкий приєднався до Задунайських козаків 1826 р., а вже наступного року був обраний Платнірівським курінним отаманом.
У 1828 р. Гладкий став кошовим отаманом усіх задунайських козаків. Саме тоді турецький султан Махмуд ІІ подарував йому шаблю, яка нині представлена в експозиції Харківського історичного музею.
Шабля Йосипа Гладкого.
Шабля Йосипа Гладкого є, без перебільшення, справжньою козацькою реліквією із відповідною зброярською символікою і філософією.
Перша частина клинка, ближче до рукояті, прикрашена арабським написом у рослинному картуші, виконаному золотою насічкою 958 проби. Напис можна приблизно перекласти як «Немає молодця краще, ніж Алі, немає меча краще, ніж Зульфікар». Він є типовим для мусульманської зброярської традиції, в якій часто використовувалися метафори і сюжети Корану, пов’язані зі священним мечем Пророка — Зульфікаром. Символічний зміст напису такий: шабля за своєю силою подібна до Зульфікара (меча Пророка).
Картуш закінчується шестикутною зіркою — символом, який в ті часи був поширений не лише в іудаїзмі, але й у мусульманстві, і в козацькій емблематиці — із додатковим арабським написом в центрі, що перекладається як «Не дай Бог». По суті він є містичним кодом-захистом від військової поразки та наврочення, тобто оберігом, що захищав власника шаблі від смерті у бою. Йосип Гладкий, що брав участь у багатьох битвах, дійсно помер не в бою, а своєю смертю в поважному віці.
Уздовж обуху на картуші золотою насічкою виконано напис (ймовірно двовірш), зміст якого поки що залишається незрозумілим. Тому для вчених ще є поле для дослідження цієї шаблі.
Деталь шаблі із розшифрованим написом.
Йосип Гладкий і більшість задунайських козаків перейшли на бік Російської імперії у 1828 р. Згодом вони об’єднались в Азовське козацьке військо. Однак шабля, подарована турецьким султаном, залишилася у Йосипа Михайловича. У 1866 р. останній кошовий отаман помер і був похований у Олександрівську (нині — Запоріжжя), а шабля залишилася у спадок його сину Василеві.
Відомий дослідник історії козацтва Дмитро Іванович Яворницький виявив шаблю під час подорожі до с. Єкатерининського Олександрівського повіту (нині —Дніпропетровської області), де на р. Ганчулі знаходився маєток 70-річного сина кошового — Василя Гладкого.
Після знахідки шабля була описана в опублікований в 1888 р. книжці Яворницького «Запорожье в остатках старины» із додатком малюнку цього раритету. Через 20 років, у 1908 р., онук Йосипа Гладкого Степан передав сімейну реліквію на тимчасове зберігання в історичний музей Катеринослава (Дніпропетровськ), очолюваний Яворницьким, де вона зберігалася й експонувалася протягом багатьох років.
Дмитро Іванович Яворницький.
Повна пригод історія цієї шаблі починається за часів визвольних змагань 1918–1920 рр., коли шаблю кошового отамана Гладкого кілька разів намагався здобути Нестор Махно. Одного дня, коли Повстанська Українська Армія зайшла в Катеринослав, Нестор Махно особисто прибув до музею, щоб заволодіти раритетом Йосипа Гладкого, але Дмитро Яворницький видав Махнові стару заіржавілу козацьку шаблю назвавши її шаблею Гладкого. Згодом була здійснена ще одна спроба махновців уночі викрасти шаблю із музею, проте Дмитро Яворницький надійно сховав її і крадіжка не вдалася.
Після встановлення радянської влади в Катеринославі шабля деякий час експонувалася у музеї, однак документів про її зберігання у період 1930-1940 рр. в Дніпропетровському історичному музеї не виявилося. Скоріш за все, під час Другої Світової війни шабля Гладкого була вивезена до Німеччини.
Після закінчення війни музейні цінності з Німеччини повернулися в Радянський Союз. Серед них, ймовірно, була і шабля Йосипа Гладкого. Ніхто не знав, з якого музею її вивезли, оскільки відповідні документи на цей предмет було втрачено під час війни. Тому вона потрапила до Ужгородського краєзнавчого музею, а не назад до Дніпропетровська.
У 1951 р. шабля за обміном експонатів була передана у Харківський історичний музей. Довгий час ніхто у музеї не здогадувався, що там зберігається цінна шабля. Однак у 2008 р. експонат дослідив зброєзнавець Денис Тоїчкін, який переконливо довів, що шабля належала останньому кошовому отаману Йосипові Гладкому.
Нині шабля Йосипа Гладкого є однією з окрас експозиції Харківського історичного музею імені М.Ф. Сумцова, а кожний відвідувач може побачити її і відчути дух справжньої козацької святині.
Богдан Івченко